Правописні комісії кінця 19 – 21 століть

Визначення і загальна характеристика

ПРАВОПИ́СНІ КОМІ́СІЇ кінця 19 — 21 століть. Подола­н­ня правописного хаосу й системне впорядкува­н­ня українського орфо­графічного кодексу припадає на кінець 19 ст. До цього «правопис був справою приватною» (Ю. Шевельов), коли кожен письмен­ник послуговувався «власним правописом» (І. Огієнко).

Виняткову роль у випрацюван­ні теоретико-прагматичних стратегій правопису ві­діграли НТШ, УАН (ВУАН). Діяльність НТШ була першим поштовхом у становлен­ні правописних норм, вибудуваних на засадах фонетичного, а не історико-етимологічного принципу. 24 січня 1900 на засі­дан­ні Історично-філософічної секції НТШ М. Павлик за­пропонував створити «Язикову комісію» для скла­да­н­ня єдиних орфо­графічних правил, а 14 лютого за участю О. Колес­си (перший голова), М. Павлика (за­ступник голови), М. Пачовського (секретар), І. Джиджори, В. Дорошенка, В. Гнатюка, М. Грушевського, Ф. Колес­си, І.Кокорудза , А. Кримського, З. Кузелі, С. Смаль-Стоцького, К. Студинського, Є. Тимченка, І. Франка та ін. вона роз­почала роботу. М. Пачовському доручено уніфікувати чинні правописні норми, пред­ставити результати проведеної роботи у формі реферату й виголосити їх на черговому засі­дан­ні. Від 1907 Комісією опікувався М. Грушевський, що значно по­жвавило її діяльність. 1907—08 на основі правил, вироблених Кра­йовою шкільною радою, під­готовлено «Рус­ску правопись зі словарцем», схвалену Філологічною комісією НТШ. Цей варіант правопису з невеликими змінами та доповне­н­нями вживали у ви­да­н­нях НТШ до 1922.

З від­новле­н­ням української державності на початку 20 ст. виникла потреба створе­н­ня «єдиного по­стійного українського правопису». Цю справу доручено УНТ в Києві, що обʼ­єд­нувало провід­них науковців Над­дні­прянщини та Галичини. За доруче­н­ням Міністра освіти при уряді Центральної Ради І. Стешенка, починаючи від 1917 над упорядкува­н­ням уніфікованого загальнообовʼязкового правопису працював І. Огієнко. Весною 1918 від­повід­но до ріше­н­ня Міністерства освіти скликано П. к., до роботи в якій за­прошено професорів-мово­знавців Є. Тимченка, С. Смаль-Стоцького, М. Грунського, А. Лободу, приват-доцентів Ф. Сушицького, І. Огієнка, ві­домих фахівців В. Науменка, Г. Голоскевича, О. Курило, А. Ніковського, В. Ганцова, П. Пелеха, І. Шалю та ін. Перше засі­да­н­ня від­булося 16 квітня, головою Комісії обрано І. Огієнка, секретарем при­значено С. Якимовича. Основне зав­да­н­ня Комісії — роз­глянути складені І. Огієнком короткі правила українського правопису, упорядкувати для потреби школи правила чин­ного в Україні правопису. Від 16 квітня до 24 травня від­булося 10 засі­дань, на яких головну увагу приділено спірним орфо­графічним пита­н­ням. Голова Комісії під­готував редакцію «найголовніших правил українського правопису» й подав їх на роз­гляд членам Комісії. З деякими змінами їх затверджено 24 травня 1918 й опубліковано окремою брошурою «Найголовніші правила українського правопису» (26 позицій — правопис українських слів, 13 позицій — «чужих слів в українській мові»). Вдруге П. к. скликано для остаточного редагува­н­ня ухвалених раніше правил (А. Кримський, Є. Тимченко, І. Огієнко). 17 січня 1919 Міністр народної освіти професор І. Огієнко затвердив «для шкільного вжитку на всій Україні» «Головніші правила українського правопису», що містили 40 орфо­графічних позицій (28 — правопис питомих слів, 12 — чужих слів).

16 березня 1919 при УАН створено окрему Правописно-термінологічну комісію (голова — А. Кримський, керівник — Г. Голоскевич), яка доповнила й конкретизувала «Головніші правила…» та за­пропонувала новий варіант правопису. На думку В. Німчука, саме А. Кримському та І. Огієнкові належить виняткова роль у кодифікації української орфо­графії. Офіційно ухвалений спільним зі­бра­н­ням Академії, яке скликали тричі: 17 травня і 12 липня 1919 та 29 листопада 1920, український академічний правопис під на­звою «Найголовніші правила українського правопису» затвердив нарком освіти УСРР М. Гринько 1921; його на­друковано масовим накладом у ви­гляді окремої брошури (містив 46 позицій: 32 стосувалися орфо­графії питомих слів, 14 — чужих слів). Набув популярності в Галичині, на Буковині та Волині й став основою для скла­да­н­ня всіх на­ступних правописів.

Від­повід­но до по­станови Раднаркому УСРР від 23 липня 1925 при Нарком­просі організовано Державну комісію для впорядкува­н­ня українського правопису під головува­н­ням наркома освіти О. Шумського в такому складі: П. Солодуб, М. Яворський, А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко, О. Курило, Є. Тимченко, Г. Голоскевич, М. Йогансен, Є. Касяненко, А. Річицький, Н. Калюжний, М. Яловий, О. Попів, М. Грунський, В. Ганцов, М. Сулима, В. Бутвин, В. Коряк, М. Хвильовий, С. Єфремов, Т. Секунда, С. Кириченко, І. Соколянський, М. Скрипник. Пізніше до Комісії та створених у її складі під­комісій кооптовано таких членів: С. Вікул, Г. Волошин, М. Гладкий, В. Демʼянчук, М. Калинчук, А. Ніковський, К. Німчинов, Л. Булаховський, М. Наконечний, Б. Ткаченко. З-поміж за­прошених — академіки В. Гнатюк і С. Смаль-Стоцький, доктори І. Свєнціцький та В. Сімович. Керувала загальною діяльністю Комісії, координувала працю під­комісій Президія, до якої входили О. Шумський, П. Солодуб, А. Кримський, О. Синявський. Склад її змінювався: посаду голови згодом обійняв М. Скрипник, замість П. Солодуба членами стали А. Приходько та С. Пилипенко. Обовʼязки секретаря П. к. та Президії виконував при­значений від наркомату освіти П. Дятлов.

У По­станові Раднаркому вміщено директиву «як щодо напряму праці (синтеза), так і щодо методи праці (конференція)» (О. Синявський) Державної П. к., яка послідовно виконувала її, орієнтуючись перед­усім на орто­графічну, а вже потім на ортологічну царину. 1 серпня 1925 наркомат освіти скликав у Харкові організаційну нараду (присутні: В. Бутвин, В. Ганцов, Г. Голоскевич, С. Єфремов, М. Йогансен, Н. Калюжний, Є. Касяненко, О. Попів, А. Річицький, Т. Секунда, О. Синявський, П. Солодуб, О. Шумський, М. Яловий). У пові­домлен­ні О. Шумського окреслено зав­да­н­ня Комісії, у доповіді О. Синявського — конкретний план її діяльності. Від 11 до 21 листопада 1925 за участі В. Бутвина, С. Вікула, В. Ганцова, М. Гладкого, Г. Голоскевича, В. Демʼянчука, С. Єфремова, М. Йогансена, М. Коряка, А. Кримського, М. Наконечного, К. Німчинова, С. Пилипенка, О. Попова, А. Річицького, О. Синявського, П. Солодуба, М. Сулими, Б. Ткаченка, М. Ялового в Харкові від­бувся пленум Комісії, на якому заслухано й обговорено такі проєкти: «Правопис невід­мінюваної частини слова» (В. Ганцов), «Закінче­н­ня від­мінюваних слів», «Пунктуація» (О. Синявський), «Правопис чужих слів» (О. Курило), «Власні йме­н­ня» (М. Сулима, М. Наконечний), «Граматична термінологія» (колективна праця). Над орто­графічним словничком працював Г. Голоскевич, загальну редакцію обговорюваних матеріалів здійснювали В. Ганцов, А. Кримський та О. Синявський. Остан­ньому доручено «звести, упорядкувати… матеріал та уложити в систематичний, суцільний збірник правил і вказівок». 2-й пленум від­бувся в Харкові 5—8 квітня 1926 під головува­н­ням О. Шумського в такому складі: В. Бутвин, С. Вікул, В. Ганцов, М. Гладкий, Г. Голоскевич, В. Демʼянчук, С. Єфремов, М. Йогансен, М. Калинович, М. Калюжний, Є. Касяненко, С. Кириченко, А. Кримський, М. Наконечний, К. Німчинов, О. Попів, А. Річицький, Т. Секунда, О. Синявський, М. Скрипник, І. Соколянський, М. Сулима, Б. Ткаченко, М. Хвильовий, М. Яловий. На ньому обговорено 2-у й ухвалено 3-ю редакцію проєкту, яку на­друковано накладом 2 тис. примірників у липні 1926 й ро­зіслано для озна­йомле­н­ня широких кіл, причому «не тільки в межах України, а й по Західній Україні, СРСР і навіть іще далі» (О. Синявський). Від­бувалося активне обговоре­н­ня цього ви­да­н­ня. Від 26 травня до 6 червня 1927 в Харкові тривала Всеукраїнська правописна конференція, на якій зібралося понад 50 учасників. Вступну промову виголосив нарком освіти М. Скрипник, основні доповіді — А. Кримський («Історія українського правопису») та О. Синявський («Під­сумки правописної дис­кусії»). У процесі обговоре­н­ня внесено багато поправок до проєкту, зокрема тих, що стосувалися правил пере­дачі на письмі іншомовних слів і власних назв. Зредагувала його з урахува­н­ням числен­них змін та пропозицій Президія Державної комісії у складі М. Скрипника, А. Приходька, А. Кримського, О. Синявського, С. Пилипенка. На під­ставі По­станови Раднаркому від 4 вересня 1928 М. Скрипник 6 вересня 1928 затвердив «Український правопис». 21 травня 1929 його ухвалила Секція філологічних наук НТШ у Львові, яку 30 травня того ж року під­тримало від­діле­н­ня НТШ.

У кінці лютого — на початку березня 1933 змінилося політичне життя в Україні, різко згорталася українізація, роз­почалася активна боротьба з українським буржуазним націоналізмом та всіма його проявами в культурному, су­спільному житті. При Наркомосі 6 квітня 1933 створено спеціальну комісію «для пере­вірки роботи на мовному фронті» під головува­н­ням за­ступника наркома А. Хвилі, у складі якої — І. Грищенко, Н. Каганович, М. Наконечний, К. Німчинов, О. Синявський. На під­ставі ухвали комісії колегія Наркомосу видала 3 травня 1933 По­станову про зміну окремих засадничих положень офіційного «Українського правопису». А. Хвиля звинувачував укладачів правопису в тому, що вони провели на мовній ділянці шкідницьку роботу, критикував старе керівництво наркомату освіти на чолі з М. Скрипником, яке «не зробило належних висновків щодо мовної ділянки, не провело боротьби з націоналізмом і не приділяло тої уваги роботі на мовному фронті, якої вимагає ця важлива галузь будівництва української радянської культури». Текст чергового «Українського правопису» затвердив 5 вересня 1933 нарком освіти УСРР В. Затонський.

Продовжуючи боротьбу з «націоналістичними пере­круче­н­нями», 8 травня 1938 політбюро ЦК КП(б)У при­ймає ріше­н­ня № 43/33 «Про скла­да­н­ня нового українського правопису». 14 травня того ж року виходить По­станова Раднаркому УСРР № 677 про затвердже­н­ня Державної П. к. «в складі: тт. Редько — голова комісії, Шматлай, Бойко, Грунський, Пелипас, Гавриш, Гринштейн». Проєкт нового правопису вчасно під­готовлено й опубліковано 1938 накладом 350, у 1940 — 50 примірників для обговоре­н­ня, але так і не затверджено через при­єд­на­н­ня Радянським Союзом Галичини, Західної Волині та Пів­нічної Буковини, де користувалися «скрипниківським» правописом, та початок 2-ї світової війни. 1942 партійне керівництво через Раднарком УРСР звернулося до АН УРСР із пропозицією поновити роботу над урегулюва­н­ням та удосконале­н­ням українського правопису. Для скла­да­н­ня проєкту «Українського правопису» Президія АН УРСР утворила комісію з 3-х осіб: академіки Л. Булаховський (голова), М. Калинович, старший науковий спів­робітник П. Лисенко (секретар комісії), якій доручено протягом місяця завершити роботу. 2 жовтня 1942 основні орфо­графічні принципи схвалила Академія наук, а проєкт пере­дала урядові; згодом комісія у складі М. Бажана (голова), Л. Булаховського, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського ще раз роз­глянула його і з деякими змінами рекомендувала до затвердже­н­ня. У с. Помірки під звільненим Харковом 28 серпня 1943 проєкт нового орфо­графічного кодексу обговорено на нараді в присутності голови Раднаркому М. Хрущова, голови Президії Верховної Ради УРСР М. Гречухи, Секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка та ін. і в основному схвалено. Нову редакцію правопису затвердив 5 травня того ж року нарком освіти УРСР П. Тичина. 8 травня 1945 опубліковано По­станову Раднаркому УРСР, згідно з якою новий український правопис рекомендовано до обовʼязкового вжитку в усіх на­вчальних закладах, установах, ви­да­н­нях і пресі на території УРСР від 1 грудня 1946.

Друге ви­да­н­ня «Українського правопису» (1960, виправлене й доповнене) зʼявилося як реакція на вихід у світ 1956 «Правил рус­ской орфо­графии и пунктуации», адже було необхідно усунути не­узгодженості пунктуаційних та орфо­графічних моментів, спільних для української та російської мов. Над черговим проєктом правопису працювала обʼ­єд­нана П. к., до якої вві­йшли пред­ставники Ін­ституту мово­знавства АН УРСР (Л. Булаховський, І. Білодід, К. Цілуйко, Г. Іжакевич, М. Пещак, В. Русанівський), викладачі вищих на­вчальних закладів (П. Тимошенко, А. Медушевський). При­значена Президією АН УРСР комісія у складі Л. Булаховського (голова), М. Бажана, І. Білодіда, М. Рильського, П. Тичини, письмен­ника О. Кундзіча схвалила його остаточний варіант.

Національне оновле­н­ня, що спричинила горбачовська «пере­будова», прямо стосувалося мовного пита­н­ня, зокрема й реформува­н­ня правопису як його органічного складника. При Від­ділен­ні літератури, мови й мистецтво­знавства АН УРСР 1988 створено Орфо­графічну комісію АН УРСР, що при­ступила до редагува­н­ня 2-го ви­да­н­ня «Українського правопису», щоб створити нове —доповнене й виправлене. Голова Комісії — В. Русанівський, за­ступники голови — О. Мельничук, С. Єрмоленко, учений секретар — А. Бурячок, члени — науковці академічних Ін­ститутів мово­знавства та літератури, НДІ педагогіки, професори університетів та ін­ститутів, працівники Міністерства освіти УРСР, а також пред­ставники Спілки письмен­ників, Всеукраїнського товариства «Просвіта». Робота Орфо­графічної комісії складалася з кількох етапів. На першому — під­готовчому — в Ін­ституті мово­знавства створено робочу групу в складі А. Бурячка, С. Головащука й Г. Колесника, якій доручено роз­робити проєкт змін та доповнень до нового ви­да­н­ня «Українського правопису». Орфо­графічна комісія АН УРСР затвердила 14 листопада 1989 3-є ви­да­н­ня «Українського правопису», що є органічним продовже­н­ням 1-го (1946) і 2-го (1960). Виправлене та доповнене ви­да­н­ня 1993 істотно не від­різняється від «Українського правопису» 1990.

КМ України 15 червня 1994 затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабміні (По­станова № 402; 35 осіб): М. Жулинський — голова, А. Погрібний, О. Тараненко — за­ступники голови, Б. Ажнюк — секретар. Члени Комісії — українські вчені, письмен­ники, дипломати та зарубіжні науковці українського походже­н­ня. Від­повід­но до По­станови Кабміну № 1272 від 17 жовтня 1996 Комісію ліквідовано, але згідно з Роз­порядже­н­ням № 728-р від 15 листопада 1996 це ріше­н­ня скасовано. Комісією нового ви­да­н­ня не під­готовлено.

19 лютого 2002 КМ України затвердив новий склад Комісії (По­станова № 198; 44 особи): І. Курас, В. Кремень — спів­голови, Л. Шевченко — секретар. Члени Комісії — українські вчені, письмен­ники, пред­ставники влади. Точилися гострі дис­кусії щодо нової редакції українського правопису, що так і не зʼявилася. Обговорювали «Український правопис (проєкт найновішої редакції)» за редакцією В. Німчука та «Український правопис» за редакцією В. Русанівського, що не набули чин­ності.

17 червня 2015 КМ України затвердив новий склад Комісії (По­станова № 416; 25 осіб): М. Стріха, С. Пирожков — спів­голови, Л. Шевченко — секретар. До її складу вві­йшли вчені-мово­знавці Національної академії наук та університетів із різних регіонів України. 2018 завершено роботу над під­готовкою нової редакції українського правопису. 22 травня 2019 Кабмін України схвалив нову редакцію українського правопису (По­станова № 437). Від­повід­но до По­станови Кабміну України № 81 від 3 лютого 2021 «Про ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, утворених Кабінетом Міністрів України» Українську національну комісію з питань правопису ліквідовано.

Літ.: Хвиля А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті // За марксо-ленінську критику. 1933. № 7; Український правопис. К., 1960, 1990, 1994, 2019; Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. К., 1995; Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого столі­т­тя (1900—1941): Стан і статус. Чц., 1998; Німчук В. В. Про­блеми українського правопису ХХ — початку ХХІ ст. Камʼянець-Подільський, 2002; Історія українського правопису ХVІ–ХХ столі­т­тя: Хрестоматія. К., 2004; Вакуленко С. 1933-ій рік в історії української мови: чинна норма та правописна практика (на прикладі редакційної політики газети «Комуніст») // Ви­вчаємо укр. мову та літературу. 2009. № 16—18; Друль О. Причинки до історії українського правопису // Збруч. 2021, 13 лип.

М. І. Степаненко

Завантажити статтю