Націогенез

НАЦІОГЕНЕ́З (від лат. natio — народ і ...генез) — процес формува­н­ня нації як соціального цілого, єдиного організму, субʼєкта активності політичної. Серед заг. рис нації виділяють мовні, культурні, територ., екон., соц., соц.-психол. й політ. характеристики, жодна з яких не може бути абсолютною чи домінантною. Значимість тієї чи ін. з наведених ознак ви­значається умовами формува­н­ня конкрет. нації, особливостями її істор. становле­н­ня. У реальності немає групи соціальної, яку можна б узяти за абсолют для порівня­н­ня з ін. нац. спільнотами. Кожна з існуючих націй проходить свій шлях роз­витку. Залежно від ро­зумі­н­ня сутності й природи нації виділяють 2 основні концепції Н.

Перша стосується т. зв. етнічних націй (британ. дослідник Е. Сміт, амер. політолог Дж. Армстронґ, амер. історик П. Брасс). У цьому контекс­ті йдеться про нації як спільноти, що формуються шляхом «до­зріва­н­ня», «політизації» окремих етносів на їхньому шляху до державності. Спочатку націями називали групи чужинців, обʼ­єд­наних кровноспорідненими звʼязками. Таке змістовне наповне­н­ня це слово мало до кін. 16 ст., коли його почали вживати як синонім до поня­т­тя «народ»; націю роз­глядали як вищий етап становле­н­ня етносу.

Від 17 ст. виникла політична концепція Н. (амер. політологи Г. Кон, Б. Андерсон, англ. філософ і соц. антрополог Е.-А. Ґелнер, британ. історик Е.-Дж. Гобсбаум). Термін «політична нація» повʼязують з ідеєю «загальнодержавного громадянства», коли різноетнічні соціальні групи гуртуються для реалізації спільних інтересів на основі громадянства (належності до певної держави), рівності громадянських прав, спільних політичних цін­ностей і формують при цьому політичну організацію — державу національну.

В обох концепціях для формува­н­ня Н. основоположними роз­глядають способи самоствердже­н­ня, світос­прийня­т­тя та діяльності, що дають можливість створювати колективну ідентичність, мобілізовувати людей на викона­н­ня колективних задумів. Амер. соціолог К. Келґгон серед ви­значальних чин­ників, що сприяють самостверджен­ню націй, виділив:

• існува­н­ня гео­графічних, етнічно-культурних кордонів;
• ідею неподільності, єд­ності нації;
• суверен­ність, за допомогою якої досягається формальна рівність з іншими націями (суверен­ність, за­звичай, ототожнюють з наявністю само­стійної держави);
• ідею, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона під­тримується всією спільнотою і служить її інтересам;
• ідею ототожне­н­ня індивіда та колективу з нацією;
• «без­посереднє членство», при якому особистість як частина нації є рівною з іншими членами нації;
• уявле­н­ня про існува­н­ня нації в часі, в минулому й майбутньому;
• спільні біо­логічні й спадкові риси (лише у випадку етнічних націй);
• особливе ставле­н­ня до певної історичної (іноді навіть «священ­ної») території та культури (мови, спільних цін­ностей, вірувань, звичаїв тощо), — при цьому спільна історія може бути досить давньою в етнічних націй або й зовсім новітньою у політичних.

В українському науковому дискурсі до про­блем формува­н­ня нації зверталися у 19 ст. (М. Костомаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко), проте особливо ці пита­н­ня актуалізувалися в гуманітарній на­уці 1-ї пол. 20 ст. (М. Грушевський, Д. Донцов, О. Кульчицький, В. Липинський, І. Мірчук, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, В. Янів). Їхні дослідже­н­ня здійснено в контекс­ті етнічної концепції формува­н­ня націй. Науковці прагнули усві­домити сутність і сенс існува­н­ня української нації, ви­значити її місце серед інших спільнот, ви­вчали національну культуру, національний ідеал, за­ймалися пошуком національної української ідеї. Досліджуючи народну творчість і через неї національний світо­гляд українців, вони виділяли низку чин­ників, що вплинули на їх формува­н­ня та роз­виток. О. Кульчицький ви­значив 6 груп факторів, що справили вплив на формува­н­ня тих чи ін. особливостей українців: расові, гео­графічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфні та глибин­но-психічні. Так, расові (біо­логічні) умови зумовлюють генетичні особливості українського національного світо­гляду та характеру; гео­графічні сприяють формуван­ню основних цін­ностей від­повід­но до природного середовища людини; історичні виявляють залежність формува­н­ня національного світо­гляду від своєрідності історичного процесу в Україні; соціальні засвідчують залежність роз­витку національної сві­домості від особливостей су­спільного устрою українського народу; культурні перед­бачають врахува­н­ня впливу внутрішніх елементів національної культури на формува­н­ня світо­гляду народу, а також від­повід­ний зовнішньо культурний вплив; глибин­но-психологічні по­вʼязані з впливом від­повід­них архетипів.

Зʼясовуючи сутність українського національного світо­гляду, дослідники ви­значали його основні риси. Серед них вони виділяли:

• інтровертність (полягає у самоза­глиблен­ні та самовдосконален­ні й спричиняє творчу активність та слабку політичну активність);
• індивідуалізм (ха­рактеризується намага­н­ням виявити свій внутрішній стан і виявляється через самопіднесе­н­ня або слабке під­порядкува­н­ня владі);
• емоційність і кордоцентризм;
• роз­виненість родин­ного почу­т­тя;
• релігійність (виявляється через обрядовість та символізм, повагу до кожного вияву релігійності, терпимість до віро­сповід­альних противників);
• естетизм (як вроджена потреба в красі та гармонії).

Завантажити статтю