Незастосування сили або погрози силою принцип

Визначення і загальна характеристика

НЕЗА­СТОСУВА́­Н­НЯ СИ́ЛИ або ПОГРО́ЗИ СИ́ЛОЮ ПРИ́НЦИП — принцип загального між­народного права, згідно з яким держави в між­народних від­носинах повин­ні утримуватися від по­грози силою чи її за­стосува­н­ням проти територіальної недоторкан­ності або політичної незалежності будь-­якої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Н. с. або п. с. п. закріплено у пункті 4 стат­ті 2 Статуту ООН як один із його основних принципів. Він є головною нормою між­народного права, під­ґрунтям мирних від­носин серед держав.

Історичні перед­умови та формува­н­ня принципу

Становле­н­ня цього прин­ципу повʼязане з про­гресом між­нар. права щодо заборони засто­сува­н­ня сили у між­нар. від­носинах та утвердже­н­ням у ньому роз­­вʼя­за­н­ня між­нар. спорів мирними за­собами. Протягом століть викори­ста­н­ня сили державами не бу­ло заборонено — її вважали остан­нім засобом для роз­вʼяза­н­ня спорів або досягне­н­ня ін. цілей. Учас­ни­ки Гаазьких між­народних конференцій (див. Гаазькі конвенції про закони та звичаї вій­ни 1899 і 1907) хоча й намагалися обмежити за­стосува­н­ня сили в між­нар. від­носинах, проте залишалися на позиції ви­зна­н­ня права на вій­ну, тому їхні зуси­л­ля було зосереджено на роз­роблен­ні конвенцій, що регулювали правила веде­н­ня вій­ни і помʼякшували її наслідки з по­гляду гуман­ності. На­віть на поч. 20 ст. ці правила веде­н­ня вій­ни становили осн. частину між­нар. права. Лише після 1-ї світової вій­ни у сфері права вій­ни роз­почався процес радикал. змін, що досягнув своєї кульмінації в Статуті ООН.

Від­повід­но до Статуту Ліги Націй її чл. зобовʼязувалися поважати та охороняти від зовн. агресії територ. недоторкан­ність та існуючу по­літ. незалежність усіх чл. Ліги (ста­т­тя 10) і не «звертатися до вій­ни» від­повід­но до спеціально при­йнятих умов (стат­ті 12–14). Згідно з Локарн. договором про взаємні гарантії 1925, його учасники (Німеч­чина, Бельгія, Франція, Іта­лія, Велика Британія) взяли на себе взаємні зобовʼяза­н­ня гарантувати індивід. і колективне збереже­н­ня територ. статус-кво, не нападати одна на одну, не вторгатися на тер. одна одної, не вда­ватися до вій­ни. Новим кроком, що став етапним на шляху до заборони за­стосува­н­ня сили в між­нар. від­носинах, був Париз. договір про від­мову від вій­ни як знаря­д­дя нац. політики 1928 (див. Паризький пакт 1928). Його учас­ники урочисто заявили, що вони засуджують роз­вʼяза­н­ня вій­ни з метою виріше­н­ня між­нар. спорів і від­мовляються від неї як знаря­д­дя нац. політики у своїх від­но­синах один з одним. Проте забо­рона зверне­н­ня до вій­ни стосува­лася лише порушень Статуту Ліги Націй і не торкалася права на само­­оборону, що залишалося майже необмеженим. Усі спроби Ліги Націй створити ефективну систему колектив. без­пеки шляхом точнішого ви­значе­н­ня поня­т­тя агресії разом із прагне­н­ням посилити зо­бовʼяза­н­ня щодо вжи­т­тя заходів проти агресора виявилися марними. Тому Статут ООН заборонив зверне­н­ня до сили і до по­грози силою та надав цій забороні універсал. значе­н­ня. Щоб запобігти юрид. роз­біжностям у ви­значен­ні сили, учасники Думбартон-Оксь­кої конф. 1944 та Сан-Францись­кої конференції 1945 ООН від­мо­вилися в пункті 4 стат­ті 2 Статуту ООН, як і в ін. його положе­н­нях, від терміна «вій­на».

Від­повід­но всі держави, незалежно від членс­тва в ООН, мають захищатися через ви­зна­н­ня зверне­н­ня до сили незакон­ним. Незакон­ність сили ґрун­тується на принципі неподільнос­ті миру, закріпленому в Статуті ООН. Його ста­т­тя 1 гол. метою ООН про­голошує під­трима­н­ня між­нар. миру й без­пеки шляхом вжи­т­тя ефек­тив. колектив. заходів для від­вер­не­н­ня й усуне­н­ня за­грози миру та придуше­н­ня агресії або ін. порушень миру. На­ступна її мета, що без­посередньо повʼязана з попе­редньою, полягає у мирному вре­гулюван­ні спорів і має здійснюва­тися від­повід­но до принципів спра­ведливості та між­нар. права. Це означає, зокрема, що, згідно зі Ста­тутом ООН, її зобовʼяза­н­ня од­наковою мірою спрямовані на забезпече­н­ня миру й без­пеки всіх держав незалежно від їхнього міс­ця та ролі у між­нар. від­носинах, тобто Статут виходить із необхідності на­да­н­ня допомоги насамперед малим державам — найбільш уразливим з по­гляду за­стосува­н­ня проти них сили або по­грози силою. По­гроза силою чи її за­стосува­н­ня в між­нар. від­носинах заборонена. Від­повід­но до рі­шен­ня Між­народного суду ООН (МС ООН) у справі про протоку Корфу 1949, заборона за­стосува­н­ня сили містить також і заборону поруше­н­ня територ. суверенітету держави, що є, за ви­значе­н­ням суду, сут­тєвою засадою між­нар. від­носин.

Суть і зміст принципу неза­стосува­н­ня сили

Згідно з пунктом 1 стат­ті 24 Статуту ООН, на Раду Без­пеки (РБ) ООН покладено гол. від­повід­альність за під­трима­н­ня між­нар. миру та без­пеки, вона діє від імені всіх чл. організації. Від­повід­но до роз­­ділу VI Статуту ООН, РБ ООН може вимагати виріше­н­ня спору між державами за допомогою мирних засобів на їхній вибір та уповноважена роз­слідувати будь-який спір чи ситуацію; від­повід­но до роз­­ділу VII — «ви­значає існува­н­ня будь-­якої за­грози миру, будь-якого по­ру­ше­н­ня миру або акту агресії і робить рекомендації або вирішує, яких заходів слід ужити... для під­трима­н­ня або від­новле­н­ня між­нар. миру і без­пеки». ГА ООН при здійснен­ні своїх широкомас­штаб. повноважень згідно зі ста­т­тями 10, 11, 14 може обговорювати будь-­які пита­н­ня чи справи в межах Ста­туту ООН або ті, що стосуються повноважень і функцій будь-якого з органів, перед­бачених цим Статутом, і робити рекомендації чл. ООН чи РБ ООН. Це стосується і контролю ГА ООН за викори­ста­н­ням сили. Виняток становить лише ста­т­тя 12: «коли Рада Без­пеки виконує покладені на неї Статутом функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асам­блея не може робити жодних рекомендацій, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада Без­пеки не запитає про це». Водночас Ген. секр. ООН, за згодою РБ ООН, зобовʼязаний пові­домляти ГА ООН на кожній її сесії про всі пита­н­ня щодо під­трима­н­ня між­нар. миру та без­пеки й пере­давати їх на роз­гляд РБ ООН. Отже, РБ ООН належать повнова­же­н­ня роз­глядати конкретні спо­ри та ситуації із за­стосува­н­ня сили або по­грози силою в тому ви­гляді, в якому вони виникають, тоді як ГА ООН, від­повід­но до пункту 1 стат­ті 11, «уповноважена роз­глядати загальні принципи спів­робітництва у справі під­трима­н­ня між­народного миру і без­пеки... і робити щодо цих принципів рекомендації». Крім того, згідно зі стат­тею 13, ГА ООН несе від­повід­альність за організацію дослідж. і робить рекомендації з метою сприя­н­ня між­нар. спів­робітництву в політ. сфері та за­охоче­н­ня кодифікації та про­гресив. роз­витку між­нар. пра­ва. У цьому плані ГА ООН може роз­глядати пита­н­ня, повʼязані з важливими умовами миру, ви­значе­н­ням агресії та роз­витком принципів між­нар. права, зокрема зобовʼяза­н­ня досягати згоди між державами щодо більш доклад. ви­значе­н­ня справ, що охоплюють пункт 4 стат­ті 2 Статуту ООН.

Встановле­н­ня змісту Н. с. або п. с. п. повʼязане також із тлумаче­н­ням його складових елементів та за­стосува­н­ням у практиці ООН, насамперед — по­гроза силою або її за­стосува­н­ням; обмеже­н­ня, встановлені поня­т­тям «в їх між­народних від­носинах»; умови, згідно з якими сила може бути викори­стана без поруше­н­ня за­бо­рон, вміщених у пункті 4 стат­ті 2. Так, згідно з контекс­том Статуту ООН та історією його створе­н­ня, термін «сила» означає збройну силу, а не ін. форми екон. і політ. тиску доти, поки вони не становлять, за об­ставинами конкрет. справи, по­грози силою. Це випливає з преамбули Статуту ООН, в якій вказано, що цілей, ви­значених ООН, необхідно досягати шля­хом «прийня­т­тя принципів та встановле­н­ня методів, щоб збройні сили за­стосовувалися не інакше, як у спільних інтересах». Отже, сила або по­гроза силою, за­стосува­н­ня якої заборонено чл. ООН, подібно до сили, яку організація уповноважена за­стосовувати з метою від­новле­н­ня порушеного миру й без­пеки, є винятково зброй. силою. Ви­значе­н­ня по­грози силою часто повʼязують із конкрет. ситуаціями, серед яких — демонстрація сили з метою здійсне­н­ня політ. тиску: раптова концентрація військ у прикордон. р-ні в умовах наявності спору між державами або демонстрація сили з викори­ста­н­ням військ. кораблів побл. узбереж­жя ін. держави тощо. За наявності сер­йозного спору між державами заг. мобілізація також може становити по­грозу силою. МС ООН у своєму консультатив. висновку про правомірність за­стосува­н­ня державою ядер. зброї у зброй. конфлікті (1996) чітко під­твердив незакон­ність як за­стосува­н­ня сили, так і по­грози її за­стосува­н­ня.

Механізми забезпече­н­ня принципу

Існує загальне ро­зумі­н­ня, що викори­ста­н­ня сили закон­не лише за умови, коли воно санкціоноване компетентним органом ООН. Проте є певні роз­біжності щодо ви­значе­н­ня цих органів: одні вважають, що такий орган — винятково РБ ООН; ін. — що за конкрет. об­ставин ним може бути й ГА ООН (допускають і за­стосува­н­ня сили чл. ООН, що діє від­повід­но до рішень РБ ООН). Статут ООН, від­повід­но до стат­ті 51, також до­зволяє за­стосува­н­ня сили при здійснен­ні невід­ʼєм. права держави на індивід. і колективну само­оборону, якщо зброй. напад вчинено проти чл. ООН. При цьому держава, що стала обʼєк­том такого нападу, зобовʼязана негайно пові­домити РБ ООН для вжи­т­тя необхід. заходів з від­новле­н­ня миру і без­пеки (див. Колективна без­пека).

Н. с. або п. с. п. набув під­твердже­н­ня і подальшого роз­витку в низці резолюцій ГА ООН, особливо про ви­значе­н­ня агресії 1974 та Декларації про принципи між­нар. права (далі — Декларація 1970), а також в ін. між­нар. актах. Новац. елементами при ви­значен­ні агресії насамперед є: ви­зна­н­ня територ. недоторкан­ності у будь-якій формі; ви­значе­н­ня пере­ліку конкрет. агресив. актів, кваліфіков. як акти агресії, та ви­зна­н­ня цього пере­ліку невичерпним; встановле­н­ня принципу, згідно з яким за­стосува­н­ня державою зброй. сили першою на поруше­н­ня Статуту ООН є свідче­н­ням акту агресії. Жодне територ. набу­т­тя чи особл. вигода, отримані в результаті агресії, не можуть бути ви­знані закон­ними. У Декларації 1970 за­значено, що по­гроза силою або її за­стосува­н­ня є поруше­н­ням між­нар. права та Статуту ООН; усі держави зобовʼязані утримуватися від актів ре­пресалій, по­вʼязаних із за­стосува­н­ням сили, а також мають добросовісно вести пере­говори з метою швидшого укладе­н­ня універсал. договору про повне роз­зброє­н­ня під ефек­тив. між­нар. контролем. Від­повід­но до Статуту Між­нар. кримінал. суду 1998, агресія — між­нар. злочин, що під­падає під юрисдикцію суду й зумовлює індивід. кримінал. від­повід­альність фіз. осіб, вин­них у його скоєн­ні. Н. с. або п. с. п. забороняє не лише агресію, а й будь-яке ін. за­стосува­н­ня сили, зокрема крайні форми екон. примусу, що також становлять за­грозу миру та є забороненими. МС ООН у своєму рішен­ні у справі про правові наслідки будівництва стіни на окупов. палестин. тер. 2004 встановив, що нед­опустимість набу­т­тя тер. шляхом по­грози силою або з викори­ста­н­ням си­ли перед­бачене в нормі звичаєвого права. Це означає, що завоюва­н­ня не пере­дає юрид. право суверенітету, навіть якщо має місце окупація та під­твердже­н­ня влади державою, що окупувала цю тер. (всі ін. держави повин­ні від­мовитися від ви­зна­н­ня територ. екс­пансії в результаті по­грози силою або її за­стосува­н­ня).

Сучасні виклики та про­блеми

Не­зважаючи на заборону в Статуті ООН, у доктрині деяких держав існують по­гляди та під­ходи, що виправдовують практику за­стосува­н­ня сили або по­грози силою. Вони ґрунтуються на фактично нічим не обмеженому тлумачен­ні права на само­оборону як норми звичаєвого права. Так, Пакт Бріана–Кел­лоґа 1928 трактують як доказ звичаєвої норми між­нар. права (Д. Армстронґ, Т. Фар­релл, Г. Ламберт), хоча природа цього Пакту, так само як і всіх ін. спроб ви­значити місце та роль вій­ни в між­нар. праві у період між двома світ. вій­нами, засн. на індивід. між­нар. праві, що зобовʼязувало тільки їх учасників і демонструвало лише добрий намір, як це було з Пактом Бріана–Кел­лоґа, а не встановле­н­ня реал. між­нар. зо­бовʼязань, узятих перед між­нар. спів­товариством. Поруше­н­ня нацист. Німеч­чиною саме між­нар. договорів ви­знано злочином проти миру на Нюрнберзькому проце­сі 1945–46. Фактично на користь без­межно широкого тлумаче­н­ня права на само­оборону висловився й МС ООН у справі воєн і воєн. характеру діяльності в Нікараґуа та проти неї 1984 і 1986. У своєму рішен­ні він сформулював вельми сумнівне, з по­гляду договір. норм між­нар. права, положе­н­ня, згідно з яким Статут ООН, усупереч думкам деяких його коментаторів, не може замінити звичаєве право у сфері за­стосува­н­ня сили.

Така практика та її доктрин­не об­ґрунтува­н­ня суперечать Статуту ООН, положе­н­ня якого у сфері заборони сили є найбільш справедливими й ефективними в сучас. між­нар. праві. Після 2-ї світової вій­ни договір. характер цієї заборони (ви­значал. фактор дотрима­н­ня державами основоположних засад між­нар. порядку, встановлених у Статуті ООН) є не­змін­ним, не­зважаючи на кризові ситуації, що не раз ставили під за­грозу мир і без­пеку у світі. Яскравий прояв цього — Віден. конвенція про право між­нар. договорів 1969, в якій під­тверджено договір. характер принципів між­нар. права, втілених у Статуті ООН, зокрема й заборони по­грози силою або її за­стосува­н­ня. Згідно з цією конвенцією, зверне­н­ня до норм між­нар. звичаєвого права можливе з питань, що стосуються характеристики виключно змісту права між­нар. договорів. Враховуючи це, трактува­н­ня права на само­оборону як норми між­нар. звичаєвого права не може бути нічим ін., ніж цілковитим анахронізмом, що демонструє викривле­н­ня норм між­нар. права у сфері заборони за­стосува­н­ня сили. Для під­трима­н­ня миру та без­пеки у світі цей під­хід вкрай небезпеч., оскільки здійсне­н­ня права на само­оборону стає повністю залежним від індивід. припуще­н­ня (гіпотези), що неможливо пере­вірити. Таке тлумаче­н­ня здійснюють винятково для отрима­н­ня необхід. результату. Факти, що су­проводжують цей вид зверне­н­ня до сили, можуть бути неправдивими, неви­значеними і навіть такими, що не під­лягають емпірич. пере­вірці. Таке тлумаче­н­ня закон­ності за­стосува­н­ня сили пере­буває в руслі гіпотетико-дедуктив. методу, що виник у 19 ст. у Великій Британії в межах ідей індуктив. логіки. Його роз­робле­н­ня повʼязують з імʼям філософа та економіста Дж. С. Мілля — прихильника утилітарист. філософії І. Бентама, яку він, однак, в остан­ні роки свого життя жорстко критикував. Британ.-амер. доктрина між­нар. права від­дає належне цьому під­ходу як найзручнішому способу виправ­да­н­ня одно­сторон. дій у сфері за­стосува­н­ня сили.

Подальші пер­спективи

Не менш широкий спектр одно­сторон. за­стосува­н­ня сили пропонує доктрина природ. права в значен­ні, в якому вона виникла у 18 ст. Під­несе­н­ня природ.-правових ідей у цей період значно сприяло створен­ню ідеол. основи для під­готовки та здійсне­н­ня Франц. революції 1789–94 і від­дзеркалило процес становле­н­ня в Європі нац. держав та пошире­н­ня його на весь світ. Політико-правова основа цього процесу — вче­н­ня франц. право­знавця Ж. Бодена про суверенітет, пред­ставлений у категоріях повної само­стійності держави в її внутр. справах і зовн. від­носинах, зокрема у сфері за­стосува­н­ня сили. У цей період під впливом швейцар. право­знавця Е. Ват­теля, який також працював у перед­день Франц. революції, в теорію та практику між­нар. права активно впроваджено його версію концепції справедливої вій­ни, згідно з якою держава як єдиний суддя влас. долі в стосунках з ін. державами має право діяти із за­стосува­н­ням сили, виходячи з влас. міркувань без­пеки. Засобом політизації між­нар. права в Е. Ват­теля ви­ступають принципи індивідуалізму, що не­вдовзі стали складовою Амер. революції (Декларація незалежності 1776) і Франц. революції. Для виправ­да­н­ня одно­сторон. за­стосува­н­ня сили проводять навіть аналогію зі справедливою вій­ною (на противагу не­справедливій вій­ні), що нібито практикували в Давньому Римі. Прихильники цього істор. досвіду оригінально тлумачать поня­т­тя справедливої вій­ни: «Згідно з римським правом держава могла вести вій­ну лише у випадку, якщо су­противник від­хиляв можливість задовольнити вимоги Риму» (Д. Армстронґ, Т. Фар­релл, Г. Ламберт).

Цей висновок на­справді є яскравим під­твердже­н­ням заг.-ві­домого істор. факту, що всі вій­ни Риму періоду імперії були чітко під­порядк. політиці без­­за­стереж. під­коре­н­ня ним народів тогочас. світу. Тому пошире­н­ня такої концепції в сучас. між­нар. від­носинах — ідеол. прикри­т­тя месіан. ідеї створе­н­ня світ. держави. За­знач. концепції є від­мовою від Н. с. або п. с. п., що заборонив за­стосува­н­ня сили або по­грозу її за­стосува­н­ня; по­ставив вій­ну поза між­нар. законом разом із будь-яким поня­т­тям справедливої вій­ни, що ґрунтується винятково на індивід., субʼєктив. під­ході до його ви­значе­н­ня; охопив і без­посереднє за­стосува­н­ня на цій основі сили або по­грози її за­стосува­н­ня як одно­сторон. дії. У такому контекс­ті ключове для Н. с. або п. с. п. значе­н­ня належить забороні нападу першим, що без­посередньо випливає з пункту 4 стат­ті 2 Статуту ООН і означає автомат. ідентифікацію такої дії як акту агресії. З огляду на зміст Н. с. або п. с. п., не можна також ви­знати закон­ною доктрину випереджал. нападу. Насамперед це стосується нових викликів — роз­по­всюдже­н­ня зброї масового знище­н­ня, тероризм тощо, стосовно яких деякі автори постулюють допустимість таких ударів. Найбільш чітко така доктрина виражена в промові пре­мʼєр-міністра Великої Британії Т. Блера, виголошеній ним у березні 2004 як виправ­да­н­ня вторгне­н­ня в Ірак із метою усуне­н­ня від влади С. Хусейна та по­збавле­н­ня Іраку зброї масового знище­н­ня. У ро­зумін­ні Т. Блера доктрина випереджал. удару є зразком усе тієї ж індикатив. логіки, притаман. гіпотетико-дедуктив. методу, для якого за­стосува­н­ня сили ґрунтується на одно­сторон. оцінці поведінки ін. держави, що не потребує пере­вірки. У межах цієї логіки одно­сторон­нє за­стосува­н­ня сили, за­звичай, повʼязують із заг. посила­н­нями на неефективність РБ ООН, що не має нічого спільного з реальністю. Зреш­тою, сам Т. Блер під впливом жор­сткої критики змушений був ви­­знати без­доказовість своєї оцінки ситуації в Іраку.

Без­під­ставними також є спроби пред­ставити зміст пункту 4 стат­ті 2 Статуту ООН як цілком абстрактну норму, що не може ефективно діяти як заборона по­грози силою або її за­стосува­н­ня. Це сві­доме чи несві­доме ігнорува­н­ня характеру рев. змін, що від­булися в між­нар. спів­товаристві в результаті роз­грому нацист. Німеч­чини у 2-й світ. вій­ні. У Статуті ООН саме пункт 4 стат­ті 2 становить основу між­нар. правопорядку, встановленого за результатами цієї вій­ни. Тому будь-які спроби пере­глянути його, незалежно від приводу, можна вважати спробами змінити правопорядок, створе­н­ня якого коштувало народам світу щонайменше 50 млн жит­тів. За даними наук. дослідж., «ядерна зима», що може на­стати в результаті прагнень до зміни існуючого правопорядку, при­зведе до знище­н­ня всього живого на Землі. Однак у панів. еліт великих держав і досі є ілюзія можливості досягне­н­ня воєн. пере­моги над су­противником шля­хом реалізації концепції виперед­жал. само­оборони. Вона роз­рахована на тотал. знище­н­ня ядер. потенціалу су­противника під час випереджал. удару з викори­ста­н­ням високоточної зброї, що повин­но мати одномомент. ефект досягне­н­ня вказаної цілі та зробити неможливим удар у від­повідь тим самим способом. У прак­тиці та доктрині присутня також тенденція вважати закон­ним за­стосува­н­ня сили в межах гуманітар. інтервенції без санкції РБ ООН. З цією метою об­ґрунтовано т. зв. доктрину над­звич. об­ставин, згідно з якою група держав може здійснювати примус. контр­заходи, адекватні кризовій ситуації. Поява цієї доктрини повʼя­зана з кризою в Косові та прийня­т­тям НАТО в жовтні 1998 ріше­н­ня про повітр. удари по тер. Югославії.

Заг. заборона за­стосува­н­ня сили або по­грози вдатися до неї, закріплена в пункті 4 стат­ті 2 Статуту ООН, стала результатом виникне­н­ня нового за своїм характером і змістом між­нар. договір. права, осн. метою якого було і залишається під­трима­н­ня миру та без­пеки у світі на нових засадах. Отже, договірне право є ви­значал. у сучас. ієрархії норм між­нар. права. Звичаєве право значно впливає на регулюва­н­ня тих чи ін. сфер між­нар. від­носин: в одних випадках його роль досить велика, в ін. — зведена до мі­німуму. Як самост. джерело між­нар. права звичаєве право має певну специфіку, повʼязану з ви­зна­н­ням згоди держав на обо­вʼязковість його норм, що нерідко надає їм абстракт. характеру, вираженого в субʼєктив. змісті. «Звичай укорінюється не на вищому рівні позитивізму, щодо яко­го лише формальні юридичні органи (суди та легіслатури) можуть створювати право, а більше у внутрішньому історицизмі, згідно з яким право належить духу народу та спільності і звичай є вираже­н­ням їх волі» (Д. Бедерман). По­діб. неправовий під­хід часто поширюють і на ро­зумі­н­ня права на само­оборону. Однак якщо роз­глядати цю норму суто в значен­ні звичаєвого права, то вона має від­­повід­ати заг.-прийнятим критеріям доведе­н­ня її існува­н­ня, а саме бути доказом як заг. практик, так і ви­знаної правової норми (пункт 1 стат­ті 38 Статуту МС ООН). Проте й тут остан­ній елемент часто називають субʼєктив. або навіть пси­хол. дослідже­н­ням. А втім, лише проходже­н­ня цього складного й суперечливого процесу дає закон­ну під­ставу для висновку про існува­н­ня від­повід. норми звичаєвого права з характер. для неї змістом. З дотрима­н­ням цих елементів ви­зна­н­ня в між­нар. праві звичаєвої норми необхідно ро­зуміти складові поня­т­тя сили, що характеризують Н. с. або п. с. п. Події, повʼязані з анексією 2014 РФ Криму та зброй. агресією на Донбасі, що триває донині, ще раз під­креслюють важливість дотрима­н­ня Н. с. або п. с. п.

Завантажити статтю