Материки

Визначення і загальна характеристика

МАТЕРИКИ́. На планеті Земля нараховують 6 материків — Євразія, Пів­нічна Америка, Пів­ден­на Америка, Африка, Антарктида, Австралія. Поширеним є синонім — «континенти». У фізико-гео­графічному аспекті материками називають великі за площею ділянки суходолу, що з усіх боків омиваються океанами та морями, або ж зʼ­єд­нані з іншим материком вузьким пере­шийком (Пів­нічна Америка та Пів­ден­на Америка, Євразія та Африка); у геологічному — материками вважають великі, цілісні частини земної кори з від­повід­ним типом глибин­ної будови (материковою земною корою), тому до них зараховують і затоплені водою від­носно невеликі за площею шельфові ділянки, збудовані також материковою земною корою; у геотектонічному аспекті вживають поня­т­тя «материкові ви­ступи», що разом з океанічними западинами є основними найбільшими елементами планетарної будови земної кори. Межу між материковим ви­ступом та океанічною западиною, за­звичай, проводять ізобатою (глибиною) 3500 м. З геологічного по­гляду, материки є більшими за площею і гео­графічно до них входять острови окраїн­них морів.

Остан­нім часом пере­важно з геологічних міркувань виділяють ще один материк, що бл. 70 млн років тому від­ділився від Австралії і більша частина якого пере­буває під водою, а решту складає суходіл Нової Зеландії та навколишніх островів. Материки від­різняються за низкою морфометричних параметрів (див. Табл.).

Вони мають певні закономірності, т. зв. гео­графічні гомології, у роз­міщен­ні, будові та рельєфі. Головні серед них:

• антип­одальність материків та океанів — будь-якому материку або їхній сукупності протистоїть океан або його частина;
• антисиметричність пів­куль — пів­нічна пів­куля є материковою (71° пн. широти (пн. круг-полярна паралель) від­діляє пів­нічну материкову пів­кулю від океанічного елемента-включе­н­ня Пів­нічного Льодовитого океану), пів­ден­на пів­куля — океанічною (71° пд. широти (пд. круг-полярна паралель) від­межовує пів­ден­ну океанічну пів­кулю від материкового елемента-включе­н­ня Антарктиди), також вважають океанічною західну пів­кулю, а східну — материковою (меридіан 105°сх. д. — 75° зх. д. є теор. межею між сх. материк. та зх. океанічними пів­кулями і має назву «епейрогенічний меридіан»;
• попарне зʼєд­на­н­ня материків — пів­ден­ні й пів­нічні материки (крім Антарктиди) роз­ташовані парами: Пн. Америка — Пд. Америка, Азія — Австралія, Європа — Африка, пів­ден­ні материки в за­значених парах зміщені від­носно пів­нічних на Сх.;
• клиноподібна форма материків — звуже­н­ня їхніх пів­ден­них частин, оскільки майже всі материки мають форму трикутників, гострі вершини яких обернені на Пів­день, що ви­значає максимальну видовженість материка з Пів­ночі на Пів­день (прикладом цього є т. зв. пів­ос­т­рови-мікроконтиненти Євразії — Аравійський, Індо­стан, Індокитай);
• S-подібна форма меридіонально витягнутих оро­­­графічних структур (материкових пар, гірських поясів, на­приклад г. Кордільєри-Анди);
• різний характер роз­членованості західного та східного узбереж­жя материка — на Заході знаходяться великі затоки, на Сході — ви­ступи, берегова лінія на пів­ден­них материків від­носно прямолінійна (наявних пів­островів та островів мало), на Пів­дні — над­звичайно порізана, багато островів та пів­островів на узбереж­жі;
• гіпсометрична гомологія — у смузі між паралелями 20–40° пн. та пд. широти зосереджені найбільші гірські масиви на континентах і най­глибші де­пресії (западини) в океанах (найвищі гори роз­ташовані на периферії материка, рівнини — в їх центр. частинах, в океанах — зворотне спів­від­ноше­н­ня).

Загальний роз­поділ материків та океанів на поверх­ні Землі характеризується низкою т. зв. критичних паралелей та меридіанів: найбільша протяжність суші вздовж паралелі — на широті 62° пн. широти (епейрогенічна паралель); найбільша протяжність вод. поверх­ні океану вздовж паралелі — на широті 62° пд. широти (таласогенічна паралель); найбільша протяжність суші вздовж меридіана — 105° сх. д. — 75°зх. д. (епейрогенічних меридіан); критичних меридіан 15° сх. д. — 165° зх. д. проходить через центри Тихого океану та Африки; найбільші гірські масиви знаходяться вздовж гірських меридіанів 60° сх. д. –120° зх. д. і 150° сх. д. — 30° зх. д.; альпійський пояс горотворе­н­ня проходить уздовж орогенічної паралелі 35° пн. широти. На поверх­ні Землі материки утворюють два ряди суходолу: екваторіальний (Африка, Австралія, Пд. Америка) та пів­нічний (Пн. Америка, Євразія), поза якими залишається Антарктида. Гео­графічне роз­ташува­н­ня материків від­ображає історію роз­витку літо­сфери загалом, пояснює їхню геологічну спорідненість.

Формува­н­ня сучасного ви­гляду материків було складним процесом. Від­повід­но до теорії неомобілізму (за якою провід­на роль у формуван­ні роз­поділу континентів на планеті належить горизонт. пере­міще­н­ням літо­­сферних плит), тривалий час геологічної історії Землі континенти періодично (кожні 400–600 млн р.) групувалися у єдиний материк, остан­нім із яких став суперматерик Пангея, що складався з двох протоматериків — Лавразії та Гондвани. Сучасні пів­ден­ні материки — це частини Гондвани. Пів­нічні материки в той час були обʼ­єд­нані в ін. материк — Лавразію. Між ними в па­леозої та мезозої існувала система великих морських басейнів океану Тетіс, що про­стягався від Пн. Америки через Європу, Пере­дню Азію, Гімалаї в Індокитай. У неогені на місці океану Тетіс виник альпійський гірський складчастий пояс. Перший роз­кол Гондвани від­бувся на межі тріасу та юри, від­окремилася Афро-Америка, згодом від Африки ві­ді­йшла Пд. Америка. На рубежі крейдяного періоду та палеогену Індо­стан. брила пі­ді­йшла до Азії, Антарктида ві­ді­йшла від Австралії. Роз­кол Лавразії на два материки — Євразію та Пн. Америку — від­бувся в середині мезозою. Від­тоді в загальних рисах існує сучасний роз­поділ материків. Форму материків (меншою мірою) та конфігурацію (більшою мірою) їх берегової лінії ви­значали на­ступом (транс­гресіями) та від­ступа­н­нями (ре­гресіями) морів. У четвертин­ному періоді їхні максимуми зафіксовано в епохи глобальних потеплінь та похоло­дань.

Літ.: Мещеряков Ю. А. Рельеф и современ­ная геодинамика. 1981; Хаин В. Е., Ломизе М. Г. Геотектоника с основами геодинамики. 2005; Лопатин Д. В., Ласточкин А. Н. Геоморфология. 2005 (усі — Москва).

С. Ю. Бортник, Н. М. Погорільчук

Завантажити статтю