НАУКО́ВИЙ СТИЛЬ — функціональний різновид літературної мови, що забезпечує пі­знавально-інформативні потреби су­спільства у сфері науки, освіти та виробництва. Науковий стиль послуговуються в різних галузях науки, техніки, технологій та освітньої діяльності. Спільним для всіх уживань стилю є абстрактність, узагальненість, під­креслена логічність, предметність, одно­значність і точність, ясність і обʼєктивність викладу, насиченість інформації та її стислість, доказовість, оцін­ність, пере­конливість, аналіз, синтез, аргументація, поясне­н­ня причин­но-наслідкових від­ношень, логічні під­сумки. Основна форма функціонува­н­ня наукового стилю — писемна, але реалізується він і в усному спілкуван­ні.

Специфіка стилю виявляється в лексиці (абстрактна лексика, терміни, номенклатурні назви, вжива­н­ня багато­значних слів тільки в одному чітко ви­значеному контекс­том значен­ні, обмеже­н­ня синонімії, наукової фразеологія, стійкі термінологічні словосполуче­н­ня), морфології (висока частотність імен­ників, зокрема від­дієслівних, від­носних прикметників, числівників, дієслів широкої семантики, вжива­н­ня форми однини в узагальненому значен­ні (на по­значе­н­ня класу предметів), аналітичні форми вищого і найвищого ступенів порівня­н­ня якісних прикметників, позачасових форм дієслова, зокрема теперішнього часу по­стійної дії, абстрактного теперішнього часу або абстрактного майбутнього часу, форми 1-ї особи множини (у від­гуках, рецензіях, ви­ступах), дієслів 3-ї особи множини у нео­значено-особовому значен­ні) та синтаксисі (прямий порядок слів у речен­ні, без­особовість викладу, вжива­н­ня повних, пере­важно складних сполучникових речень, часто ускладнених від­окремленими членами рече­н­ня). Для наукового стилю характерні цитати, поклика­н­ня на першоджерела, цифрові дані, формули, символи, схеми, таблиці, графіки, діа­грами тощо. Наукові текс­ти за­звичай складаються з чітко ви­окремлених та структурованих елементів — вступу, основної частини, висновків; поділяються на роз­діли, під­роз­діли, пара­графи тощо. Структура наукових текс­тів варіює залежно від під­стилю і жанру. Науковий стиль кваліфікують як монологічний (див. Монолог); категорія діалогічності (див. Діалог) має тут вияв наукової дис­кусії у ви­гляді цитації з оцінкою наведених по­глядів, вираже­н­ня власної позиції тощо. Дослідники, ви­знаючи багатоманітність реалізацій наукового стилю, неодно­стайні у ви­окремлен­ні під­стилів. А. Коваль виділяє власне науковий (науково-технічний), науково-діловий, науково-популярний, науково-на­вчальний і науково-публіцистичний під­стилі. С. Єрмоленко вказує на наявність власне наукових текс­тів, мови на­вчально-методичної і науково-популярної літератури, від­значає від­мін­ності між науково-технічними і науково-гуманітарними текс­тами. О. Пономарів роз­різняє суто науковий, науково-публіцистичний, науково-популярний, науково-на­вчальний та виробничо-технічний під­стилі, Л. Мацько роз­глядає власне науковий (моно­графія, наукова ста­т­тя, доповідь, пові­домле­н­ня, тези), науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців — книги, стат­ті у неспеціалізованих журналах, лекції тощо), науково-на­вчальний (під­ручники, посібники, лекції, словники тощо) під­стилі. Вчені сходяться на думці, що кожен із під­стилів від­різняється складом лексики, структурою текс­тів, проте від­мін­ності між ними не надто великі, щоб кон­статувати окремі стилі.

Становле­н­ня і роз­виток наукового стилю повʼязані з появою й пошире­н­ням наукової й освітньої діяльності, оформле­н­ням науки як соціального ін­ституту, функціонува­н­ням системи на­вчальних закладів. У науці за всю її історію послуговувалися різними літературними мовами. Тривалий час мовою науки в Європі була латинська, на українських теренах — також церковнословʼянська, староукраїнська. Науковий стиль сучасної української літературної мови почав роз­виватися від серед. 19 ст., проте на думку В. Перед­рієнка, перші текс­ти наукового характеру пере­важно пере­кладні, ві­домі від часів Київської Русі. До них належать істор. хроніки І. Малали, Г. Амартола, Г. Синкела та природничі трактати «Фізіолог», «Шестоднев» І. Екзарха, «Християнська топо­графія» К. Індикоплова. Елементи наукового викладу наявні в «Ізборнику» Святослава (1073) та «Ізборнику» (1076). Своєрідною енциклопедією моральних правил та історичних ві­домостей був збірник сентенцій «Бджола», кілька редакцій якого тривалий час зберігали популярність. У 15 ст., за спо­стереже­н­нями І. Паславського, науковий стиль збагатився пере­кладами компендіуму енциклопедичного характеру «Арістотелеві врата» (або «Тайная тайних»), логічних трактатів «Логічний словник» Мойсея Маймоніда та «Логіка Авіасафа» Аль-Ґазалі, астрономічних творів «Шестокрил» і «Космо­графія».

У 16–17 ст., як доводить І. Паславський, зʼявилися праці з граматики («Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ мовъ просто», 1580-і рр.; «Аделфотрес. Грам­матіка доброглаголиваго ел­линословенскаго "зыка…», склад. А. Еласонським разом із учнями Львівської братської школи, 1591; «Грам­матіка словенска» та «Лексис» Л. Зизанія, обидві — 1596; «Грам­матіки славенски# правилное Сóнтагма…» М. Смотрицького, 1619; «Леkіконъ славенорωс­скій и именъ тлъкованіе» П. Беринди, 1627; «Лексикон латинський» Є. Славинецького, 1642; «Граматыка словенска"» І. Ужевича, 1643; «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, серед. 17 ст.), риторики і поетики («Orator Mohileanus paratissimis “Partitionibus” Сicero­nis excultus» Й. Кононовича-Горбацького, 1635–36 навч. рік; «Liber artist poeticae… Anno Domini 1637», «Наука, албо спосωб зложен" казан"» І. Галятовського, 1659; «Про риторичне мистецтво» Ф. Прокоповича, 1706), діалектики (пере­клад «словʼяноруської» мовою «Діалектики» Й. Дамаскина, кін. 16 ст.), математики («Лінійна арифметика» Б. Гербеста, 1561; «Арифметичний рукопис», серед. 17 ст.; «Математика» Ф. Прокоповича, 1707–08 навч. рік), астрономії (Холмський збірник, кін. 16 ст.; «По­вча­н­ня про комети» М. Смотрицького, поч. 17 ст.; пере­клад «Луцідарія» Г. Отенського, 1636). В. Перед­рієнко кон­статує, що від 16 ст. у текс­тах наукового стилю послідовно простежується часте вжива­н­ня абстрактної лексики, термінів, ускладнених синтаксичних кон­струкцій, зро­ста­н­ня частотності елементів живої роз­мовної мови. Як характерні ознаки наукового стилю утверджуються логічність, точність, обʼєктивність, доказовість викладу. У 18 ст. вжива­н­ня народнорозмовної мови в різних науково-популярних жанрах (травниках, лікарських і господарських порадниках, місяцесловах) стає звичним явищем.

Політичне становище українців, роз­ділених іншими державами, негативно по­значилося на роз­витку наукового стилю. Випрацювану в староукраїнській літературній мові термінологію витіснено з науки й освіти. Традицію вжива­н­ня української мови в науці пере­рвано. Становле­н­ня і роз­виток наукового стилю нової української літературної мови, як доводять Т. Панько, І. Кочан і Г. Мацюк, починається від серед. 19 ст. завдяки діяльності українському су­спільно-політичному та науково-літературному журналу «Основа» (С.-Петербург, 1861–62), товариства «Просвіта» (Львів, 1868–1939), збірника «Громада» (Женева, 1878–79 та 1882). Науковий стиль у своїх працях роз­вивали М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Франко, І. Верхратський, В. Антонович, І. Огієнко, М. Грушевський, К. Михальчук, С. Подолинський, М. Павлик, А. Кримський, Б. Грінченко, М. Сумцов, В. Гнатюк, В. Сімович, О. Курило та ін. На роз­виток української науки, освіти, культури була спрямована діяльність Літературного товариства імені Т. Шевченка у Львові (1873), пере­йменованого згодом на наукове товариство імені Шевченка. У його числен­них серійних ви­да­н­нях, головне серед яких є «Записки Наукового товариства імені Шевченка», закладено під­валини української наукової мови, насамперед різногалузевої термінології. Науковий стиль сучасної української літературної мови формувався і завдяки працям Українського наукового товариства в Києві (1907–21). Загалом на кін. 19 ст. випрацювано загальнонаукову й галузеві терміносистеми української мови, що від­ображали рівень тогочасної науки. Активний період роз­витку наукового стилю сучасної української літературної мови припадає на 1917–20. Над про­блемами різногалузевої термінології працювали Термінологічна комісія при Київському науковому товаристві (1918) та Орфо­графічно-термінологічна (Правописно-термінологічна) комісія при УАН (1919) (Див. Правописні комісії). Створений на їх базі Ін­ститут української наукової мови ВУАН (1921) працював над унормува­н­ням правопису, роз­будовою національних галузевих терміносистем, укла­да­н­ням та ви­да­н­ням термінологічних словників. Однак сфабрикований процес у справі СВУ (1929) поклав край цій діяльності. Значну частину термінологічних словників на­звано «національно-шкідницькими».

Традиції роз­витку наукового стилю сучасної української літературної мови, насамперед термінології, вироблені в україністиці кін. 19 — поч. 20 ст., продовжив журнал «Рідна мова» (Варшава, 1933–39, головний редактор і видавець — І. Огієнко). На його сторінках висвітлювали пита­н­ня чистоти й правильності української мови у різних галузях зна­н­ня, аналізували семантику слів-термінів, виділяли з-поміж наявних ті, які точніше, на думку авторів статей, пере­давали суть поня­т­тя або були вже сприйняті народом.

На­ступні періоди інтенсивного роз­витку наукового стилю сучасної української літературної мови збігаються з періодами українського від­родже­н­ня (1950–60-і та 1980–90-і рр.) й характеризуються особливою увагою до термінології — ядра наукового стилю. Із роз­витком функціональної стилістики роз­починається системне ви­вче­н­ня особливостей наукового стилю, аналіз його лексичних, словотворчих, морфологічних та синтаксичних засобів, дослідже­н­ня структури наукового текс­ту (М. Жовтобрюх, О. Сербенська, І. Ковалик, Г. Їжакевич, С. Головащук, А. Коваль, Т. Панько, Л. Симоненко, І. Кочан, М. Зарицький, Н. Непийвода, І. Гнатюк, Т. Радзієвська та ін.).

Лібералізація стильових норм, оздоровле­н­ня наукової термінології, збагаче­н­ня фахових терміносистем від­повід­но до рівня сучасного роз­витку наук питомо українськими термінами характеризує Науковий стиль кін. 20 — поч. 21 ст. У досліджен­ні цього періоду виявлено національну специфіку наукового стилю, звʼязок традицій українського текс­тотворе­н­ня з моделями ефективного наукового текс­ту зарубіжної лінгвістики, доведено важливість естетичних параметрів наукових праць, необхідність дотрима­н­ня культури наукової української мови (Н. Зелінська, В. Кухарєва, О. Семеног, П. Селігей та ін.). Водночас сучасні тенденції в українській науці, повʼязані з пошире­н­ням наукометрії, рейтингува­н­ня наукової діяльності тощо, сприяють дедалі частішій появі англомовних наукових текс­тів вітчизняних науковців і, від­повід­но, скорочен­ню вжитку української мови, що най­активніше спо­стерігаємо у галузі точних наук. У сучасних умовах активного термінотворе­н­ня це негативно по­значається на роз­витку наукового стилю української мови.