Мелодрама

МЕЛОДРА́МА (μέλοζ — пісня, мелодія і драма) — музично-драматичний твір, у якому монологи й діалоги персонажів су­проводжуються музикою; жанр драматургії. Слово «М.» означає синтез драми з музикою й піснею. Термін «М.» виник у 17 ст. в Італіїї і спочатку вживався як одне з ви­значень опери. Як самост. жанр М. сформувалася на­прикінці 18 ст. у Франції. 1770 у салонах м. Ліон уперше від­булася побудована на муз.-пантомім. епізодах ви­става «Пігмаліон, лірична сцена в одній дії» за пʼєсою Ж.-Ж. Руссо, в якій чергувалися мова й музика і яку критика на­звала М. В «Уривку з роз­думів про італійську “Альцесту” Глюка» Ж.-Ж. Руссо роз­вивав думку про новий вид М., про пере­хід. жанр між про­стою декламацією та звичай. оперою. У 1770-і рр. у Мангейм. театрі зʼявилися ви­стави чес. композитора Й. Бенда «Аріадна на Наксосі» й «Медея», в яких різнопланово по­єд­нані слово і музика, де музика виявляє лише внутр. лінію, психол. стани героя. Його послідовниками були Х.-Г. Неефе, учитель Л. ван Бетговена (це спричинило, що музику до «Егмонта» № 8 («Мелодрама») він створив користуючись муз. при­йомами свого на­ставника), а також польс. композитор Ю. Ельснер, учитель Ф. Шопена (його твір — «Мечислав Сліпий», 1807, з текс­том Шиманьського). Роз­виток М. був загалом тісно повʼязаний із музикою: париз. «театри бульварів» тримали гарні оркестри в 30–40 виконавців. Музику для М. писали А. Кезен, М.-Ф. Блазіус, Л.-А. Піч­чіні, А.-Ф. Ґрезнік, П. Ґаво, М.-Е. Карара, Ш.-Ф. Краубе. У Франції істор. комедію стали називати М. Твір «Страшний ліс» (1797) Лоезель де Треоґата має автор. ви­значе­н­ня М. Пʼєсу Ґ. де Піксерекура «Білий пілігрим» 1801 вперше на­звано М., від­тоді драматург давав такий підзаголовок своїм творам («Дружина двох чоловіків» та ін.). Найві­доміших авторів «ран­ньої» М. — Ґ. де Піксерекура, Л.-Ш. Кеньє і К. де Трі — звали Корнелем, Расіном і Кребіль­йоном бульварів. Водночас нове ро­зумі­н­ня терміна «М.» тривалий час не спри­ймалося в ін. країнах. А. Шлеґель у трактаті 1809 «Про драматичне мистецтво й літературу» від­значав, що французи «під мелодрамою не ро­зуміють, як у нас, ви­стави, де монологи чергуються в паузах з інструментальною музикою, а мають на увазі пʼєси, написані афектованою прозою, які трактують дещо дивовижне, авантюрне...». Мелодрам. тип опер. драматургії зʼявив­­ся у творах Дж. Пуч­чіні (лірична мелодрама «Ластівка»). Літ. жанр М. формувався за доби класицизму й роз­витку сентименталізму та романтизму, завдяки звернен­ню уваги драматургів до «простої» людини, до «нижчих» сусп. верств. Особливості жанру повʼязані зі сприйня­т­тям його читачем і глядачем. Тому типово мелодрам. сюжетами є випадки «різкого поруше­н­ня звичного звʼязку явищ», коли персонаж опиняється у становищі, яке викликає в глядача напружені емоції, а темами — такі, як звинуваче­н­ня невин. людини в убивстві («Судова помилка», «Невин­но засуджений») чи у крадіжці («Приборканий звір»), доля жертви лиходія («Паризькі жебраки»), доля без­захис. дівчини («Сирітка-страдниця») тощо. Фінали у М., на від­міну від драми, завжди «щасливі» для позитив. персонажів і «нещасливі» — для негативних. М. завжди несе тенденцію моралізаторську: вона втішає, по­вчає, карає, нагороджує, реалізуючи принцип справедливості, — так здійснюється у М. її морал. телеологія. Екс­пресивність мови персонажів — обовʼязк. риса жанру: вона досягається не лише тематикою, а й стилем твору; екс­пресивна мова, за задумом автора, свідчить про яскраве пере­жива­н­ня, містячи без­сумнівні ознаки емоцій. мови із сильними мовними формами як знаками ді­йової «чистої» емоції. Композицію М. часто організовує наявність таємниці, а по­ступ. роз­кри­т­тя її із грою «від­гадува­н­ня» глядачем забезпечує її драм. напруженість. Важливу роль ві­ді­грає випадок, який на­справді створюється побудовою персонаж. ліній, що приходять до схреще­н­ня їх, та комбінацією поведінок-учинків, персонаж. інтриг, що породжують гостро-драм. положе­н­ня, а також різноманітні збіги та кон­структивні правила — задля роз­кри­т­тя таємниці, для від­находже­н­ня втраченого, для перипетій покинутої дитини тощо. Е. Бентлі, за методологією З. Фройда, вбачав у М. «параноїдальне баче­н­ня світу: нас пере­слідують, і нам здається, що все на світі (...) проти нас, прагне нашої погибелі», загалом же «...це драматургія у своїй найпервіснішій формі, сказати б, квінтесенція драматургії». Зацікавлена душев. потрясі­н­нями, на думку В. Фролова, М. «пере­ймає трагедію та всі інші жанри, навʼязує їм свою “благоговійну трепетність”, здатність долати страх і викликати жаль». Отже, М. — пʼєса з го­строю інтригою, під­вищеною емоційністю, різким проти­ставле­н­ням добра і зла у від­повід­них характеристиках персонажів та їхніх діях, із морально-по­вчал. тенденцією. Вона також су­проводжується трагіч. сценами і в більшості випадків закінчується хепі-ендом. Серед осн. ознак жанру М., роз­рахов. на широке коло глядачів, — витоки нац. характеру, нар. мова, близькість до фольклор. форм, повʼязаність персонажів зі звичаями, що склалися у сімʼї чи су­спільстві, гуманізм, захист бідних людей. М. викликає почу­т­тя зворушливі, сильні своєю без­посередністю й щирістю; народність — це жива душа М.; жанр сформувався у нар. середовищі. Тому популярність М. серед найширших верств глядачів не варто пояснювати лише її потура­н­ням їхнім «невибагливим смакам». За формою М. є виявом глибин. афектив. механізмів, притаман­них первіс. мистецтву, які збереглися у нар. культурі, зокрема в пісен. творчості та у казці. Емоц. забарвле­н­ня, спосіб побудови сюжету, специфіка стосунків між героями у творах, які мають певні ознаки мелодраматизму, ре­презентують явні та приховані сліди люд. культури, нац. історії. Вони повʼязані з нац. ментальністю, у них зберігаються фольклорні традиції, серед яких — орієнтація сюжету на жін. характер і гірку жін. долю. Укр. М. набула роз­витку в серед. 19 ст. («Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» М. Кропивницького, «Керманич» О.-Ю. Федьковича). Сентимент.-моралізаторські М. С. Воробкевича («Гнат Приблуда» тощо), твори І. Гушалевича («Під­гіряни») та ін. галиц. драматургів 1860–70-х рр. вимогливий щодо психологізму й соціальності І. Франко не вважав великими здобутками. У пʼєсі «Добуш» А. Стечинського І. Франко від­значив як позитивне: зображе­н­ня подій «в спосіб поважний, а декуди по­учаючий», «деякі її сцени виведені дуже удачно, язик дуже чистий і звучний, в декотрих місцях багато здорового глузду». Елементи мелодраматичні спо­стерігаються у таких творах, як «Назар Стодоля» Т. Шевченка (різко негативні риси Хоми Кичатого, його кая­т­тя у фіналі — та шляхетні Назара Стодолі й Гната Карого), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького (під­ступ. і циніч. лиходій Хома), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» І. Карпенка-Карого (носій зла Юліан — ідеал. козак-лицар Платон). На Зх. М. досягла роз­квіту у 1830–40-і рр. (Ф. Піа та ін.). Як М. ви­значають жанр творів Ф. Шіл­лера («Дон Карлос»). Традиції реаліст. М. роз­вивав Дж. Голсуорсі. У Росії серед ві­домих авторів М. — О. Потєхін («Брат і сес­­тра»), І. Шпажинський («Ма­йорша», «У забутій садибі»). Класич. М. вважають пʼєсу О. Островського «Без вини винні», у 20 ст. — мелодраматичні твори О. Арбу­­зова, К. Фінна. У кіномистец­тві жанр М. роз­вивали Д.-В. Гриф­фіт, Ч. Чаплін та ін. Серед знакових мелодрам. фільмів, ре­­кордсменів прокату — «Бурлак» (1951) та «Боббі» (1973) Р. Капура, «Материнська любов» А. Сена (1966; усі — Індія), «Неві­дома жінка» М. Зуль-Фак­кара (Обʼ­єдн. Араб. Респ., 1959), «Шербурзькі парасольки» Ж. Демі (Франція, 1964), «Єсенія» А.-Б. Кревен­ні (Мексика, 1971), «Біла сукня» Х. Рамзі (Єгипет, 1973), у СРСР — «Доля Марини» В. Івченка та І. Шмарука (1953), «Летять журавлі» М. Калатозова (1957), «Чужі діти» Т. Абуладзе (1958), «Коли дерева були великими» Л. Куліджанова (1961), «Рідна кров» М. Єршова (1963), «Непідсудний» В. Краснопольського та В. Ускова (1969), «Мачуха» О. Бондарева (1973), «Москва сльозам не вірить» В. Меньшова (1979). У сучас. критиці М. також називають недосконалі пʼєси, в яких глибина драм. конфліктів під­мінюється зі­ткне­н­ням банал. пристрастей, у кінемато­графі — фільми та серіали, в яких ідеться про стосунки між людьми, зокрема про коха­н­ня. Напр., мелодрам. можна вважати укр.-рос. серіали («Зціле­н­ня коха­н­ням», 2005; «Янгол-охоронець», 2007 тощо), які від 2000-х рр. заполонили укр. телебаче­н­ня.

Завантажити статтю