Меритократія

МЕРИТОКРА́ТІЯ (від лат. meritus — гідний і ...кратія) — принцип державного упра­влі­н­ня. Згідно з М. (тобто владою гідних), керівні посади у державі мають за­ймати найбільш здібні та кваліфіков. особи незалежно від ін. якостей, таких як походже­н­ня, багатство тощо. Зразки М. зу­стрічаються ще у стародав. Афінах, зокрема Солон був водночас правителем, поетом і одним із т. зв. Семи мудреців. Прообраз М. — ідеал. держава Платона. Принцип М. подіб. до китай. практики часів династії Сун (960–1279), коли претенденти на держ. посади складали іспити, допуск до яких не залежав від їхнього соц. походже­н­ня. Термін «М.» вперше викори­став британ. соціолог М. Янґ в антиутопії «The rice of the meritocracy, 1870–2033» («Під­несе­н­ня меритократії, 1870–2033», Лондон, 1958). Ідея М. полягає у тому, що роз­виток су­спільства залежить від викори­ста­н­ня людського потенціалу, сполуче­н­ня інтелекту і влади. З одного боку, су­спільство має цілеспрямовано готувати субʼєкти влади, з ін. — створювати умови для на­йобдарованіших особистостей, які у вільній конкурент. боротьбі повин­ні довести своє право посісти гідне місце у влад. ієрархії. Фактично принцип М. має сприяти інтелектуалізації сусп. життя, оскільки може впроваджуватися не тільки у держ. упр., а й в економіці та ін. сферах освіти. Від­так він встановлює у су­спільстві справедливість: отрима­н­ня влад. ресурсів не залежить від привілеїв, родин. чи дружніх звʼязків, майнового стану тощо.

Завантажити статтю