Модернізації теорії

МОДЕРНІЗА́ЦІЇ ТЕО́РІЇ — сукупність концепцій, що описують історію як універсальний процес переходу людства від традиційного (аграрного, доіндустріального) до сучасного індустріального чи постіндустріального суспільства. М. т. виникли у зх. соціологічних і політичних науках у 1950-х рр. як засіб пояснення глобальних змін після закінчення 2-ї світової війни: розпад колоніальної системи (див. Колоніалізм), поява нових держав у результаті національно-визвольних змагань тощо. З погляду М. т., тісно пов’язаних із концепцією прогресу та європоцентризмом, усю історію людства можна розділити на два етапи — архаїчний (аграрний) і сучасний (промисловий). Єдиним прикладом повноцінного сучасного суспільства автори М. т. вважали країни Заходу, тому всім ін. країнам пропонували йти в сучасність західним шляхом, зокрема проводити індустріалізацію в економіці, демократизацію — в суспільному житті, формувати «раціональну» бюрократію в державному управлінні, дотримуватися секуляризму та толерантності в духовному житті. Кінцева мета історичного процесу — глобальна уніфікація людства на базі зх. цінностей та принципах організації суспільного життя. При цьому національні, культурні, релігійні особливості суспільств країн третього світу часто розглядали як неістотні або архаїчні, яких необхідно якнайшвидше позбутися. Через спекулятивність, слабку фактографічну обґрунтованість, надмірний універсалізм М. т. майже відразу стали об’єктом критики, зокрема з боку професійних істориків, у серед. 1970-х рр. навіть проголошено «смерть теорій модернізації» (американський соціолог та історик І. Валернштайн).

Наступний етап розвитку М. т. — переорієнтація уваги дослідників з пошуку загального прогресивного шляху розвитку до розгляду локальних особливостей загального. модернізаційного процесу та їхнього порівняння, аналіз випадків регресу й переривання суспільного розвитку, вивчення соціальних конфліктів, що виникали внаслідок упровадження модернізаційної політики тощо.

Наприкінці 1980-х рр. кілька дослідників (зокрема амер. соціологи А. Тофлер і Д. Белл) запропонували виокремити ще й третій етап розвитку людства — постсучасний (постіндустр., інформ.; див. Інформаційне суспільство). М. т., зазнавши невдачі як універсальної теорії історичного процесу, виявилися зручними як система координат, що задає заг.-історичну канву для конкретно-історичних праць, не нав’язуючи дослідникам жорстких методологічних та ідеол. обмежень. Власне саму модернізацію (як феномен соціального життя) можна визначити як складний процес взаємопов’язаних змін політичного, екон., технол., воєн., культурного ладів певного суспільства, спрямованих на досягнення «світових стандартів» у цих сферах. У різних історичних контекстах модернізацію в незахідних країнах можуть інтерпретувати як вестернізацію, європеїзацію, американізацію; інколи окремо виділяють політичну, екон., культурну модернізацію.

Початок сучасності (модернізац. процесів) у Європі більшість дослідників датують не пізніше кін. 15 ст. (від доби Великих геогр. відкриттів), хоча деякі пов’язують її з англ. пром. революцією серед. 18 ст. (в екон. і технол. сферах) та Франц. революцією кін. 18 ст. (у політ. та духов. сферах). Провідником модернізац. політики, зазвичай, були держ. інституції та правлячі соц. групи. Особливість модернізації в Україні зумовлена близькістю (точніше периферійністю) до осн. модернізац. центрів європ. світу-економіки (термін франц. історика Ф. Броделя), а також впливом Росії, що реалізовувала проект «навздогін.» (щодо Європи) модернізації. Відповідно до екон. змісту і правлячої групи, яка проводила модернізацію, модернізац. процеси на укр. землях поділяють на декілька періодів.

Периферійна модернізація: магнат.-колонізац. (серед. 16 ст. — 1648). Імпульси модернізац. процесів із Зх. Європи на землі Корони Польської і Великого князівства Литовського сприяли розвиткові товар. с.-г. виробництва та активізації колонізації Степу (Дикого поля). Екон. фундаментом стала велика поміщиц. власність на землю, провідниками модернізац. імпульсів — польс. уряд та магнат. родини (за визначенням М. Костомарова — «польський аристократичний порядок»). Водночас з’явився новий модернізуючий соц. елемент — козацтво. Нездатність інкорпорувати його у владну ієрархію спричинила крах магнат.-колонізац. модернізац. проекту в укр. землях унаслідок нац. революції 1648–76.

Постпериферійна модернізація: козац.-колонізац. (1648–98). Модернізуюча еліта — козацтво — зайняла провідні позиції в суспільстві, новою політ. системою став полково-сотен. устрій. Екон. основа — індивід. власність на землю. Однак через постійні бойові дії Україна виявилася вилученою з європ. економіки, а параліч влас. модернізац. проекту спонукав до участі в ін., зокрема російському.

Імпер. модернізація I: старшин.-кріпосниц. (1698–1775). У цей період (умовна дата його початку — рік, коли рос. цар Петро I розпочав одноособове правління) в укр. землях, що опинилися під владою рос. царату, модернізація почала набувати нових якостей — вона поступово ставала частиною рос. імпер. модернізац. проекту, спрямов. «навздогін» зх. країн. У такому вигляді рос. модернізац. проект вступав у конфлікт з векторами укр. варіанту європ. периферій. модернізації, носій ідеології якої — козац. старшина, що укріпила свої позиції внаслідок розшарування козацтва. Зовн. політ. вияв цього конфлікту варіантів модернізації — виступ гетьмана І. Мазепи, невдача якого поклала край реалізації укр. периферій. модернізації в укр. землях у складі Рос. імперії, однак ця модернізація продовжила розвиток на зх.-укр. землях.

Імпер. модернізація II: бюрократ.-кріпосниц. (1775 — серед. 19 ст.). У цей час укр. землі втратили свої політ. структури (1775 — Запороз. Січ, 1783 — полково-сотен. устрій) і були остаточно інтегров. у політ. і екон. структури Рос. імперії. Більшість козац. старшини отримала статус рос. дворянства і на рівних з рос. дворянством брала участь у здійсненні рос. модернізац. проекту. Поступово це призвело до розчинення укр. ідентичності еліти в імпер. ідентичності при паралел. розчиненні своєрідності політ. і екон. розвитку укр. земель у Рос. імперії. Екон. модернізація знайшла прояв у продовженні колонізації Пн. Причорномор’я.

Імпер. модернізація III: бюрократично-підприємн.-капіталіст. (серед. 19 ст. — 1917). На зх.-укр. землях тривала периферійна модернізація. Хоча реформи, проведені в Австро-Угорщині після 1848, сприяли політ., екон. і культур. розвиткові, укр. землі лишалися відносно малорозвиненою периферією європ. економіки. У підрос. Україні після 1861 відбувся перехід модернізації на якісно новий рівень: від периферії імперії до її розвинутого р-ну. Модернізац. хвилю селян. реформи 1861 підтримала індустріалізація пд. і сх. регіонів України. У цей період почала формуватися нова модернізуюча еліта — підприємці. Провід. конфліктом на цьому етапі стала диспропорція між інтенсивністю екон. модернізації та повільністю політ. модернізації Рос. імперії. В ін. площині — конфлікт між бюрократ. та підприємниц. модернізуючою елітою: підприємництво не могло конвертувати свій екон. вплив у політ. владу. Це непорозуміння на тлі необхідності вирішувати гострі соц. конфлікти доби становлення капіталізму призвело до систем. кризи в Рос. імперії.

Рад. модернізація: бюрократ.-соціаліст. (1917–91). Крах Рос. імперії спричинив гостру боротьбу за те, хто далі буде модернізувати країну і за якою ідеологією. З перемогою більшовиків в Україні відновлено реалізацію імпер. варіанту модернізації, що зберегла багато спіл. рис із поперед. періодом, але відбувалася вже на більш широкій соц. базі. В екон. площині рад. модернізацію започатк. ГОЕЛРО Планом, з проголошенням нової економічної політики створ. можливість для тимчас. розвитку приват. капіталу. Водночас почала формуватися конфігурація політ. сил і соц. конфліктів, притаманна поперед. періоду. В такій ситуації чи не єдиним виходом для виживання рад. модернізац. еліти, не кажучи про реалізацію амбіц. зовн.-політ. планів, було створення адміністративно-командної системи та репресив. апарату. Першого удару з боку держави завдано найбільшому ідеол. ворогові — прошарку непманів, згодом приборкано селянство (зокрема шляхом терору голодом), а с. госп-во стало джерелом отримання ресурсів для капіталовкладень у технол. модернізацію промисловості й армії. Після 2-ї світової війни СРСР досить успішно розвивав свій модернізац. проект та навіть претендував на зразок вдалого альтернатив. зх. розвиткові і в такій якості був прикладом для ін. країн. Однак він зберігав традиційно рос. «наздоганяючу» властивість, що виснажила економіку та зрештою призвела до краху рад. модернізації.

Пострад. модернізація: бюрократ.-капіталіст. (після 1991). З відновленням незалежності Україна розвивалася на базі рад. економіки і намагалася вирішувати проблеми, що знач. мірою лишилися у спадок від рад. часів. Модернізуюча еліта — нац. бюрократія, роль якої зростала з огляду на необхідність розбудови держ. інституцій. У той же час почало формуватися й нове підприємництво. Реалізацію укр. модернізац. проекту розпочато під демократ. гаслами, відповідно впроваджено осн. демократ. інституції. Однак поширення бідності стало перепоною на шляху до продовження демократ. розвитку країни. Подальший успіх укр. модернізації пов’язаний із проведенням радикал. екон. та соц. реформ на основі демократ. цінностей та європ. інтеграції.

Розмір шрифту

Модернізації теорії

Рекомендована література

Інформація про статтю