Монолог

Визначення і загальна характеристика

МОНОЛО́Г (від моно… і логос) — роз­лога мова однієї людини. У мово­знавстві М. — різновид мовлен­нєвої комунікації у формі промови однієї особи. Не перед­бачає без­посеред. словес. реакцій від реципієнта. Від­так М. від­бувається поза інтер­актив. комунікацією і цим проти­ставляється діалогу. М. може бути інтраперсонал. мовлен­нєвим актом, коли промова скерована на самого себе (автоадресованість). Буває усним і писемним, у свою чергу, усний М. — спонтан­ним і під­готовленим (роз­повід­ається або читається). Стиліст. різновиди М.: роз­повідь, роз­дум, міркува­н­ня, сповідь, спогад тощо. Синтаксично М. є складнішою формою мовле­н­ня за діалог, оскільки йому властива текст. роз­логість із заг. структур. цілісністю, темат. змістовністю, композиц. завершеністю, чітким грамат. оформле­н­ням, наявністю складних чи ускладнених речень, не­знач. від­сотком неповних, усічених або уривчастих речень. Типовим прикладом слугують усні публічні ви­ступи й лекції (політ., навч., наук. та ін. змісту) та аналогічні письмові текс­ти. Мовозн. аспекти М. досліджували Л. Булаховський, В. Вино­градов, Т. Винокур, О. Леонтьєв, Л. Щерба, Л. Якубинський та ін.

У літературо­знавстві М. роз­глядають як літ. при­йом для зображе­н­ня внутр. світу персонажа худож. твору, створе­н­ня його психол. порт­рета. М. інформує читача про темперамент, характер, психол. тип персонажа, його світо­гляд, морал. принципи, пере­жива­н­ня, міркува­н­ня, спогади, мрії тощо. Як елемент текс­ту М. за­стосовують для композиц. організації твору, висвітле­н­ня його теми, роз­витку чи затримки сюжету, від­так реалізовує композиц. та ін. функції. Серед ві­домих у худож. літературі є М. Фауста («Фауст» Й. Ґете), Ромео («Ромео і Джульєт­та» В. Шек­спіра), Мерсо («Сторон­ній» А. Камю), Міріам («Одержима» Лесі Українки), Катерини (однойм. поема Т. Шевченка) тощо. М. може охоплювати увесь текст худож. твору: роман англо-амер. письмен­ниці Л. Ел­лманн «Качки, порт Ньюбері» (2019), напис. у формі М.-спо­гаду. М. у худож. творах за­звичай реалізується як логічно послідовний хід думок (внутр. М.), що є зро­зумілим і близьким читачеві. Проте інколи М. — це імпульсивне, без­перервне, логічно не­впорядковане внутр. мовле­н­ня, створ. за законами вільних асоціацій, зро­зумілих лише самому персонажеві (М. потоку сві­домості).

У театральному мистецтві та кінемато­графі М. — це дискурс, створ. окремою ді­йовою особою ви­стави чи кінофільму, полягає в її звернен­ні до самої себе, ін. ді­йових осіб (за­звичай вони не є реципієнтами промови або не потребують реплік-від­повід­ей) чи до глядачів. М. вимагає від актора великої словесно-емоц. майстерності. Ви­окремлюють такі різновиди М.: внутрішній — висловлюва­н­ня, реципієнтом якого є лише персонаж-мовець, найчастіше вживають для від­творе­н­ня його псих. стану, є одним із засобів посиле­н­ня актор. виразності; ораторський — промова перед аудиторією; ліричний — поет. висловлюва­н­ня, адресов. персонажем до себе, а по суті, до глядачів, часто реалізується у формі сповіді; роз­повід­ний — нерозгалужена, однолінійна оповідь; драматичний — роз­горнуто-емоц. сценічне мовле­н­ня; інформативний — пові­домле­н­ня персонажа про події, що від­булися поза сценою; обрядовий — зверне­н­ня до над­природної сили (виголоше­н­ня молитов, замовлянь). М. ві­домий ще з часів антич. драматургії (напр., у комедіях у ви­гляді звернень хору до глядачів чи трагедіях як ліричні від­ступи хору до глядачів). За доби Класицизму М. надавали особливого значе­н­ня, його специфіку роз­робляли поетики (за­значали об­ставини дії, що не мали сценіч. вияву, або окреслювали повноту пере­живань та по­глядів персонажа). В епоху Просвітництва значе­н­ня М. посилилося: на перший план часто виходив не текст, а гра акторів, що особливо увиразнювалася під час М. У 20 ст. М. став основою жанру монодрами, ви­стави якої вирізняються грою одного актора на основі суціл. М., а також декорацій, спецефектів тощо.

Літ.: Баран­ник Д. Х. Усний монолог: загальні особливості мовної культури. Дн., 1969; Скалкин В. Л. Обучение монологическому высказыванию. К., 1983; Демʼянюк М. До про­блеми функціонува­н­ня внутрішнього монологічного мовле­н­ня у літературному текс­ті // Studia Methodologica. 2005. Вип. 16; Винар С. М. Види монологічного мовле­н­ня у драмі: комунікат. аспект // Вісн. Житомир. університету. 2008. Вип. 38; Лещишин З. Внутрішній монолог: до пита­н­ня дефініції // Парадигма: Зб. наук. пр. Л., 2008. Вип. 3; Кардаш Л. В. Специфіка монологічного мовле­н­ня: психол. та лінгвіст. аспекти // Наук. зап. Нац. університету «Остроз. академія». Сер. філол. 2015. Вип. 57.

М. Г. Железняк, О. С. Іщенко

Завантажити статтю