Мейтус Юлій Сергійович

МЕ́ЙТУС Юлій Сергі­йович (15(28). 01. 1903, м. Єлисавет­град, нині Кропивницький — 02. 04. 1997, Київ) — композитор, піаніст, громадський діяч. Чоловік О. Васильєвої, батько В. Мейтуса. Народний артист УРСР (1973). Заслужений діяч мистецтв Турк­мен. РСР (1944). Сталінcька премія (1951). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1991). Член СКУ (1930). Закін. муз. школу Г. Нейгауза (Київ, 1919), Харків. муз.-драм. ін­ститут (1931; кл. композиції С. Богатирьова). 1923–24 — концерт­мейстер Харків. опер. театру, водночас 1923–26 — зав. муз. частини театру Пролеткульту. Від 1926 — на творчій роботі. 1938–41 — чл. правлі­н­ня СКУ. Спів­працював з театром «Березіль» Леся Курбаса, для якого написав музику до театр. ви­став «Народний Малахій» (1928), «Алло, на хвилі 477!», «Мина Мазайло» (обидві — 1929), «97» (1930) М. Куліша та ін. 1928 створив Першу сюїту на укр. теми для симф. оркестру, працював над обробками нар. пісень (укр., рос., польс., болгар., вірмен.), згодом роз­почав їх детальне ви­вче­н­ня (створив вільну обробку 3-х циклів укр. нар. пісень для голосу й симф. оркестру). Обговорював про­блеми муз. фольк­лору й можливостей його опрацюва­н­ня профес. митцями з Г. Хоткевичем, Ф. Лопатинським. Під час 2-ї світової вій­ни — в евакуації у Казах­стані й Турк­мені­стані, де створив низку творів на військ. тематику («Партизанська сюїта», «Клятва», «Вперед, партизан» тощо) та опер. композицій на істор.-літ. сюжети — «Аба­дан» (у спів­­авт. із А. Кулієвим, лібрето Б. Кербабаєва), «Лейла і Меджнун» (у спів­­авт. з Д. Овезовим, лібрето К. Бурунова). 1944 після недовгого пере­бува­н­ня в Іркутську (РФ) повернувся до Києва. Осн. жанрами його творчос­­ті в на­ступ. період були опера й вокальна музика. Багато­гран­на творчість М. виявляє глибин­ну змістовність, по­єд­нуючи спира­н­ня на нац. джерела і високу профес. майстерність. Його оперні й вокал. твори істотно вплинули на роз­виток цих жанрів у музиці. В опері «Пере­коп» (лібрето В. Бичка та В. Шелонцева, 1937–38) викори­стано зразки укр., рос., татар., грузин. фольклору як матеріал для лейтмотив. системи; документаліст. стиль від­творено в мозаїчності композиції. Серед ін. опер вирізняється «Украдене щастя» (лібрето М. Рильського за драмою І. Франка, 1958–59) своєю стрункістю драматургії, наскрізним роз­витком обра­зів, виразною лейтмотив. системою, якравим нац.-характер. мелодизмом та колорит. оркестровкою. Стильове й жанр. роз­маї­т­тя виявляється в симф. творчості М. В оркестр. творах 1920-х рр. наявні елементи урбанізму («На Дні­пробуді») з його екс­периментальністю; натомість у сюїтах за­стосовував різноманітні під­ходи у звернен­ні до укр. фольклору, зокрема до тембр.-фактур. варіацій. Етап. твором у роз­витку укр. симф. сюїти стала Четверта сюїта М. У багатій за тематикою, образністю камерно-вокал. творчості митець тяжів до ліричності та сюжетності, широко за­стосовував при­йоми звукозображальності як важливий драматург. чин­ник; використовував найрізноманітніші різновиди муз. форм. Важливу частку його композитор. доробку утворюють композиції на текс­ти й за мотивами поезій Т. Шевченка — опера «Гайдамаки» (1940–41, в якій спирався на традиції укр. опер. мистецтва, водночас досяг по­глиблених психол. характеристик персонажів і від­творив динам. роз­виток почут­тів і пере­живань героїв), кілька романсів і хорів. Один із перших творів — «Я не нездужаю, нівроку» (1927; 1947 — хор. варіант), у якому композитор максимально загострив на­строєві контрасти поет. основи, конфліктна драматургія ґрунтується на наскріз. роз­витку інтонац. матеріалу. Хор. композиція на цей текст вирізняється оригін. пере­несе­н­ням засад драматургії, за­стосованої в соло­співі, до хор. партитури, що на час написа­н­ня хору було нетиповим явищем в укр. музиці. Соло­співи «На панщині пшеницю жала» і «Думка» («Тече вода в синє море») для високого голосу ре­презентують лірико-драм. концепцію муз. прочита­н­ня поезій. У хорі «Гамалія» М. створив виразні асоц. з козац. фольклором та епіко-героїч. творами укр. композиторів кін. 19 — поч. 20 ст. Доволі типову інтер­претацію жартівл. образності виявляє жін. акапел. хор «Утоптала стежечку», жанр. осн. якого є козачок. В аналог. плані вирішено мішаний хор з фортепіано «А мій батько орендар», де М. ві­ді­йшов від принципів хор. мініатюри, роз­будувавши доволі роз­горнуту 3-частин­ну композицію. Пружна танц. ритміка, ефектні пере­гукува­н­ня партій, що вносять елементи сцен. ефектності, вдалі фактурно-динам. зі­ставле­н­ня сприяли досягнен­ню від­повід­ності з на­строєвою палітрою Шевченк. вір­ша. Загалом спира­н­ня на фольк­лорні джерела й багатство емоц. градацій сприяли яскравості муз. стилістики багатьох творів композитора. М. — спів­засн. джазу в колиш. СРСР (був учасником джаз-ансамблю при театрі «Березіль», 1924–26). У композитор. творчості спирався на деякі стильові особливості музики К. Дебюс­сі, М. Равеля, І. Стравинського. Автор першого в укр. музиці фокстроту для фортепіано, присвяч. Л. Рубіній (опубл. 1926 у Харкові). Має низку фонд. записів на грамплатівках. Його імʼям на­звано вулицю в Києві, муз. школу в Кропивницькому, де також встановлено мемор. дошки. Від 1985 діє Мейтуса Ю. Меморіальний музей.

Завантажити статтю