Модернізації теорії

Визначення і загальна характеристика

МОДЕРНІЗА́ЦІЇ ТЕО́РІЇ — сукупність концепцій, що описують історію як універсальний процес пере­ходу людства від традиційного (аграрного, доіндустріального) до сучасного індустріального чи постіндустріального су­спільства. М. т. виникли у зх. соціологічних і політичних науках у 1950-х рр. як засіб поясне­н­ня глобальних змін після закінче­н­ня 2-ї світової вій­ни: роз­пад колоніальної системи (див. Колоніалізм), поява нових держав у результаті національно-визвольних змагань тощо. З по­гляду М. т., тісно повʼязаних із концепцією про­гресу та європоцентризмом, усю історію людства можна роз­ділити на два етапи — архаїчний (аграрний) і сучасний (промисловий). Єдиним прикладом повноцін­ного сучасного су­спільства автори М. т. вважали країни Заходу, тому всім ін. країнам пропонували йти в сучасність західним шляхом, зокрема проводити індустріалізацію в економіці, демократизацію — в су­спільному житті, формувати «раціональну» бюрократію в державному управлін­ні, дотримуватися секуляризму та толерантності в духовному житті. Кінцева мета історичного процесу — глобальна уніфікація людства на базі зх. цін­ностей та принципах організації су­спільного життя. При цьому національні, культурні, релігійні особливості су­спільств країн третього світу часто роз­глядали як неістотні або архаїчні, яких необхідно якнайшвидше по­збутися. Через спекулятивність, слабку факто­графічну об­ґрунтованість, надмірний універсалізм М. т. майже від­разу стали обʼєктом критики, зокрема з боку професійних істориків, у серед. 1970-х рр. навіть проголошено «смерть теорій модернізації» (американський соціолог та історик І. Валернштайн).

На­ступний етап роз­витку М. т. — пере­орієнтація уваги дослідників з пошуку загального про­гресивного шляху роз­витку до роз­гляду локальних особливостей загального. модернізаційного процесу та їхнього порівня­н­ня, аналіз випадків ре­гресу й пере­рива­н­ня су­спільного роз­витку, ви­вче­н­ня соціальних конфліктів, що виникали внаслідок упровадже­н­ня модернізаційної політики тощо.

На­прикінці 1980-х рр. кілька дослідників (зокрема амер. соціологи А. Тофлер і Д. Белл) за­пропонували ви­окремити ще й третій етап роз­витку людства — постсучасний (постіндустр., інформ.; див. Інформаційне су­спільство). М. т., за­знавши невдачі як універсальної теорії історичного процесу, виявилися зручними як система координат, що задає заг.-історичну канву для конкретно-історичних праць, не навʼязуючи дослідникам жорстких методологічних та ідеол. обмежень. Власне саму модернізацію (як феномен соціального життя) можна ви­значити як складний процес взаємоповʼязаних змін політичного, екон., технол., воєн., культурного ладів певного су­спільства, спрямованих на досягне­н­ня «світових стандартів» у цих сферах. У різних історичних контекс­тах модернізацію в незахідних країнах можуть інтер­претувати як вестернізацію, європеїзацію, американізацію; інколи окремо виділяють політичну, екон., культурну модернізацію.

Початок сучасності (модернізац. процесів) у Європі більшість дослідників датують не пізніше кін. 15 ст. (від доби Великих геогр. від­крит­тів), хоча деякі повʼязують її з англ. пром. революцією серед. 18 ст. (в екон. і технол. сферах) та Франц. революцією кін. 18 ст. (у політ. та духов. сферах). Провід­ником модернізац. політики, за­звичай, були держ. ін­ституції та правлячі соц. групи. Особливість модернізації в Україні зумовлена близькістю (точніше периферійністю) до осн. модернізац. центрів європ. світу-економіки (термін франц. історика Ф. Броделя), а також впливом Росії, що реалізовувала проект «навздогін.» (щодо Європи) модернізації. Від­повід­но до екон. змісту і правлячої групи, яка проводила модернізацію, модернізац. процеси на укр. землях поділяють на декілька періодів.

Периферійна модернізація: магнат.-колонізац. (серед. 16 ст. — 1648). Імпульси модернізац. процесів із Зх. Європи на землі Корони Польської і Великого князівства Литовського сприяли роз­виткові товар. с.-г. виробництва та активізації колонізації Степу (Дикого поля). Екон. фундаментом стала велика поміщиц. власність на землю, провід­никами модернізац. імпульсів — польс. уряд та магнат. родини (за ви­значе­н­ням М. Костомарова — «польський аристократичний порядок»). Водночас зʼявився новий модернізуючий соц. елемент — козацтво. Не­здатність інкорпорувати його у владну ієрархію спричинила крах магнат.-колонізац. модернізац. проекту в укр. землях унаслідок нац. революції 1648–76.

Постпериферійна модернізація: козац.-колонізац. (1648–98). Модернізуюча еліта — козацтво — зайняла провід­ні позиції в су­спільстві, новою політ. системою став полково-сотен. устрій. Екон. основа — індивід. власність на землю. Однак через по­стійні бо­йові дії Україна виявилася вилученою з європ. економіки, а параліч влас. модернізац. проекту спонукав до участі в ін., зокрема російському.

Імпер. модернізація I: старшин.-кріпосниц. (1698–1775). У цей період (умовна дата його початку — рік, коли рос. цар Петро I роз­почав одно­особове правлі­н­ня) в укр. землях, що опинилися під владою рос. царату, модернізація почала набувати нових якостей — вона по­ступово ставала частиною рос. імпер. модернізац. проекту, спрямов. «навздогін» зх. країн. У такому ви­гляді рос. модернізац. проект вступав у конфлікт з векторами укр. варіанту європ. периферій. модернізації, носій ідеології якої — козац. старшина, що укріпила свої позиції внаслідок роз­шарува­н­ня козацтва. Зовн. політ. вияв цього конфлікту варіантів модернізації — ви­ступ геть­мана І. Мазепи, невдача якого поклала край реалізації укр. периферій. модернізації в укр. землях у складі Рос. імперії, однак ця модернізація продовжила роз­виток на зх.-укр. землях.

Імпер. модернізація II: бюрократ.-кріпосниц. (1775 — серед. 19 ст.). У цей час укр. землі втратили свої політ. структури (1775 — Запороз. Січ, 1783 — полково-сотен. устрій) і були остаточно інтегров. у політ. і екон. структури Рос. імперії. Більшість козац. старшини отримала статус рос. дворянства і на рівних з рос. дворянством брала участь у здійснен­ні рос. модернізац. проекту. По­ступово це при­звело до роз­чине­н­ня укр. ідентичності еліти в імпер. ідентичності при паралел. роз­чинен­ні своєрідності політ. і екон. роз­витку укр. земель у Рос. імперії. Екон. модернізація зна­йшла прояв у продовжен­ні колонізації Пн. Причорноморʼя.

Імпер. модернізація III: бюрократично-під­приємн.-капіталіст. (серед. 19 ст. — 1917). На зх.-укр. землях тривала периферійна модернізація. Хоча реформи, проведені в Австро-Угорщині після 1848, сприяли політ., екон. і культур. роз­виткові, укр. землі лишалися від­носно малороз­виненою периферією європ. економіки. У під­рос. Україні після 1861 від­бувся пере­хід модернізації на якісно новий рівень: від периферії імперії до її роз­винутого р-ну. Модернізац. хвилю селян. реформи 1861 під­тримала індустріалізація пд. і сх. регіонів України. У цей період почала формуватися нова модернізуюча еліта — під­приємці. Провід. конфліктом на цьому етапі стала дис­пропорція між інтенсивністю екон. модернізації та повільністю політ. модернізації Рос. імперії. В ін. площині — конфлікт між бюрократ. та під­приємниц. модернізуючою елітою: під­приємництво не могло конвертувати свій екон. вплив у політ. владу. Це непоро­зумі­н­ня на тлі необхідності вирішувати гострі соц. конфлікти доби становле­н­ня капіталізму при­звело до систем. кризи в Рос. імперії.

Рад. модернізація: бюрократ.-соціаліст. (1917–91). Крах Рос. імперії спричинив гостру боротьбу за те, хто далі буде модернізувати країну і за якою ідеологією. З пере­могою більшовиків в Україні від­новлено реалізацію імпер. варіанту модернізації, що зберегла багато спіл. рис із поперед. періодом, але від­бувалася вже на більш широкій соц. базі. В екон. площині рад. модернізацію започатк. ГОЕЛРО Планом, з проголоше­н­ням нової економічної політики створ. можливість для тимчас. роз­витку приват. капіталу. Водночас почала формуватися конфігурація політ. сил і соц. конфліктів, притаман­на поперед. періоду. В такій ситуації чи не єдиним виходом для вижива­н­ня рад. модернізац. еліти, не кажучи про реалізацію амбіц. зовн.-політ. планів, було створе­н­ня адміністративно-командної системи та ре­пресив. апарату. Першого удару з боку держави зав­дано найбільшому ідеол. ворогові — прошарку непманів, згодом приборкано селянство (зокрема шляхом терору голодом), а с. госп-во стало джерелом отрима­н­ня ресурсів для капітало­вкладень у технол. модернізацію промисловості й армії. Після 2-ї світової вій­ни СРСР досить успішно роз­вивав свій модернізац. проект та навіть претендував на зразок вдалого альтернатив. зх. роз­виткові і в такій якості був прикладом для ін. країн. Однак він зберігав традиційно рос. «наздоганяючу» властивість, що виснажила економіку та зрештою при­звела до краху рад. модернізації.

Пострад. модернізація: бюрократ.-капіталіст. (після 1991). З від­новле­н­ням незалежності Україна роз­вивалася на базі рад. економіки і намагалася вирішувати про­блеми, що знач. мірою лишилися у спадок від рад. часів. Модернізуюча еліта — нац. бюрократія, роль якої зро­стала з огляду на необхідність роз­будови держ. ін­ституцій. У той же час почало формуватися й нове під­приємництво. Реалізацію укр. модернізац. проекту роз­почато під демократ. гаслами, від­повід­но впроваджено осн. демократ. ін­ституції. Однак пошире­н­ня бідності стало пере­поною на шляху до продовже­н­ня демократ. роз­витку країни. Подальший успіх укр. модернізації повʼязаний із проведе­н­ням радикал. екон. та соц. реформ на основі демократ. цін­ностей та європ. інтеграції.

Літ.: S. Eisenstadt. Modernization: Pro­test and Change. 1966; G. Germani. The Sociology of Modernization: Studies on its Historical and Theoretical Aspects with Special Regards to the Latin American Case. New Brunswick, 1981; Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV–XVIII вв. / Пер. с франц. Т. 1–3. Москва, 1986–92; S. Lash. Socio­logy of Postmodernism. London; New York, 1990; Бродель Ф. Динамика капитализма / Пер. с франц. Смоленск, 1993; Лейбович О. Модернизация в Рос­сии: К методологии изучения современ­ной отечествен­ной истории. Пермь, 1996; Горбатенко В. Стратегія модернізації су­спільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. К., 1999; Краснодембський З. На постмодерністських роз­доріж­жях культури. К., 2000; Михальченко Н. Украинское общество: транс­формация, модернизация или лимитроф Европы? К., 2001; Головко В. Поня­т­тя «модернізація» як засіб історичного пі­зна­н­ня // Пробл. історії України: факти, судже­н­ня, пошуки: Зб. наук. пр. К., 2003. Вип. 8; Зеленько Г. І. «Навздогін на модернізацію»: досвід Польщі та України. К., 2003; Головко В. «Модернізація» як метанар­ратив української історії // Пробл. історії України: факти, судже­н­ня, пошуки: Зб. наук. пр. К., 2004. Вип. 9.

В. В. Головко

Завантажити статтю