Мейтус Юлій Сергійович

МЕ́ЙТУС Юлій Сергійович (15(28). 01. 1903, м. Єлисаветград, нині Кропивницький — 02. 04. 1997, Київ) — композитор, піаніст, громадський діяч. Чоловік О. Васильєвої, батько В. Мейтуса. Народний артист УРСР (1973). Заслужений діяч мистецтв Туркмен. РСР (1944). Сталінcька премія (1951). Державна премія України ім. Т. Шевченка (1991). Член СКУ (1930). Закін. муз. школу Г. Нейгауза (Київ, 1919), Харків. муз.-драм. інститут (1931; кл. композиції С. Богатирьова). 1923–24 — концертмейстер Харків. опер. театру, водночас 1923–26 — зав. муз. частини театру Пролеткульту. Від 1926 — на творчій роботі. 1938–41 — чл. правління СКУ. Співпрацював з театром «Березіль» Леся Курбаса, для якого написав музику до театр. вистав «Народний Малахій» (1928), «Алло, на хвилі 477!», «Мина Мазайло» (обидві — 1929), «97» (1930) М. Куліша та ін. 1928 створив Першу сюїту на укр. теми для симф. оркестру, працював над обробками нар. пісень (укр., рос., польс., болгар., вірмен.), згодом розпочав їх детальне вивчення (створив вільну обробку 3-х циклів укр. нар. пісень для голосу й симф. оркестру). Обговорював проблеми муз. фольк­лору й можливостей його опрацювання профес. митцями з Г. Хоткевичем, Ф. Лопатинським. Під час 2-ї світової вій­ни — в евакуації у Казахстані й Туркменістані, де створив низку творів на військ. тематику («Партизанська сюїта», «Клятва», «Вперед, партизан» тощо) та опер. композицій на істор.-літ. сюжети — «Абадан» (у спів­авт. із А. Кулієвим, лібрето Б. Кербабаєва), «Лейла і Меджнун» (у спів­авт. з Д. Овезовим, лібрето К. Бурунова). 1944 після недовгого перебування в Іркутську (РФ) повернувся до Києва. Осн. жанрами його творчос­­ті в наступ. період були опера й вокальна музика. Багатогранна творчість М. виявляє глибинну змістовність, поєднуючи спирання на нац. джерела і високу профес. майстерність. Його оперні й вокал. твори істотно вплинули на розвиток цих жанрів у музиці. В опері «Перекоп» (лібрето В. Бичка та В. Шелонцева, 1937–38) використано зразки укр., рос., татар., грузин. фольклору як матеріал для лейтмотив. системи; документаліст. стиль відтворено в мозаїчності композиції. Серед ін. опер вирізняється «Украдене щастя» (лібрето М. Рильського за драмою І. Франка, 1958–59) своєю стрункістю драматургії, наскрізним розвитком обра­зів, виразною лейтмотив. системою, якравим нац.-характер. мелодизмом та колорит. оркестровкою. Стильове й жанр. розмаїття виявляється в симф. творчості М. В оркестр. творах 1920-х рр. наявні елементи урбанізму («На Дніпробуді») з його експериментальністю; натомість у сюїтах застосовував різноманітні підходи у зверненні до укр. фольклору, зокрема до тембр.-фактур. варіацій. Етап. твором у розвитку укр. симф. сюїти стала Четверта сюїта М. У багатій за тематикою, образністю камерно-вокал. творчості митець тяжів до ліричності та сюжетності, широко застосовував прийоми звукозображальності як важливий драматург. чинник; використовував найрізноманітніші різновиди муз. форм. Важливу частку його композитор. доробку утворюють композиції на тексти й за мотивами поезій Т. Шевченка — опера «Гайдамаки» (1940–41, в якій спирався на традиції укр. опер. мистецтва, водночас досяг поглиблених психол. характеристик персонажів і відтворив динам. розвиток почуттів і переживань героїв), кілька романсів і хорів. Один із перших творів — «Я не нездужаю, нівроку» (1927; 1947 — хор. варіант), у якому композитор максимально загострив настроєві контрасти поет. основи, конфліктна драматургія ґрунтується на наскріз. розвитку інтонац. матеріалу. Хор. композиція на цей текст вирізняється оригін. перенесенням засад драматургії, застосованої в солоспіві, до хор. партитури, що на час написання хору було нетиповим явищем в укр. музиці. Солоспіви «На панщині пшеницю жала» і «Думка» («Тече вода в синє море») для високого голосу репрезентують лірико-драм. концепцію муз. прочитання поезій. У хорі «Гамалія» М. створив виразні асоц. з козац. фольклором та епіко-героїч. творами укр. композиторів кін. 19 — поч. 20 ст. Доволі типову інтерпретацію жартівл. образності виявляє жін. акапел. хор «Утоптала стежечку», жанр. осн. якого є козачок. В аналог. плані вирішено мішаний хор з фортепіано «А мій батько орендар», де М. відійшов від принципів хор. мініатюри, розбудувавши доволі розгорнуту 3-частинну композицію. Пружна танц. ритміка, ефектні перегукування партій, що вносять елементи сцен. ефектності, вдалі фактурно-динам. зіставлення сприяли досягненню відповідності з настроєвою палітрою Шевченк. вір­ша. Загалом спирання на фольк­лорні джерела й багатство емоц. градацій сприяли яскравості муз. стилістики багатьох творів композитора. М. — співзасн. джазу в колиш. СРСР (був учасником джаз-ансамблю при театрі «Березіль», 1924–26). У композитор. творчості спирався на деякі стильові особливості музики К. Дебюссі, М. Равеля, І. Стравинського. Автор першого в укр. музиці фокстроту для фортепіано, присвяч. Л. Рубіній (опубл. 1926 у Харкові). Має низку фонд. записів на грамплатівках. Його ім’ям названо вулицю в Києві, муз. школу в Кропивницькому, де також встановлено мемор. дошки. Від 1985 діє Мейтуса Ю. Меморіальний музей.

Рекомендована література

1. Малышев Ю. Ю. С. Мейтус: Очерк творчества. Москва, 1962;
   Google Scholar Internet
2. Його ж. Вокальний цикл «Кобзарю» // Шевченко і музика. К., 1966;
   Google Scholar Internet
3. Бас Л. Юлій Мейтус. К., 1973;
   Google Scholar Internet
4. Архимович Л., Мамчур И. Юлий Мейтус: Очерк жизни и творчества. Мос­­ква, 1983;
   Google Scholar Internet
5. Орел С. Юлій Мейтус: повернення у рідний дім // Веч. газ. 2003, 7 лют.;
   Google Scholar Internet
6. Ємець О. Закоханий у театр: Мейтус Юлій // Музика. 2003. № 4;
   Google Scholar Internet
7. Фільц Б. Виражальні функції та драматургічна роль гармонії в солоспівах Ю. Мейтуса // Муз. україністика: сучас. вимір. К., 2005. Вип. 1;
   Google Scholar Internet
8. Юлій Сергійович Мейтус. Сторінки життя і творчості: Спогади, листи, мат. (До 100-ліття від дня народж.) // Наук. вісн. Нац. муз. академії України. К., 2006. Вип. 34;
   Google Scholar Internet
9. Макей Л. У полоні музики Мейтуса // Нар. слово. 2011, 3 лют.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю