Містицизм

МІСТИЦИ́ЗМ (від грец. μυσιıκός — таємничий) у філософії — ви­зна­н­ня над­природної сутності явищ природи; релігійно-філософська світо­глядна концепція, що заперечує можливість ро­зумі­н­ня реальності (див. також Містика). За пере­кона­н­нями прихильників М., сутність явищ природи роз­кривається лише шляхом інтуїтивно-ек­статич. (надчут­тєвого) опанува­н­ня у містиці — практиці без­посеред. єд­на­н­ня з над­природним, транс­цендентним. Витоки М. — з архаїч. магії, шаманства; у філософії сформувався з виникне­н­ням поня­т­тя транс­цендент. абсолюту, а в індивідуал. сві­домості — за чіткого роз­різне­н­ня логіч. та інтуїтив. (іррац.) способів пі­зна­н­ня. М. спирається на без­посеред. досвід, інтуїцію, інсайт, інстинкт. Містич. досвід часто ґрунтується на аскетизмі, тому може містити видін­ня, транси й ек­стази. М. притаман­ний усім реліг. системам і реліг.-філос. уче­н­ням, оскільки вони базуються на ви­знан­ні над­природ. начала. Багато реліг. традицій описують техніки медитації та спо­гля­да­н­ня для досягне­н­ня містич. видінь. Найраніше роз­виток М. від­бувся в країнах з високою філос. культурою: Індії (ве­данта), Китаї (даосизм), Греції (піфагореїзм, платонізм). Пізніше М. су­проводжував періоди сусп. криз: занепад Рим. імперії (не­оплатонізм, раннє християнство, гностицизм, маніхейство), кінець Середньовіч­чя (суфізм, кабала, ісихазм), період становле­н­ня ран­нього капіталізму. Пред­ставники різних християн. церков роз­ходяться в по­глядах на М. Дехто при­ймає його, вважаючи особливою формою пі­зна­н­ня Бога; інші ж від­кидають як небезпечне від­хиле­н­ня, що межує з єресями. У Новіт. час М. став складовою теософії, антропософії, неотомізму, персоналізму. У доктринах новіт. реліг. і духов. течій 2-ї пол. 20 ст., а також деяких наук. напрямах (напр., транс­­персон. психології) спо­стерігається по­єд­на­н­ня М. з елементами наук. картини світу. У певних аспектах до М. близькі пара­психологія та біо­енерготерапія. Значне пошире­н­ня М. в пост­соціаліст. період у країнах Сх. Європи — реакція на панува­н­ня в попередні часи суто матеріаліст. і раціоналіст. світос­прийня­т­тя.

О. Г. Карагодіна

Містицизм у релігії — віра в можливість без­посеред. духов. спілкува­н­ня людини з таємничими метафіз. системами (Бог, без­особовий абсолют, першо­присутність світу, духи й інше над­природне) шляхом, що існує за межами природ. людських можливостей. Містична теологія намагається описати пере­жите без­посереднє пі­зна­н­ня Бога. Витоки М. — з релігій Давнього Сходу та Греції, їхніх таєм. обрядів, у яких брало участь обмежене коло втаємничених осіб. У гносеол. вияві в не­адекват. формі він від­ображує прагне­н­ня людства оволодіти абсолют. істиною. Для містика притаман­не намага­н­ня досягнути глибокого емоц. пере­жива­н­ня, що, на його пере­кона­н­ня, може зʼ­єд­нати з Богом або ін. метафіз. сутністю. Містичну практику іноді здійснюють під контролем духов. на­ставника (шейха, гуру, старця, цадика), ви­знаючи його без­запереч. авторитет. До М. схильні, за­звичай, романт. та мрійливі натури з роз­винутою фантазією. Оминаючи багато­ступінчатий шлях пі­зна­н­ня, містик намагається від­разу від­найти мит­тєве зна­н­ня про весь матеріал. і духов. світ, від­чути свій звʼязок із першо­присутністю світу або з позамеж., потойбіч. явищами. Містики обʼ­єд­нувалися в організації: суфій. братства, реліг. громади середньовіч. єретиків містич. спрямува­н­ня та ін. Пред­ставники містич. теології християн. спрямува­н­ня вважали М. без­посеред. єд­на­н­ням із Богом, проте ставле­н­ня до М. багато разів змінювалося протягом історії християнства. Так, проте­станти фактично від­кинули містичну теологію, катол. М. під впливом просвітниц. раціоналізму 18 ст. втратив актуальність. Обʼєктивізація містич. досвіду, що було важливе для психол.-емпірич. зна­н­ня у 20 ст., має менше значе­н­ня для християн. релігій 21 ст., що від­дають належне теології М. у біблій., церк. і літург. контекс­тах. Для філософії релігії обʼєктив. зміст М. отримав нове значе­н­ня у звʼязку з заміною натуралізму 19 ст. модерном поч. 20 ст. і пост­модерном кін. 20 — поч. 21 ст., що викликало зацікавле­н­ня зх. теологів сх. М. У рос. православʼї ви­окремлюють дві форми М.: одна запозичена у Візантії (ісихазм), друга сформована самою Церквою в 16–17 ст., її суть — у поширен­ні міфу про народ-богоносець. Ідеї «Москва — Третій Рим», «Православне царство», «Кітеж-град» є склад. етномістич. комплексом рос. православʼя. Носіями цих містич. витворів були т. зв. старці. Сучасне рос. право­славʼя від­мовилося від багатьох елементів давньої містики й натомість витворило нові, зокрема традиц. аскетич. ідеал монаха-пустельника витіснено ідеалом «інока в миру», а стару форму міфол. М. про народ-богоносець замінено містич. ідеологе­моюсрус­ского мира».

П. Л. Яроцький

Містицизм у літературі. Здавна М. був джерелом худож. творчості; його повʼязували зі специфіч. хронотопом, внутр. осяя­н­ням, натхне­н­ням, що поривається до ін. світу, втілює епістемол. можливості богопі­зна­н­ня, осягне­н­ня космософії, коли божествен­ну духовність спри­ймали як любов. М. виражений в естет. формах із викори­ста­н­ням засобів міфу, від­творе­н­ням чудес. реальності, від­находже­н­ням сакрал. символіки, що роз­кривалася в містико-реліг. міраклях, містеріях, мораліте, житіях, по­вча­н­нях, якими ілюстрували сюжети священ. історії. Навіть ренесансна сві­домість не була по­збавлена М., об­стоюючи ілюзорні на­станови антропоцентризму і титанізму, що асоціювалися з образом боголюдини. Про­блему М. роз­глядали укр. філософи Г. Сковорода, П. Юркевич, М. Бердяєв та ін. У 19–20 ст. набули пошире­н­ня різноманітні напрями позаконфес. М.: спіритизм і методи т. зв. чен­нелінгу («контактерства»); теософія (укр. філософ О. Блаватська, британ. письмен­ниці А. Без­ант, Е. Бейлі) та «агні-йога» (рос. письмен­ниця О. Реріх, рос. художник М. Реріх); ін­спіров. посла­н­ня «просвітлених» осіб, «махатм» (духов. учителів); антропософія (австр. містик Р. Штайнер); езотеричне вче­н­ня франц. містика Папюса (Ж. Анкос­са), франц. філософа Р. Ґенона, вірмен. філософа Г. Гурджієва, рос. філософа Д. Андреєва, амер. антрополога К. Ка­станеди та ін. У руслі катол. традицій осмислено візіонер. досвід катол. блажен­ної А.-К. Ем­мерик (описаний нім. новелістом К. Брентано) та швейцар. письмен­ниці А. фон Шпайр (інтер­претов. швейцар. кардиналом Г.-У. фон Бальтазаром). Опис рос. філософом В. Солов­йовим містич. видінь Софії Премудрості Божої сприяв актуалізації софіології в рос. реліг. філософії (С. Булгаков, П. Флоренський та ін.). Із набу­т­тям у містич. одкровен­ні певної доктрини повʼязані заснува­н­ня нових реліг. рухів. Зверне­н­ня до містич. досвіду в контекс­ті психотерапевт. практики та його світо­глядне осмисле­н­ня характерне для швейцар. психоаналітика К.-Ґ. Юнґа та його школи, для транс­персонал. психології амер. психолога С. Ґрофа. Містичні мотиви наявні у низці філос. концепцій, у творчості пред­ставників літ-ри та мистецтва. Особливий інтерес до М. виявляють романтики і модерністи. Так, у зб. повістей «Вечера на хуторѣ близъ Диканьки» М. Гоголя (С.-Пе­тер­бурґъ , 1831, т. 1; 1832, т. 2) М. по­єд­нано з реалізмом. Яскравий зразок за­стосува­н­ня М. — «Роман про добру людину» (Мюнхен, 1973; К., 1993) та «Роман про людське при­значе­н­ня» (Мюнхен, 1982; К., 1992) Е. Андієвської. Прикладом загадкових, над­природ., таємничих пере­живань є лірика поета-символіста Я. Савченка. Див. також Магічний реалізмм.

Т. І. Березюк

Містицизм у мистецтві. У живопис., графіч. і скульптур. творах митці звертаються до містич. тем, явищ та обрядів, зображуючи таємничі явища природи, події світ. історії та загадкові психічні феномени неординар. особистостей. М. може проявитися в пейзажі, порт­реті, натюрморті, скульптурі. Особливістю мист. мисле­н­ня є здатність художника бачити у зовні звичай. подіях та явищах присутність і незриме втруча­н­ня містич. сил — сприятливих (добрих і світлих) або ворожих (злих і темних). Так, на полотні «Поверне­н­ня з вій­ни» (1877) І. Рєпіна зображено щасливого солдата, який повернувся в рідне село з рос.-турец. вій­ни, отримавши лише легке поране­н­ня руки; подивитися на таке диво зібралися родичі, сусіди, наречена. На картині «Поверне­н­ня» (1947) укр. митця рад. доби В. Костецького члени родини воїна пере­повнені радістю у звʼязку з його поверне­н­ням, вони спри­ймають цю подію як чудо. У творі «Місячна ніч на Дні­прі» А. Куїнджі (1880) майстру вдалося пере­конливо пере­дати напів­містичну атмо­сферу літньої укр. ночі, що від­повід­ає пере­жива­н­ням філософа Хоми — героя повісті «Вій» М. Гоголя. На картині «Хресний хід у Курській губернії» (1883) І. Рєпіна зображено процесію з православ. священиками для виклика­н­ня дощу в літню засуху.

Не­зважаючи на реалізм худож. зображе­н­ня дійс. істор. події, суть твору стає зро­зумілою лише з урахува­н­ням містич. під­текс­ту віри всіх учасників цього реліг. дійства в можливість Церкви впливати на природні процеси в атмо­сфері Землі. У православ. мистецтві (іконописі, графіці, стінописі, мозаїці, вітражі) знаком причетності персонажа до світлих сил є наявність навколо голови світлонос. кільця (німба); подібне світі­н­ня можуть зображувати навколо всього тіла Христа та Богородиці. Ця пластична ознака святості опирається на догмат християн про Пресвяту Трійцю — містичну єд­ність і предвічну неподільність трьох іпостасей єдиного Божества: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Син мав земне втіле­н­ня, тому його зображують як земну людину серед. віку; Бога-Отця — в образі старого, але могут. чоловіка із рівно­сторон. трикутником біля голови; символ Святого Духа — білий голуб із роз­простертими крилами. Диявола, Сатану (в укр. традиції — Нечистого) зображують в образі волохатої потвор. істоти зі звіриним (часто свинячим) рилом, рогами, хвостом, довгими пазурами на руках та свинячими ратицями на ногах. Подіб. ознаками наділені і його слуги — Вій (повелитель під­зем. демоніч. сил), упирі, вурдалаки, чорти та ін. пред­ставники темних сил. Особливе місце в укр. демонології, на формува­н­ня якої знач. вплив мали язичниц. вірува­н­ня дохристиян. періоду, за­ймають самогубці та русалки (у них пере­селяються душі жінок-утоплениць). Символізм образів і викори­ста­н­ня в реліг. творах поряд зі звич. впі­знаваними зображе­н­нями (люди, тварини, птахи, дерева, рослини, гори, ріки) склад. системи геом. та зооморф. символів є характер. прикметою реліг. мистецтва, що опирається на містичні про­зрі­н­ня, символічні притчі та події, описані у Святому Письмі. Нар. вірува­н­ня доповнили християн. світо­гляд елементами панте­їстич. М., зокрема вірою в пере­селе­н­ня душ людей у тіла тварин, у дерева, рослини, камі­н­ня; так зʼявилися образи вовкулаки або молодої жінки, яка стала тополею чи пташкою. У баладі Т. Шевченка «Тополя» (1839) йдеться про нещасливу долю дівчини, яка випила магічне зілля й пере­творилася на дерево; того ж року він виконав олівцем однойм. етюд, в якому пере­дав красу тополі — характер. прикмети степ. укр. ландшафту. За християн. пере­кона­н­нями, Святий Дух, який є носієм Божествен. благодаті, «літає там, де хоче», може надати святості певним людям, матеріал. обʼєктам і предметам культового при­значе­н­ня (київ. кручам із Києво-Печер. лаврою, Почаїв. горі із Свято-Успен. лаврою, природ. джерелам зі святою живонос. водою, місцям явле­н­ня чудотвор. ікон та поховань святих подвижників, біля яких від­бувалися чудесні зціле­н­ня хворих і містичні виді­н­ня вірян). Носіями святої благодаті стають і освячені предмети реліг.-обряд. при­значе­н­ня — ікони (писані фарбами, вишиті, різьблені на дереві, карбовані на металі), церк. скульптури, священиц. хрести та особисті натіл. хрестики, ритуал. посуд, плащаниці. В образотвор. мистецтві категорію «чудо» пере­дають за допомогою за­стосува­н­ня естет. методу «ненаслідуваного наслідува­н­ня» («несхожої схожості»), коли худож. образ будують на по­єд­нан­ні опозицій. принципів. Цей винахід ран­ньосередньовіч. естетики використовували також у добу Ренесансу та Бароко. В укр. мистецтві серед. віків і Бароко цей худож. метод широко за­стосовували (Ренесанс мав локал. пошире­н­ня, охопивши обмежені терени Зх. України), пред­ставивши без­ліч зразків чудес («Богородиця-Діва Марія», «Цар Слави», «Пастир добрий», «Жертва предвічна», «Агнець смирен­ний»).

Основою для сприйня­т­тя чудесного в щоден. житті була Біблія; епоха козац. воєн активізувала реліг. психологію мас. Велику роль у мист. творах містич. спрямува­н­ня ві­ді­грає психол. атмо­сфера подій, що від­буваються в не­звич., не­зро­зумілій ситуації, в ілюзор. позареал. просторі; її часто пере­дають такими специфіч. мист. засобами, як складне й драм. по­єд­на­н­ня світла і тіней, витягнутими пропорціями людських фігур, спалахами містич. вогню (Духа Святого) над головами героїв картин, зображе­н­ням кривавих стигматів на тілі Христа та святих. Зразком містич. мистецтва є фреска неві­домого автора 12 ст. із Кирилів. церкви в Києві «Ангел, який згортає небо в сувій», що ілюструє один з епізодів Страшного суду, описаного в «Апокаліпсисі». У цьому храмі є вражаюча композиція «Зішестя Святого Духа на апостолів», виконана М. Врубелем на­прикінці 19 ст. під час ре­ставрації споруди. Під­твердже­н­ням містич. єд­на­н­ня вірян з Ісусом Христом, Божою Ма­тірʼю та ін. небес. праведниками є ікони козац. доби, де шанованих народом військ. і реліг. керівників зображували поряд з їхніми небес. покровителями. Так, на іконах «Покрови Пресвятої Богородиці», яку вважають захисницею козацтва і Війська Запорозького Низового, укр. живописці 17–18 ст. часто зображували не лише юродивого Андрія та отрока Єпифанія, яким 14 жовтня 910 було виді­н­ня Пресвятої Богородиці в храмі Кон­стантинополя під час облоги, а й пред­ставників козац. старшини та духовенства того часу. Серед них — геть­ман Б. Хмельницький та архі­єпис­коп Л. Баранович, наказ. геть­ман І. Сулима та його правнук — пере­яслав. полковник С. Сулима, геть­ман І. Мазепа з пере­яслав. полковником І. Мировичем та ректор Києво-Могилян. академії Ф. Прокопович, остан­ній кошовий Війська Запорозь­кого П. Калнишевський, черніг. полковник П. Полуботок. На іконі «Роз­пʼя­т­тя» (1699) лубен. полковника Л. Свічку намальовано в молитов. позі біля ро­зіпʼятого на хресті Ісуса Христа побл. Івана Хрестителя, який під­тримує згорьовану Божу Матір. Легендар. і загадково-містич. образ укр. нар. образотворе­н­ня Козак Мамай по­єд­нує в собі риси з нар. картини (див. «Козак Мамай») та ознаки іконопису й профес. малярства. Як і твори реліг. мистецтва, славетна картина протягом віків зберігає композиц.-пластич. канон. класич. образ Мамая — це галерея конкрет. індивідуалізов. образів козаків — старих і молодих, веселих і сумних, багато та бідно вбраних; їх обʼ­єд­нує наявність написів на картинах. Образ козака — захисника православʼя — містить яскраві риси культури традиц.-церк., зокрема реліг. культу святого воїна. Зразки сучас. інтер­претації без­смерт. образу — на полотні І.-В. Задорожного «Мамай» (1982), де на козака даремно чатують Смерть, Алкоголізм і Роз­пуста, та в бронз. скульптурі М. Білика «Кобзар» (2003), де нар. герой від­дається могут. гармонії звуків бандури, що таємничим чином повʼязує його з рідною землею. М. присутній у картинах Т. Шевченка, який зображував шедеври укр. сакрал. зодчества не лише як високі зразки архіт. мистецтва, гармонійно вписані в традиц. укр. ландшафти, але і як місця присутності особливої благодат. духов. сили рідної землі. З любовʼю та пієтетом фіксував він також місця важливих в історії рідного народу істор. подій, зокрема доби козач­чини. Шедеври архітектури укр. Бароко зафіксовано митцем у творах «Будинок І. Котляревського в Полтаві» та «Воздвиженський монастир у Полтаві»; у Густин. монастирі (Чернігівщина) Т. Шевченко створив роботи «Брама в Густині. Церква Св. Миколая», «В Густині. Трапезна церква», «В Густині. Церква Петра і Павла» (усі — 1845). Таємничі кургани Чернігівщини та камʼяницю козац. роду Лизогубів зображено в акварелях «Коло Седнева» та «У Седневі» (1846). Не лише щире замилува­н­ня гармонією шедеврів нац. сакрал. архітектури Києва (споруди Києво-Печер. лаври, Михайлів. Золотоверхий та Видубиц. монастирі, Аскольдова могила), Пере­яслава, Волині (Берестечко, Почаїв), Черкащини (Суботів, Чигирин, Черкаси, Мотронин монастир у Холодному Яру), але й мальовничими краєвидами нац. ландшафтів викликає в душах українців глибокі сакрал. рефлексії, пронизані благоговій. захоп­ле­н­ням перед одухотвореною красою рідної землі. Почу­т­тя окриленого та просвітлено-містич. стану душі пере­дано у творі Т. Шевченка «Собор Почаївської лаври» (1846), де інтерʼєр гол. Успен. собору славет. монастиря проривають сліпучі снопи соняч. світла, створюючи не­ймовірну за красою палітру невагомих від­тінків світло-тіньових повітр. ефектів, що легко й невимушено під­носять до небес у молитві серця зачаров. паломників. Як прикраси для ялинок, ікон і помешкань до Нового року та Різдва Господнього виконували традиц. витинанки, що завдяки узальненості малюнку, химерності форм і симетрії композиції містять риси реліг.-обряд. магії. Видатні майстри сюжет. витинанки в Україні М. Теліженко, В. Корчинський та А. Пушкарьов у декор.-символіч. манері від­творюють побут., істор., реліг. сюжети.

Грал. та гадал. карти оповиті серпанком таємничого М.; вважалося, що вони можуть змінити долю людини — перед­бачити майбутнє, принести щастя та багатство, попередити про небезпеку. Укр. варіанти карт роз­робляли Г. Нарбут, А. Ждаха, О. Кульчицька, М. Жук, Г. Іващенко та ін. Враховуючи над­звичайну популярність грал. карт серед народу, провід­ні укр. митці, зокрема Г. Нарбут, намагалися «українізувати» карти, привносячи в їхнє оздобле­н­ня символи укр. державності. Зразком модернового оформле­н­ня карт в укр. стилі є колоди «Козацькі» (1992) та «Писанка» (1999) Г. Іващенка. У творі М. Шевченка «Мазепина гра» (2007) доленосні для низки європ. народів події рос.-швед. вій­ни 1709, де важливу роль ві­ді­гравала позиція України, метафорично пере­дано через призму картяр. гри: правителі Швеції, Росії та Туреч­чини ви­ступають у ролі тузів, а Мазепа — джокером.

М. у мистецтві тісно пере­тинається з міфологією та символізмом не лише у творах, виконаних у традиціях реалістич. трактува­н­ня пластич. форми, але й в авангардно-модерністич. напрямках образотворе­н­ня. Наскрізь містичним є «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) К. Малевича, який одні спри­ймають як твір, що є основою подальшої еволюції образотворе­н­ня, а ін. вбачають у ньому фінал. заверше­н­ня роз­витку пластич. мистецтва. Пере­хідні стани природи, що виникають на заході сонця, коли химерні ефекти по­єд­на­н­ня світла та плям актив. атмо­сфер. кольору створюють від­чу­т­тя незримої присутності містич. реальності, що існує поряд із сірою та звич. буден­ністю людського існува­н­ня, часто зображує Г. Міщенко («Гусопаси», 1975). У серії архіт. пейзажів «Не називаю її Раєм...» (1979–2018) він максимально точно від­творив покинуті традиц. укр. хати Пд. Київщини та Черкащини, у ній майже фізично присутнє містичне від­чу­т­тя соц. потрясінь і трагедій сучас. укр. села. У пейзажах І. Марчука пере­дано ефекти місяч. і соняч. освітле­н­ня водних поверхонь («Зі­йшов місяць над Дні­пром», 1980; «Зі­йшло сонце над Дні­пром», 2003), сільс. обійсть («Глянув місяць на по­двірʼя», 1994) та занесених снігом хутір. хат («А по хаті сни блукали», «Різдвяна ніч»; обидва — 2002). У багатьох нічних і ден­них, літніх та зимових пейзажах цього художника вражає вмі­н­ня пере­дати від­чу­т­тя непоруш. тиші завмерлого стану монум. і вічної природи з вражаючою деталізацією ландшафту, що завдяки викори­стан­ню автор. техніки митця («пльонтанізму») ніби сплітаються і зростаються тонкими ниткоподіб. мазками фарб із людськими помешка­н­нями та архаїч. деталями сільс. цивілізації. Від­сутність у цих творах по­статей людей мимоволі викликає містичне від­чу­т­тя тривож. самотності вразливої та мислячої особистості в цьому спустілому й холодному світі — вічному, самодо­стат. й байдужому до долі, духов. потреб конкрет. людей. Монум.-узагальнені пейзажі А. Криволапа побудовано на основі макс. силуетно-простор. (аж до базових геом. форм) і колористич. узагальне­н­ня великих і провокативно-актив. живопис. мас, часто нереально-умовних, несподівані по­єд­на­н­ня яких викликають великий спектр емоц. від­чут­тів, нерідко містично-тривож. та епатажних («Сутінки», 2003; «Степ», 2009). Творчість В. Марусенка зрілого періоду знач. мірою спиралася на традиції православно-візант. живопису та стінопису в його нац.-укр. києво-рус. естет. засвоєн­ні, насамперед — школою М. Бойчука. Творам митця притаман­ний панте­їстич. М. на ос­нові нар. сприйня­т­тя православ. християнства, в якому є місце від­лу­н­ням давнього словʼян. язичництва. Яскравим зразком такого світо­гляд. синтезу є твори «Телець» (поч. 1990-х рр.; реал. земне телятко із сільс. садиби містично пере­гукується з однойм. знаком зодіаку на зоряному небі, привносячи в явища та події щоден. життя небесну енергетику та таємничі значе­н­ня вищих косміч. смислів) і «Виді­н­ня баби Єлисавети» (1994; маленьке ягнятко з німбом символізує Ісуса Христа, що від­відав скромне помешка­н­ня старої самот. жінки, яка живе за законами християн. моралі). Яскравими зразками М. в його нац. формовиявлен­ні є полотна В. Пасивенка «Повнолі­т­тя» (1990; зображено молоду дівчину, котрій уві сні ввижаються весіл. вінки як знаки її майбут. шлюбу та щасливого материнства) та «Поверне­н­ня» (1991; у центрі — одягнений у білосніжні шати Ангел Божий, який у місячну літню ніч із висоти святих дні­пров. гір благословляє укр. землю з хатками серед щедрих садів; твір сповнений віри в її щасливе майбутнє та особливе духовне поклика­н­ня).

Із від­новле­н­ням незалежності України та утвердже­н­ням свободи віро­сповідань почалося від­родже­н­ня сакрал. мистецтва, що спирається на нац. здобутки реліг. образо­творе­н­ня. Знакова роль у цих процесах належить проф. і академік М. Стороженку — керівник «Майстерні живопису та храмової культури», утвореної 1994 у структурі Нац. академії образотвор. мистецтва і архітектури (Київ). Він виховав плеяду митців, які роз­вивають традиції іконопису та стінопису києво-рус. і козац. доби (В. Недайборщ, І. Пилипенко, О. Соловей, О. Цугорка, М. Га­йовий, Д. Савченко, А. Коваленко та ін.). Разом з учнями в стилі необароко роз­писав церкву Миколи Притиска в Києві (1997–2000). Своєрід. під­сумком духов. пошуків М. Стороженка є монум. полотно «Перед­чу­т­тя Голгофи» (2013). М. — яскрава прикмета творчості В. Слєпченка. У його натюрморті «Нос­таль­гія» (1981) світло настіл. електр. лампи «вириває» з нічної пітьми предмети домаш. вжитку неві­домого цінителя прекрасного, але лампа ви­мкнена. На полотні «І вічний бій» (2005) митець зобразив традиц. іконопис. сюжет — пере­могу св. Юрія над Змієм, який втілює сили зла. Художник подав воїна Світла в образі укр. козака, груди якого прикривають обладунки із зображе­н­ням тризуба князя Володимира — держ. герба України, а за плечами ма­йорить плащ у ви­гляді нац. жовто-блакит. прапора. У творі «Чорний квадрат Ма...жора» (2013) на тлі будинку ВР України зображено охопленого жахом узагальненого пред­ставника тодіш. верхівки, який із криком майже перед­смерт. від­чаю панічно втікає від ще не видимих, але вже фізично від­чут. істор. потрясінь, що за­грожують його ситому, забезпеченому життю та корумпов. статкам і соц. привілеям. У полотні В. Слєпченка «Таємниця Леонардо» (2014) із серії «Генії світової цивілізації» образ митця, вченого та винахідника парадоксал. чином зливається з облич­чям Джоконди. М. як натхнен. порив твор. духу притаман­ний багатьом сучас. укр. митцям, зокрема тим, що групуються навколо «Братства преподобного Аліпія» та беруть участь у Всеукр. мист. проекті «Україна від Трипі­л­ля до сьогоде­н­ня». Серед них — В. Федько, О. Івахненко, Д. Стецько, А. Антонюк, В. Онищенко, а також М. Малишко, П. Малишко, В. Химочка, В. Гордійчук, А. Кущ, К. Косаревський, М. Кутняхов, К. Косьяненко. М. є невід­ʼєм. ознакою високохудож. твору, тому що кожен шедевр мистецтва викликає захопле­н­ня, здивува­н­ня й залишається загадкою для дослідників. У здатності великих митців своїми творами звертати увагу глядачів на певні явища є щось містичне, адже вони ви­ступають як духовні вчителі, яким від­криті таємниці Буття.

С. М. Бушак

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю