КІНОДОКУМЕ́НТ  — аудіовізуальний документ, зміст якого зафіксований за допомогою кінемато­графічної техніки у ви­гляді послідовно роз­ташованих фото­графічних зображень (кадрів), може містити також звукову інформацію. Фото­графічні зображе­н­ня від­різняються один від одного лише не­значною зміною положе­н­ня зафіксованих обʼєктів. При швидкій зміні окремих зображень (24 кадри за секунду) К. до­зволяє одержати враже­н­ня руху. Матеріальною основою К. є кіноплівка, що становить багатошарову полімерну плівкову систему. Ширина плівки може складати 8, 16, 35 і 70 мм. К. створюють без­посередньо в момент події, забезпечуючи на­глядність і високу оперативність інформації. На­глядність об­умовлюється динамічним показом зображуваної інформації. Оперативність полягає в можливості по­да­н­ня значного обсягу зображуваної інформації за короткий проміжок часу. К. класифікують: за жанрами кіно (документальне, науково-популярне, на­вчальне, ігрове та ін.); формами відзнятого матеріалу (фільми, спецвипуски, кіножурнали, окремі кіно- і телесюжети); за способом зйомки і проекції (німі, звукові, чорно-білі, кольорові, широкоформатні, панорамні, поліекран­ні тощо).

Перші К. зʼявилися фактично одночасно з вина­йде­н­ням кінемато­графа 1895 братами Люмʼєр (Франція). В Україні першу кіно­з­йомку здійснив у Харкові 30 вересня 1896 видатний діяч української кінемато­графії А. Федецький. У 2-й половині 1900-х років зйомки кінохроніки в країні набули систематичного характеру. 1922 засновано Всеукраїнське фотокіно­управлі­н­ня (ВУФКУ), якому під­порядковувалися всі вітчизняні кінемато­графії і під­приємства кіно­промисловості, зокрема кінофабрики Києва, Одеси, Ялти та понад 500 кінотеатрів. Студії ВУФКУ випускали хронікальні періодичні кіножурнали: «Хроніка ВУФКУ» (1923), «Кінотиждень “Маховика”» (1925), «Кінотиждень ВУФКУ» (1927–29) і «Кіножурнал» (1929–31). Водночас із випуском кіножурналів створювали документальні кінокартини. 1931 в Харкові роз­почала діяльність Всеукраїнська фабрика «Союзкінохроніка» (від 1938 — Студія хронікально-документальних фільмів Українська, від 1939 — у Києві), на якій 1938 започатковано випуск кіножурналу «Радянська Україна». Документальне кіно знімали також від 1928 на Київській кінофабриці ВУФКУ (від 1993 — Кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка Національна), Київської кіностудії учбових фільмів (засновано 1940, від 1992 — Кінематека України Національна), Студії телевізійних фільмів Українській (засновано 1965). Новий етап у роз­витку кінемато­графії повʼязаний із вина­йде­н­ням 1927 звукового кіно (на кіностудії «Warner Brothers», (м. Бербанк, штат Каліфорнія, США) створено першу звукову стрічку «Спів­ак джазу», режисер А. Кросленд). 1930 в Україні зʼявився перший звуковий документальний фільм режисера Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу (Ентузіазм)». 1931 почалося роз­робле­н­ня методів отрима­н­ня кольорових кінофільмів без­посередньої зйомки. На­прикінці 1960-х років колір став нормою для всіх кіновиробників. Упродовж 2-ї половини 20 ст. від­бувалися зміни у кіновиробництві. У 1990-х роках почали впроваджувати цифрові технології, які набули широкого роз­витку у 21 ст.

Збільше­н­ня обсягу К., що створювалися під­приємствами кіноіндустрії, усві­домле­н­ня значе­н­ня і цін­ності кіноджерел актуалізувало про­блеми їх збира­н­ня та зберіга­н­ня. Від початку були спроби порушити пита­н­ня збира­н­ня К. під юрисдикцію установ, що за­ймалися збира­н­ням інформації. Від 1899 Британський музей (Лондон) намагався організувати колекцію рухомих зображень у ви­гляді архіву. Пита­н­ня про створе­н­ня національних кіноархівів та можливого до­ступу до них широкого кола користувачів вперше порушив польський кіно­оператор Б. Матушевський у нарисі «Une nouvelle source de lʼHistoire. Creation dé cinematographie historique» («Нове джерело історії. Про створе­н­ня сховищ історичних документів», Париж 1898). Перший кіноархів створено в Нідерландах (1917). Однак як спеціалізовані установи, кіноархіви стали помітним явищем лише від 1930-х років (Велика Британія, Франція, Німеч­чина, СРСР). Між­народними не­урядовими організаціями, які діють у сфері забезпече­н­ня збереженості К. і їх викори­ста­н­ня, є: Між­народна федерація кіноархівів (International Federation of Film Archives, FIAF), Між­народна федерація телевізійних архівів (International Federation of Television Archives, FIAT), Між­народна асоціація звукових і аудіовізуальних архівів (International Association of Sound and Audiovisual Archives, IASA), Асоціація архівів рухомих зображень (Association of Moving Image Archivists, AMIA), що пред­ставлені в Ко­ординаційній раді Асоціації аудіовізуальних архівів (Coordinating Council of Audiovisual Archive Associations, CCAAA).

В Україні від­повід­но до по­станови ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про єдиний державний архівний фонд УСРР» прийнятої 1930, К. належать до складу Єдиного державного архівного фонду. 1932 у Києві створено спеціальну архівну установу — Всеукраїнський центральний фотокіноархів (від 1992 — Архів кінофотофонодокументів України Центральний державний). К. зберігають також у фондах державних архівів областей та Севастополя, від 1994 — у колекції Довженка Олександра Національного центру. Від­повід­но до норм національного законодавства К., що від­ображають історію духовного і матеріального життя українських та інших народів, мають культурну цін­ність і є на­дба­н­ням української нації, належать до Національного архівного фонду України, є складовою вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів су­спільства. Станом на 1 січня 2013 у Національному архівному фонді України зберігалося 73 443 К., що охоплюють період від 1896 до сьогоде­н­ня. За тематикою їх можна обʼ­єд­нати у такі предметно-тематичні комплекси: 1) історія внутрішньополітичного роз­витку країни; 2) історія соціально-економічного роз­витку; 3) історія зовнішньої політики; 4) історія воєн і військової справи; 5) історія науки й освіти; 6) історія культури і релігії; 7) історія зарубіжних країн. Повноту інформації про склад і зміст К., ефективний пошук необхідних ві­домостей, що містяться в них, забезпечує довід­ковий апарат — каталоги (систематичний, імен­ний, фільмовий, журнальний, режисерський), а також спеціальні довід­ники — анотовані каталоги, які друкують у рамках про­грами «Архівні зі­бра­н­ня України».