Могилянський Михайло Михайлович

МОГИЛЯ́НСЬКИЙ Михайло Михайлович (псевд. і крипт.: Мих. Андрійко, Валер’ян Чубинський, Петро Чубський, Т. Максимович, Ан. Лебединсь­кий, М. Руссобтовський, М. М., М. А.; 22. 11(04. 12). 1873, Чернігів — 22. 03. 1942, с-ще Велика Мурта Краснояр. краю, РФ) — письменник, публіцист, літературознавець і перекладач. Брат Миколи, батько Ладі й Олени Могилянських та Дмитра Тася, дід О. Саф’яна. Закінчив класичну гімназію у Чернігові (1892), Санкт-Петербурзький університет (1899). Член Санкт-Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у діяльності організації допомоги політв’язням і засланцям «Червоний хрест». 1899 заарештований і після кількамісячного ув’язнення висланий до Чернігова, де перебував під наглядом поліції. 1904–17 працював у Городнянському повітовому земстві Чернігівської губ. (гласним, від кінця 1913 — мировим суддею). Звільнений з посади і засуджений разом із іншими адвокатами за участь у Бейліса Справі. У 1920-х — на початку 1930-х рр. жив у Дніпропетровську (нині Дніпро), помер в евакуації. 

Перші твори М. написані російською мовою і вийшли окремими книжками в Санкт-Петербурзі: «Три стихотворения в прозе» (1895), «Поэзия Надсона» (1897), «Критические наброски» (1898), драми «Мираж» (1902), «Тина» (1904) і «Усталые» (1906), кн. «Историческое освещение финляндского вопроса» (1910; витримала 3 вид., здобула високу оцінку М. Коцюбинського). Але він постійно популяризував українську літературу, друкуючись в російській періодиці. Був постійним автором «Нового энцикло­педического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона. Тут вміщені, зокрема, його статті про М. Вер­бицького, В. Винниченка, М. Во­­роного, Л. Глібова, М. Драгоманова, В. Забілу, М. Заньковецьку, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, Олександра Олеся. Окремі з них переросли згодом у ґрунтовні літературознавчі розвідки: «Художник слова (Пам’яті М. М. Ко­цюбинського)» (Петроград, 1915), «Шевченкові роковини 1916 року» (Чг., 1916), «Леся Українка» (Петроград, 1919), «М. Коцюбинсь­кий. До біографії письменника», «Іван Франко» (обидві — Чернігів, 1919), «Григорій Сковорода в українській літературі» («Книгарь», 1920, № 1–3) та ін. Автор низки статей з шевченкознавства, перші з них опублікував у газ. «Киевские отклики» (1905) та «Киевские вести» (1909), потім — у часописах «Речь», «Украинский вестник», «Русская мысль» та ін. 

Як прозаїк дебютував оповіданнями в «ЛНВ» та «Українській хаті». Згодом усі вони увійшли до зб. «Оповідання» (Петроград, 1916), наскрізний мотив якої є пошуки гармонії між особистим і громадським, біологічним і соціальним. Друкував сатиричні оповідання («Поема в повітрі», «Коротка рецензія», «Помилка»). 1919 завершив роман «Честь» (ж. «Вітчизна», 1990, № 1), де порушив питання гідності — громадянської, особистої, професійної, національної. Російською мовою написав романи «Всюду страсти роковые» (1939) і «Хильда» (1941; обидва — неопубліковані). Після трактування вульгарно-соціологічною критикою оповідання «Вбивство» (1926, ж. «Червоний шлях») як «націоналістичного» друкувався лише під псевдонімами. У такій формі побачили світ його передмови до вибраних творів Марка Вовчка, Ганни Барвінок, О. Стороженка, до зб. «Досвітні огні», «Веселий оповідач», «Пантелеймон Куліш» (усі — Київ, 1927). 

Виступав з історико-літературними і критичними статтями у ж. «Червоний шлях», «Життя й революція», «Нова громада» і газетах. Був близьким до «неокласиків», критикував вульгарно-соціологічний підхід у вивченні літератури. У літературній дискусії 1925–28 підтримував позицію М. Хвильового щодо культурної орієнтації на Європу. Як літературознавець писав також під псевд. і надрукував ст. «Куліш і Шевченко» (у зб. «Пантелеймон Куліш»), «Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства» («Записки Істор.-філол. відділу», 1927, т. 13–14), «До питання про джерела ІІ частини “Fata morgana” М. М. Коцюбинського» (там само, 1928, т. 18), «Кохання в житті Шевченка та Куліша» (там само, 1929, т. 21–22) та ін. М. належать спогади «В девяностые годы» («Былое», 1924, № 23–24). Перекладав російською мовою оповідання М. Коцюбинського («Коцюбинский М. Расска­зы», т. 1–3, Санкт-Петербург; Москва, 1911–14), підтримував з ним товариські взаємини (збереглося 50 листів М. до М. Коцюбинського).

Рекомендована література

1. Шевчук В. Могилянські. Забута письменницька родина України // Україна. 1988. № 27;
   Google Scholar Internet
2. Курас Г. та ін. Михайло Могилянський і його недрукована розвідка про М. Коцюбинського // СіЧ. 1990. № 12;
   Google Scholar Internet
3. Шумило Н. Михайло Могилянсь­кий // Літ. панорама. 1990. К., 1990;
   Google Scholar Internet
4. Її ж. «…Ваша робота марно не загине…» // Україна. Наука і культура. К., 1991. Вип. 25;
   Google Scholar Internet
5. Кривенко С. Михайло Могилянський про Тараса Шевченка // СіЧ. 2008. № 7;
   Google Scholar Internet
6. Іваницька С., Ляшко С. Михайло Могилянський як співтворець шевченківського комемораційного канону // Пам’ятки України: історія і культура. 2014. № 1.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю