Осьмачка Тодось

Визначення і загальна характеристика

ОСЬМА́ЧКА Тодось (справжнє — Осьмачка Феодосій Степанович; 04(16). 05. 1895, с. Куцівка Черкаського пов. Київської губ., нині Черкаського р-ну Черкаської обл. — 07. 09. 1962, о-в Лонґ-Айленд, шт. Нью-Йорк, похов. у м-ку Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США) — письменник, перекладач. Народився в багатодітній селянській родині робітника панської економії. Після 2-клас. земської школи служив у ній писарчуком. Пробував вступити до Черкаської вчительської семінарії, але безуспішно, займався самоосвітою, учителював. 1916 мобілізовано до царської армії. За антивоєнну поему «Думи солдата» за вироком військ.-польового суду потрапив до в’язниці, від якої врятували рев. події. Під час УНР учителював у рідних краях, вступив до товариства «Просвіта», де грав в аматорських виставах, мітингував. З розповідей М. Кейван (див. М.-А. Кейван-Крупська), 1918 перебував у спецчастині армії «Чорні запорожці». 1919 потрапив на вчительські курси до Києва, після них — на курси інструкторів робітників освіти при Наркомосі УСРР в Харкові. Перевіряв стан українізації освітніх закладів у Кременчуцькій окрузі. Повертаючись із чергового відрядження до Харкова, зупинився в Києві, у «Сільбуді», де бували письменники, артисти, художники. Успішний виступ перед цим мистецьким товариством став поворотним у його долі. 1921 вступив до Київського ІНО, де на нього особливо впливали проф. П. Филипович і М. Зеров, які викладали українську літературу. Поступово вливався в тодішнє київське літературно-мистецьке життя. 

Поезію почав писати ще юнаком, а перший вірш «Село спить» надруковано 1920 у «Черкаських вістях». Невеличка збірка «Круча» (К., 1922), створена у студентські роки із болісних вражень від революційних катаклізмів в Україні, людського горя, була позначена символістськими рисами, засвідчила появу непересічного поета, якого помітила й оцінила тодішня критика, зокрема С. Єфремов, О. Дорошкевич, П. Филипович. Познайомився з П. Тичиною, талант якого глибоко поважав, Г. Косинкою, який став найближчим другом (їх називали «Косьмачка») та іншими. Матеріальна скрута змусила 1923 залишити навчання, заробляти вчителюванням у Київській залізничній школі № 3 (тоді вже був одружений із лікаркою Лесею Трохименко, через рік народився син Ігор). Став членом літературного угруповання «Аспис», попутницької «Ланки», учасники якої відзначалися вимогливим ставленням до слова, якості художнього письма, виступали проти халтури й «просвітянщини», правдивого, без романтизації, відтворення дійсності, за збереження традицій національної і зарубіжної класики, які пов’язували з модернізацією мистецтва сучасного, проте до радянської влади ставилися лояльно. Серед них О. виокремлювався відвертим неприйняттям більшовицького перевороту, загалом «гострим емоціональним сприйняттям дійсності», відтак радикалізмом у висловлюваннях і поведінці (демонстративно вийшов із «Ланки»). Тоді ж проявилися перші ознаки психічного розладу, він назавжди залишив дружину й сина, почувався самотнім, збайдужілим, пригніченим. Мало друкувався. Однак з’явилася нова невелика збірка «Скитські вогні» (Х., 1925), яка і тематично, і стилістично продовжила першу. Майже всі поезії в ній належать 1923, тут через символічні образи художньо осмислено трагічну історію, долю України, прозірливо передбачено її «нові випробування» й безрадісне майбутнє. Через відчуття ліричного героя передано невтішні відчуття, болісні переживання автора. Картини пореволюційної дійсності створено експресивними засобами, за допомогою гіперболізованих образів, із перевагою темних барв, мотивів туги, безнадії, «роздмуханого космізму»: «І все це танцює в якомусь божевіллі» (Я. Савченко). Художні ж якості пейзажних поезій вражають яскравістю й винахідливістю метафор, точністю символів, розмаїттям деталей, кольористики. У наступній збірці «Клекіт» (К., 1929) посилено настрої песимізму, образи, страху, гнівного обурення, що визначають стиль поезій як експресіоністичний, суперечать антиукраїнським соцреалістичним канонам. 

Наприкінці 1930 репресивні заходи в УСРР посилено. І для нього почалися переслідування, арешти, допити, втечі, переховування, ув’язнення, урешті, лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, що порятувало від фізичного знищення. «Вільно творити не міг», тому вирішив виїхати за кордон. 1942 опинився у Львові, де відпочивав душею, згадував минуле, писав. Отримав підтримку небайдужих людей, які надали житло, допомагали матеріально й морально. Підготовлену й видану збірку «Сучасникам» (Краків; Л., 1943) тут відзначено премією Спілки письменників. До неї ввійшла й «Дума про Зінька Самгородського», ватажка національно-визвольних змагань 1917–21 на Черкащині. У літературно-мистецькому клубі читав філософську поему «Поет», навіяну особистими переживаннями і стражданнями. Цей твір є вершиною поетичного таланту О.: «основна тема — полювання на людину, на її вільнолюбство, національні почуття, талант — набере в поемі розгорнутої панорами» (Н. Зборовська). Через долю Свирида Чички показано «загибель споконвічної оселі, огнища культури християнського народу, сприйнята в незносимому трагізмі і змальована як вселенська катастрофа» (В. Барка). Поему опубліковано 1947 вже в Німеччині, куди автор емігрував після війни й там перебував у таборі для переміщених осіб. Приєднався до Мистецького українського руху (МУР), заснованого 1945 митцями-емігрантами, надрукував тут свою першу повість «Старший боярин» (Новий Ульм, 1946; за неї 1944 на конкурсі «Українського видавництва» отримав першу премію). Вона народилася в гіркій ностальгії за Україною, її патріархальним минулим, тому таким відчутним тут є синкретичний образ батьківщини, як «сонячної країни поетових візій» (Ю. Шерех), водночас він трагічний, бо українська людина в цьому «деформованому» мікросвіті екзистенційно самотня й приречена. Та не фатально: автор пропонує їй на порозі нового часу повернутися до себе первісної, відшукати загублену душу. В атмосфері «мурівського» середовища з’явилися: оповідання «Психічна розрядка» (1947, надрук.: «Арка», 1948, ч. 1), новела «Мудрець» («Літературний зошит», 1947, ч. 2), ескіз «Митець». 

О. жив бідно, самотньо, страждав від психічних розладів, у поневіряннях по світу шукав притулок у США, Канаді, Франції, Югославії, Іспанії. Продовжував писати вірші: збірка «Китиці часу. 1943–1948» (Новий Ульм, 1953), збірка вибраного «Із-під світу» (Нью-Йорк, 1954). Художнім літописом апокаліптичних часів колективізації в Україні стала повість «План до двору» (Торонто, 1951) — «повість про присмерк людської душі», «руйнування людського в людині», до чого спричинила система (Ю. Шерех). Символічний образ цієї руйнівної рад. системи постає в експресіоніст. повісті «Ротонда душогубців» (Б. м., 1956), де показано безвихідь долі української людини й долі всього народу. Її створено на основі пережитого й побаченого самим автором. Цю повість активно обговорювала емігрантська критика, тодішні читачі не все в ній сприймали, що підсилювало безнадію і песимізм О., хоча сподівався отримати за неї Нобелівську премію (комітет замовив її переклади англійською, німецькою, французькою мовами). Світова класика завжди була для нього підтримкою. Йому належать переклади творів В. Шекспіра («Макбет», Х.; К., 1930; «Трагедія Макбета. Король Генрі ІV», Мюнхен, 1961), О. Вайлда («Баляда Редінґської тюрми», Ульм, 1958), Дж.-Г. Байрона, томик поезій якого завжди мав із собою. 

Зовсім знесиленим повернувся до Німеччини. У Мюнхені наприкінці травня 1961 мав параліч від інсульту, потрапив до місцевого шпиталю. Зусиллями українців як громадянина США його вдалося доправити літаком до шпиталю в Лонґ-Айленді. Найбільше ним опікувався Г. Костюк. Написав «Думки. (Із шпитальних нотаток)» (зб. «Слово», 1962, № 1), роздумував над кн. «Людина між свідомістю і природою», романом «Переозброєння морала», проте сили його вичерпалися. 

Лише після 1991 творчість письменника повернулася в Україну. Перевидають його твори, їх вивчають у загальноосвітніх навчальних закладах, вишах. 1995 на Черкащині відзначено 100-ліття Осьмачки. Тоді в рідному селі відкрито меморіальну дошку, його іменем названо вулицю, на місці батьківської хати встановлено пам’ятний знак. 2019 у Києві вул. Горького в Деснянському р-ні (Троєщина) перейменовано на вул. Тодося Осьмачки. Створено Смілянський міськрайонний благодійний фонд «Тодось Осьмачка» (Черкаська обл.) на підтримку талановитих письменників. 2013 засновано обласну Літературну премію ім. Тодося Осьмачки, яку присуджують «за високохудожні твори (поетичні збірки, ліро-епічні, драматичні та прозові твори), в яких на архетипному рівні зображено український національний характер, осмислено історичну долю України та її народу, втілено ідею національно-державної незалежності». 2003 у Києві вийшов друком роман про життя і творчість письменника — «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» М. Слабошпицького (відзначено Національною премією України ім. Т. Шевченка, 2005).

Завантажити статтю