«МОЛОДА́ ПО́ЛЬЩА» («Młoda Polska»)  — загальна назва літературно-естетичного руху в Польщі кінця 19 — початку 20 столі­т­тя, що виявився в літературі, музиці та пластичному мистецтві. Це ран­ній період роз­витку польського модернізму, для якого характерне пере­плеті­н­ня тенденцій символізму, неоромантизму, ім­пресіонізму, з яким 1910 був по­єд­наний екс­пресіонізм. Назва походить від заголовка циклу статей Quasimodo (псевдонім А. Ґурського), опублікованих 1898 у краківському журналі «Życie». На цей рух вплинули вія­н­ня європейської «філософії життя». Польські модерністи наголошували на роз­біжності між справжнім мистецтвом і логоцентризмом, головним зав­да­н­ням новітньої літератури вважали не пі­зна­н­ня довкі­л­ля, не наслідува­н­ня його, не формува­н­ня душі, не заклики до праці, а досягне­н­ня ново­якісного, іманентного артистизму, викори­ста­н­ня в практиці гасла «мистецтво для мистецтва». Це звільняло письмен­ника від заси­л­ля моральних, громадських і патріотичних обовʼязків, давало йому змогу не цікавитися потенційним читачем. Художній твір структурував свій про­стір на під­ставі «незацікавленого інтересу», від­ображав транс­цендентну ідею. Тільки те, що існувало поза спільнотою та історією, вважалося його основою. На пере­кона­н­ня С. Пшибишевського (маніфест «Confi­teor», 1899), «мистецтво стає релігією, а священиком — митець, він особисто — одна потуга, з якої воно стає сильнішим, роз­криває космічну, метафізичну силу», уподібнену до Абсолюту. Тому письмен­ника як ви­гнанця з утилітаризованого довкі­л­ля проголошували не слугою чи пророком, а «Паном Панів, не обмеженим жодними правами, не організованим жодною силою людською». Він ставав речником транс­ценденцій, на від­міну від пере­січної людини цивілізації, яка втратила звʼязок із природою, задовольнилася профан­ним існува­н­ням та убогим масовим імітат-мистецтвом. 

Естетична про­грама «Молодої Польщі» не мала внутрішньої цілісності. Хоч у ній акцентовано на потребі за­провадити в письменстві елітарні принципи, практику артистизму, містичне світос­прийня­т­тя, «аристократизм духу», неоромантичне оновле­н­ня «чистої поезії», частина «молодополяків» усві­домлювала від­повід­альність письмен­ника за долю пригнобленої на той час нації (Я. Кас­прович, С. Виспянський), загостре­н­ня соціальної критики біо­логічного єства людини (С. Жеромський) тощо. Польський модернізм виявився амбівалентним, спрямованим як на сакралізовані цін­ності шляхетного естетизму, так і на міфізовані етичні критерії добра і зла. Саме такі на­станови цієї творчої генерації засвідчували від­мін­ність обраного нею модернізму від європейського канону. Теоретиком цього періоду був С. Бжозовський, автор «Legendę Mło­dej Pol­ski» (Lwów, 1910); ґрунтовний аналіз естетики «Молодої Польщі» здійснили І. Франко («Сучасні польські поети», 1899) та Леся Українка («Замітки про найновшу польську літературу», 1900). Діяльність польських модерністів вплинула й на українських, як через «краківську школу», так і завдяки особистим контактам митців (С. Стефаник, Б. Лепкий та ін.), стимулювала появу «Молодої Музи», що сформувалася на під­ставі зу­стрічної течії.