Мілюков Павло Миколайович

МІЛЮКО́В Павло Миколайович (Милюков Павел Николаевич; 15(27). 01. 1859, Москва — 31. 03. 1943, містечко Екс-ле-Бен, департамент Савойя, Франція, 1954 перепохов. у Парижі) — російський політичний діяч, історик. 1882 закін. Моск. університет (учень В. Ключевського і П. Виноградова), де був залишений для підготовки до професор. звання, а від 1886 викладав як приват-доцент Захистив магістер. дис. «Государственное хозяйство России в первой четверти ХVІІ столетия и реформа Петра Великого» (С.-Петербург, 1892). Водночас брав активну участь у громад.-просвітн. русі (чл. Товариства рос. історії і старожитностей, Моск. археол. товариства, Моск. комітету грамотності та ін.), вміщував публікації у періодиці. 1895 звільнений з роботи із забороною викладати за критику самодержавства і висланий у м. Рязань (Росія). Від 1897 мешкав у Болгарії, 1899 повернувся до Росії. У січні 1901 заарешт. за виступ на студент. зібранні, присвяч. пам’яті П. Лаврова, через півроку звільнений із забороною проживати у С.-Петербурзі та Москві. Від 1902 читав лекції з рос. економіки та політики у Великій Британії, Франції, США. Друкував статті у рос. емігрант. ж. «Освобождение», критикував дворян. устрій, слов’янофільство й марксизм, вважався одним із провід. ідеологів рос. лібералізму. Завершив роботу над своєю гол. працею — «Очерки по истории русской культуры» (ч. 1–3, С.-Петербург, 1896–1903; Париж, 1930–37; Гаага, 1964; Москва, 1992–93), у якій проаналізував історію Росії (на думку М., гол. особливістю рос. істор. розвитку є значно більша, ніж у країнах Зх. Європи, роль у ньому держави). З поч. рев. подій 1905 повернувся на батьківщину. Після опублікування царського маніфесту в жовтні того ж року став співзасн. і гол. теоретиком, 1907 — головою ЦК конституційно-демократичної партії (кадетів). Керував кадет. фракціями у 1–4 Держ. думах Росії (1906–17), хоча й не був депутатом перших двох (позиціонував кадетів як конституц. опозицію). У виступах обстоював права українців на нац.-культур. розвиток, засуджував рос. політику в Галичині під час 1-ї світової вій­ни. Від березня 1917 — міністр закордон. справ Тимчас. уряду. У травні того ж року опублікував ноту про готовність вести війну до перемоги, що спричинило уряд. кризу та його відставку. Після більшов. перевороту 1917 намагався створити широку антибільшов. коаліцію, у травні 1918 у Києві вів переговори з цього питання з нім. командуванням. Оскільки більшість однопартійців його не підтримала, склав повноваження голови ЦК. Від 1920 — на еміграції у Франції. У працях гостро критикував внутр. політику рад. кер-ва, однак деякі зовн.-політ. акти, зокрема агресію СРСР проти Фінляндії 1939 і подальші дії у ході 2-ї світової вій­ни, розглядав як відновлення рос. державності.

Завантажити статтю