Мережковський Дмитро Сергійович

Визначення і загальна характеристика

МЕРЕЖКО́ВСЬКИЙ Дмитро Сергі­йович (Мережковский Дмитрий Сергеевич; 02(14). 08. 1865, С.-Петербург — 07. 12. 1941, Париж) — російський поет, прозаїк, критик, публіцист, пере­кладач, громадський діяч. Один із засн. рос. символізму. Брат К. Мережковського, чоловік З. Мережковської-Гіп­піус. Прадід Федір на­прикінці 18 ст. був військ. старшиною у м. Глухів (нині Сум. обл.). Закін. С.-Пе­тербур. університет (1888). У першій зб. поезій «Стихотворения. 1883–1887» (1888) виявилася риса усієї його творчості — літературність, залежність від поперед. культури, чужих сюжетів. Зб. вір­шів «Символы. Песни и поэмы» (1892) та кн. «О причинах упадка и о новых течениях современ­ной рус­ской литературы» (1893; обидві — С.-Петербург) були сприйняті як маніфести нового літ. руху, засн. на худож. ідеалізмі. Осн. елементами нового мистецтва проголошувалися містич. зміст, символи та роз­шире­н­ня худож. вразливості. Зб. поезій «Новые стихотворения. 1891–1895» (С.-Петербург, 1896) викликала спротив критики, яка засуджувала оспівува­н­ня декадентства, язичництва, гріховності. У романі «Смерть богов. Юлиан От­ступник» (перша назва — «Отвержен­ный»; «Северный вестник», 1895, № 1–6; окреме вид. — С.-Петербург, 1906), першій частині трилогії «Христос и Антихрист», виражен­ню ідеї протиріч­чя між язичництвом і християнством слугувала детальна рекон­струкція подій минулого з опорою на факти, цитати з істор. джерел, яка від­бувалася залежно від зовн. до них істор.-філос. концепції. Кн. «Вечные спутники. Порт­реты из всемирной литературы» (С.-Петербург, 1897) була спробою субʼєкт.-психол. осмисле­н­ня особистості мислителів і письмен­ників. Спираючись на два джерела — влас. твір письмен­ника і дослідж. про нього — М. створював умовно-психол. міфологізов. образ творця, залежний від його концепції. Подорожі Італією, зокрема за маршрутом Леонардо да Вінчі, здійснені у серед. 1890-х рр., слугували збору матеріалів для другої частини трилогії «Христос и Антихрист» — роману «Воскресшие боги. Леонардо да Винчи» (С.-Петербург, 1901), в якому стрижн. ідея циклу роз­робляється на матеріалі жит­тєпису, листів, трактатів художника. Ідею протиріч­чя між язичниц­твом та християнством уособ­­люють опозиції дії і спо­гля­да­н­ня, ро­зуму і почу­т­тя, мистецтва і природи, синтезом яких є геніал. особистість Леонардо. У третій частині — романі «Антихрист. Петр и Алексей» («Новый путь», 1904, кн. 1–12; «Во­просы жизни», 1905, кн. 1–3; окреме вид. — С.-Петербург, 1905) — період Петра І осмислений як такий, що ви­значає майбутнє Росії, бо є проти­стоя­н­ням не тільки християнства і язичництва, але й давньої самобутності і західництва, духовного і тілесного, Церкви істор. й есхатологічної. Літ.-крит. дослідж. «Л. Тол­стой и Достоевский» («Мир искус­ства», 1900–02, т. 3–7; окреме вид. — С.-Петербург, 1901–02) по­ставило пита­н­ня про кінець рос. літ-ри як літ-ри естет. спо­гля­да­н­ня. Думка про на­ста­н­ня Третього Заповіту — релігії Святого Духа, якою пронизане дослідж., спонукала М. до її популяризації у публіцистиці, ви­ступах, зокрема на Реліг.-філос. зборах у С.-Петербурзі (1901), у часописі «Новый путь» (1903–1904). У кн. «Судьба Гоголя. Творчество, жизнь, религия» («Новый путь», 1903, № 1–3; окреме вид. — Мос­ква, 1906) «неохристиянство» по­значилося у метафорі боротьби письмен­ника із чортом, від якого він рятувався в аскетизмі і від­мові від худож. творчості. Зб. «Со­брание стихов. 1883–1903» (Мос­ква, 1904) та «Со­брание стихов. 1883–1910» (С.-Пе­тер­бург, 1910) були остан. зверне­н­ням М. до поезії. До від­ʼ­їзду в еміграцію (1919) він ви­ступав як літ. критик, публіцист і драматург, популяризував думку про антихристиян. характер самодержавства («Грядущий Хам», С.-Петербург, 1906; «Теперь или никогда. О церковном соборе», Мос­ква, 1906; «Le Tsar et le Ré­­volution», Paris, 1907, у спів­­авт. з дружиною та Д. Філософовим; «В тихом омуте», С.-Петербург, 1908; «Не мир, но меч. К будущей критике христианства», С.-Петербург, 1908) і пророчий зміст рос. літ-ри («Пророк рус­ской революции. К юбилею Достоевского», С.-Петербург, 1906; «М. Ю. Лермонтов. Поэт сверхчеловечества», С.-Петербург, 1909; «Две тайны рус­ской поэ­зии. Некрасов и Тютчев», Петро­град, 1915; «Завет Белинского. Религиозность и обществен­ность рус­ской интел­лигенции», Петро­град, 1915), сповненої перед­чу­т­тями нової релігійної сві­домості. Задум драматург. трилогії «Царство Зверя» (перша частина — трагедія «Павел I», С.-Петербург, 1908) транс­формувався: другою і третьою стали романи «Александр Пер-вый» (С.-Петербург; Мос­ква, 1913) і «14 декабря» (Петро­град, 1918), присвяч. пошукам в історії пере­двісників реліг. громадськості. З від­ʼ­їздом до Варшави роз­почав антибільшов. діяльність, спрямовану на обʼ­єд­на­н­ня зусиль задля інтервенції. У листопаді 1920 пере­їхав до Парижа, де знаходився у центрі культур. життя еміграції, організував товариство «Зелена лампа», був номінантом на Нобелів. премію з літ-ри. Дилогія «Рождение богов. Тутанкамон на Крите» (Прага, 1925) і «Мес­сия» (Париж, 1928) та есе «Тайна Трех. Египет и Вавилон» (Прага, 1925) присвяч. первням християнства у давніх вірува­н­нях. У кн. «Тайна Запада. Атлантида — Европа» (Бел­град, 1930) загибель Атлантиди осмислена у проекції на сучасні протиріч­чя, а Наполеон («Наполеон», у 2-х т., Бел­град, 1929) — як спадкоємець титанів Атлантиди, людина «четвертого виміру». Кн. «Иисус Неи­звестный» (Бел­град, 1932–34), побудована на широкому колі біблій., апокрифіч., наук. і літ. джерел, есе циклу «Лица святых от Иисуса к нам» (Берлин, 1938), кн. «Данте» (Брюс­сель, 1939), есе «Испанские мистики. Св. Тереза Иисуса» («Возрождение». 1959, № 92, 93), «Св. Иоан­на Креста» («Но­вый журнал», 1961, № 64, 65; 1962, № 69), «Маленькая Тереза» (Брюс­сель, 1988) та трилогія «Реформаторы. Лютер. Кальвин. Паскаль» (Брюс­сель, 1990) утверджували перед­чу­т­тя Третього Заповіту, Царства Духу. Внаслідок симпатії до італ. фашизму, захопле­н­ня сильними особистостями (Ю. Пілсудський, Б. Мус­соліні), ідей. радикалізму, ви­ступу на радіо з віта­н­ням А. Гітлеру (1939) опинився в ізоляції. Укр. мовою окремі твори М. пере­клав М. Лукаш.

Тв.: Полное со­брание сочинений: В 17 т. С.-Петербург; Мос­ква, 1911–13; В 24 т. Мос­ква, 1914; Со­брание сочинений: В 4 т. Мос­ква, 1990; 1996–2011; Акрополь: Избр. лит.-крит. ст. Мос­ква, 1991; В тихом омуте: Ст. и ис­след. разных лет. Мос­ква, 1991; Л. Тол­стой и Достоевский. Мос­ква, 2000; Драматургия. Томск, 2000; Стихотворения и поэмы. С.-Петербург, 2000; Царство Антихриста: Ст. периода эмиграции. С.-Петербург, 2001; Вечные спутники: Порт­реты из всемир. лит-ры. С.-Петер-бург, 2007; укр. перекл. — У тихому болоті («Гоголь і чорт») // Історія філософії України. К., 1993; Не­вловне // Все­світ. 2001. № 9–10; [Ви­брані вірші] // Хотінь без­сенсовних отрута: 20 рос. поетів «Срібного віку» в укр. пере­кладах. К., 2007; Твори // Україна: поезія тисячоліть: Антологія: У 2 т. Т. 2. К., 2008.

Літ.: Ильев С. П. Эволюция мифа о Петербурге в романах Мережковского («Петр и Алексей») и Андрея Белого («Петербург») // Мережковский Д. С. Мысль и слово. Москва, 1999; Колобаева Л. А. Рус­ский символизм. Мос­ква, 2000; Труханенко О. «Дон-Кіхот» — вірш Д. С. Мережковського // Сервантес і про­блеми роз­витку європ. прози: Зб. наук. пр. Л., 2000; Варченко Н. Н. В. Гоголь в религиозно-философской критике Д. С. Мережковского // М. Гоголь і світ. літ-ра: Зб. наук. пр. П., 2009; Кушнірова Т. Особливості жанру роману Д. С. Мережковського «Антихрист (Петр и Алексей)» // Філол. науки: Зб. наук. пр. П., 2011. Вип. 8; Андрущенко О. «Властелин чужого»: текс­тология и проб­лемы поэтики Д. С. Мережковского. Мос­ква, 2012.

О. А. Андрущенко

Завантажити статтю