Насіннєзнавство

Визначення і загальна характеристика

НАСІННЄЗНА́ВСТВО — наука, що ви­вчає насі­н­ня з моменту його утворе­н­ня на рослині й до появи сходів від нього після сівби. Роз­роблена у межах Н. система заходів із отрима­н­ня високо­якіс. посів. матеріалу включає: вирощува­н­ня, збира­н­ня, післязбирал. обробле­н­ня, зберіга­н­ня, допосівну під­готовку, оцінюва­н­ня якості насі­н­ня. У Н. використовують польові й вегетац. методи ви­пробува­н­ня насі­н­ня, а також фізіол., біо­хім., цитол. та ін. методи дослідже­н­ня. Наука про насі­н­ня веде свою історію від ботаніки, що ви­вчає його анатомію і морфологію, однак згодом виникли нові напрями дослідж., серед яких — екологія і генетика насі­н­ня. Н. органічно повʼязане з рослин­ництвом (по суті є його складовою частиною) та, водночас, споріднене з насін­ництвом (ви­ступає у ролі його теор. бази). Засн. Н. вважають нім. ботаніка Ф. Ноббе, який уклав і видав 1876 у Берліні «Handbuch der Samen­kunde» («Довід­ник з ви­вче­н­ня насі­н­ня»); вагомий внесок у його роз­виток зробили К. Каменський, М. Цабель, А. Фадєєв, К. Пангало, В. Вільямс, М. Цінгер (Росія), Е. Леман, Ф. Айгеле (Німеч­чина), Л. Бартон (Англія), В. Крокер (США); серед укр. вчених — П. Сльозкін, С. Франкфурт, В. Юрʼєв, М. Кулешов, І. Строна, М. Кін­друк та ін. Ґрунт. дослідж. з Н. провів проф. Університету св. Володимира у Києві С. Бог­данов. Його праці «Потребность прорастающихъ сѣмянъ въ водѣ» (1888) і «Отношеніе про­растающихъ сѣмянъ къ почвен­ной водѣ» (1889; обидві — Київ) не втратили актуальності й донині. Важливі наук. дані з ембріології отримав чл.-кор. АН УРСР Я. Модилевський. Над про­блемою жит­тє­­здатності насі­н­ня та її залежності від різних чин­ників довкі­л­ля плідно працювали пред­ставники англ. школи фізіологів-насін­нє­знавців М. Крістенсен, Р. Мур, Р. Остін, Б. Пол­лок, Д. Мак-Кей та ін. Основоположником конт­рольно-насін­нєвої справи також був Ф. Ноббе, який 1869 заснував у м. Тарандт (Німеч­чина) першу в світі станцію з ви­пробува­н­ня насі­н­ня (до того часу придатність насі­н­ня до сівби інструментально не ви­значали). Згодом подібні установи зʼявилися в Австрії, Данії, Швеції, CША та ін. країнах. Насамперед у них оцінювали насі­н­ня на схожість, роз­робляли методи ви­значе­н­ня сортової чистоти та від­ходу насі­н­ня, домішок насі­н­ня ін. рослин, вологості, абсолют. маси, ураженості хворобами та ушкодженості (заселеності) шкідниками. У Рос. імперії першу контрольно-насін­нєву станцію заснував 1877 у С.-Пе­тербурзі О. Баталін, згодом були створ. у Ризі, Москві, Воронежі та ін. містах. У них не лише аналізували насі­н­ня, але й роз­вивали ідеї більш широкого викори­ста­н­ня насін­нєвого конт­ролю, удосконалювали методи оцінюва­н­ня посів. матеріалу, здійснювали під­готовку насі­н­нярів і насін­нє­знавців.

1897 П. Сльозкін ініціював створе­н­ня та очолив Київ. контрольно-насін­нєву станцію при Т-ві за­охочува­н­ня землеробства та сільс. промисловості, що започаткувало організацію конт­рольно-насін­нєвої справи на укр. землях. На від­міну від рос. станцій, її спів­роб. за­ймалися не лише аналіт., але й наук.-метод. роботою; здійснювали практ. контроль за якістю насі­н­ня цукр. буряків, конюшини червоної та ін. культур; щорічно ви­пробовували від 414-ти до 1244-х насін­нєвих зразків. При аналізі насі­н­ня цукр. буряків вони дотримувалися т. зв. маґдебур. норм, згідно з якими 1 кг насі­н­ня повинен упродовж 2-х тижнів давати не менше 70 тис. проростків. Контрольно-насін­нєві станції від­крили також у Харкові (1906) та Катеринославі (нині Дні­про, 1907), згодом — у м. Лебедин і Ромни (нині обидва — Сум. обл.). 1909 спів­роб. Харків. контрольно-насін­нєвої станції опублікували «Нор­мы оцениванія семянъ», покладені в основу перших правил насін­нєвого контролю. М. Кулешов уточнив ці норми у своїх метод. працях «Нормы оценки огород­ных и бахчевых семян» і «Нормы оценки посевного материала ози­мых хлебов» (обидві — Харків, 1922), а 1924 на 4-му Між­нар. кон­гресі з контрольно-насін­нєвої справи у Кембриджі (Велика Британія) він проголосив доповідь «Про методи встановле­н­ня норм оцінки насі­н­ня». Чималий досвід з насін­нєвого контролю накопичено на Одес. контрольно-насін­нєвій станції, яку організувала 1919 агроном Є. Бичихіна. 1921 ви­йшов декрет РНК РСФРР «О семеноводстве» (1921), згідно з яким створ. центр., обл. і рай. насін­нєві станції. 1926 в УСРР ухвалено закон «Про державний конт­роль насін­нєвого матеріалу у торгових під­приємствах», подіб­ні по­станови незабаром зʼявилися і в ін. респ.: у РСФРР — 1928, Закавказ­зі — 1930. У 1932 всі контрольно-насін­нєві станції обʼ­єд­нано в єдину систему — Всесоюзну держ. насін­нєву інспекцію, до складу якої уві­йшли респ., обл. та рай. конт­рольно-насін­нєві лаб.; 1934 її реорганізовано у Центр. конт­рольно-насін­нєву лаб. зерн. і олій. культур Наркомзему СРСР. Наук.-метод. керівництво здійснював від­діл насін­нє­знавства цієї лаб., засн. 1931 з ініціативи М. Вавилова, його першочерг. зав­да­н­ня — роз­­роб­ле­н­ня єдиної методики ви­значе­н­ня якості насі­н­ня. За проектом Центр. контрольно-насін­нєвої лаб. 1934 затв. 23 заг.-со­юзні норми якості посівного насі­н­ня зерн., зернобобових і олій. культур. Від­тоді заборонено висівати некондиц. насі­н­ня, а право документувати його на­дано тільки держ. контрольно-насін­нєвим лабораторіям. 1941–42 за­проваджено перші, 1961–63 — другі держ. стандарти (ДСТ) на сортові та посівні якості насі­н­ня; 1949 — перші, 1956 — другі ДСТ на методи ви­значе­н­ня якості насі­н­ня. Для роз­витку наук. дослідж. із Н. ВАСГНІЛ і мін-во с. господарства СРСР у 1960-х рр. організували лаб. насін­нє­знавства у всесоюз. галуз. ін­ститутах і більшості зонал. ін­ститутів с. господарства. В УРСР н.-д. роботу із Н., насін­ництва і насін­нєвого контролю координувала лаб. насін­нє­знавства Укр. ін­ституту рослин­ництва, селекції і генетики (Харків). 1965 роз­почато реорганізацію контрольно-насін­нєвих лаб. у держ. насін­нєві інспекції, а діяльність остан­ніх спрямов. на подальше посиле­н­ня кон­тролю за якістю насі­н­ня та на­да­н­ня актив. допомоги господарствам у покращен­ні якості насі­н­ня як одного із важливих шляхів під­вище­н­ня урожайності с.-г. культур. Держ. насін­нєвим інспекціям на­дано право видавати документи на посівні якості насі­н­ня та затверджувати акти апробації посівів.

1993 Україна першою серед країн СНД роз­робила і прийняла держ. стандарт «Насі­н­ня сільськогосподарських культур. Сортові та посівні якості. Технічні умови» (ДСТУ 2240-93), в якому викладено вимоги до якості насі­н­ня осн. с.-г. культур; 2002 введено в дію новий держ. стандарт «Насі­н­ня сільськогосподарських культур. Методи ви­значе­н­ня якості» (ДСТУ 4138-2002), що враховує укр. досвід, нові здобутки на­уковців і вимоги між­нар. стандартів. 1998 КМ України ухвалив По­станову «Про вступ до Між­народної асоціації з контролю за якістю насі­н­ня», 1999 Україну в особі Укр. держ. насін­нєвої інспекції ви­знано повноваж. чл. цієї асоціації. По­становою КМ України 1999 в Одесі на базі Селекц.-генет. ін­ституту УААН створ. Селекційно-генетичний ін­ститут — Національний центр насін­нє­знавства та сортови­вче­н­ня НААНУ.

В. Л. Жемойда

Завантажити статтю