Осьмачка Тодось

ОСЬМА́ЧКА Тодось (справжнє — Осьмачка Феодосій Степанович; 04(16). 05. 1895, с. Куцівка Черкаського пов. Київської губ., нині Черкаського р-ну Черкаської обл. — 07. 09. 1962, о-в Лонґ-Айленд, шт. Нью-Йорк, похов. у м-ку Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США) — письмен­ник, пере­кладач. Народився в багатодітній селянській родині робітника панської економії. Після 2-клас. земської школи служив у ній писарчуком. Пробував вступити до Черкаської вчительської семінарії, але без­успішно, за­ймався самоосвітою, учителював. 1916 мобілізовано до царської армії. За антивоєн­ну поему «Думи солдата» за вироком військ.-польового суду потрапив до вʼязниці, від якої врятували рев. події. Під час УНР учителював у рідних краях, вступив до товариства «Просвіта», де грав в аматорських ви­ставах, мітингував. З роз­повід­ей М. Кейван (див. М.-А. Кейван-Крупська), 1918 пере­бував у спецчастині армії «Чорні запорожці». 1919 потрапив на вчительські курси до Києва, після них — на курси ін­структорів робітників освіти при Наркомосі УСРР в Харкові. Пере­віряв стан українізації освітніх закладів у Кременчуцькій окрузі. Повертаючись із чергового від­рядже­н­ня до Харкова, зупинився в Києві, у «Сільбуді», де бували письмен­ники, артисти, художники. Успішний ви­ступ перед цим мистецьким товариством став поворотним у його долі. 1921 вступив до Київського ІНО, де на нього особливо впливали проф. П. Филипович і М. Зеров, які викладали українську літературу. По­ступово вливався в тодішнє київське літературно-мистецьке життя. 

Поезію почав писати ще юнаком, а перший вірш «Село спить» на­друковано 1920 у «Черкаських вістях». Невеличка збірка «Круча» (К., 1922), створена у студентські роки із болісних вражень від революційних катаклізмів в Україні, людського горя, була по­значена символістськими рисами, засвідчила появу непересічного поета, якого помітила й оцінила тодішня критика, зокрема С. Єфремов, О. Дорошкевич, П. Филипович. По­зна­йомився з П. Тичиною, талант якого глибоко поважав, Г. Косинкою, який став най­ближчим другом (їх називали «Косьмачка») та іншими. Матеріальна скрута змусила 1923 залишити на­вча­н­ня, заробляти вчителюва­н­ням у Київській залізничній школі № 3 (тоді вже був одружений із лікаркою Лесею Трохименко, через рік народився син Ігор). Став членом літературного угрупова­н­ня «Аспис», попутницької «Ланки», учасники якої від­значалися вимогливим ставле­н­ням до слова, якості художнього письма, ви­ступали проти халтури й «просвітянщини», правдивого, без романтизації, від­творе­н­ня дійсності, за збереже­н­ня традицій національної і зарубіжної класики, які повʼязували з модернізацією мистецтва сучасного, проте до радянської влади ставилися лояльно. Серед них О. ви­окремлювався від­вертим не­прийня­т­тям більшовицького пере­вороту, загалом «гострим емоціональним сприйня­т­тям дійсності», від­так радикалізмом у висловлюва­н­нях і поведінці (демонстративно ви­йшов із «Ланки»). Тоді ж проявилися перші ознаки психічного роз­ладу, він назавжди залишив дружину й сина, почувався самотнім, збайдужілим, пригніченим. Мало друкувався. Однак зʼявилася нова невелика збірка «Скитські вогні» (Х., 1925), яка і тематично, і стилістично продовжила першу. Майже всі поезії в ній належать 1923, тут через символічні образи художньо осмислено трагічну історію, долю України, прозірливо перед­бачено її «нові ви­пробува­н­ня» й без­радісне майбутнє. Через від­чу­т­тя ліричного героя пере­дано невтішні від­чу­т­тя, болісні пере­жива­н­ня автора. Картини пореволюційної дійсності створено екс­пресивними засобами, за допомогою гіперболізованих образів, із пере­вагою темних барв, мотивів туги, без­надії, «роз­дмуханого космізму»: «І все це танцює в якомусь божевіл­лі» (Я. Савченко). Художні ж якості пейзажних поезій вражають яскравістю й винахідливістю метафор, точністю символів, роз­маї­т­тям деталей, кольористики. У на­ступній збірці «Клекіт» (К., 1929) посилено на­строї песимізму, образи, страху, гнівного обуре­н­ня, що ви­значають стиль поезій як екс­пресіоністичний, суперечать антиукраїнським соцреалістичним канонам. 

На­прикінці 1930 ре­пресивні заходи в УСРР посилено. І для нього почалися пере­слідува­н­ня, арешти, допити, втечі, пере­ховува­н­ня, увʼязне­н­ня, урешті, лікува­н­ня в Кирилівській психіатричній лікарні, що порятувало від фізичного знище­н­ня. «Вільно творити не міг», тому вирішив ви­їхати за кордон. 1942 опинився у Львові, де від­почивав душею, згадував минуле, писав. Отримав під­тримку небайдужих людей, які надали житло, допомагали матеріально й морально. Під­готовлену й ви­дану збірку «Сучасникам» (Краків; Л., 1943) тут від­значено премією Спілки письмен­ників. До неї вві­йшла й «Дума про Зінька Самгородського», ватажка національно-визвольних змагань 1917–21 на Черкащині. У літературно-мистецькому клубі читав філософську поему «Поет», навіяну особистими пере­жива­н­нями і страж­да­н­нями. Цей твір є вершиною поетичного таланту О.: «основна тема — полюва­н­ня на людину, на її вільнолюбство, національні почу­т­тя, талант — набере в поемі роз­горнутої панорами» (Н. Зборовська). Через долю Свирида Чички показано «загибель споконвічної оселі, огнища культури християнського народу, сприйнята в незносимому трагізмі і змальована як вселенська ката­строфа» (В. Барка). Поему опубліковано 1947 вже в Німеч­чині, куди автор емігрував після війни й там пере­бував у таборі для пере­міщених осіб. При­єд­нався до Мистецького українського руху (МУР), заснованого 1945 митцями-емі­грантами, на­друкував тут свою першу повість «Старший боярин» (Новий Ульм, 1946; за неї 1944 на конкурсі «Українського видавництва» отримав першу премію). Вона народилася в гіркій но­стальгії за Україною, її патріархальним минулим, тому таким від­чутним тут є синкретичний образ батьківщини, як «сонячної країни поетових візій» (Ю. Шерех), водночас він трагічний, бо українська людина в цьому «деформованому» мікросвіті екзистенційно самотня й приречена. Та не фатально: автор пропонує їй на порозі нового часу повернутися до себе первісної, від­шукати загублену душу. В атмо­сфері «мурівського» середовища зʼявилися: оповіда­н­ня «Психічна роз­рядка» (1947, на­друк.: «Арка», 1948, ч. 1), новела «Мудрець» («Літературний зошит», 1947, ч. 2), ескіз «Митець». 

О. жив бідно, самотньо, страждав від психічних роз­ладів, у поневіря­н­нях по світу шукав притулок у США, Канаді, Франції, Югославії, Іспанії. Продовжував писати вірші: збірка «Китиці часу. 1943–1948» (Новий Ульм, 1953), збірка ви­браного «Із-під світу» (Нью-Йорк, 1954). Художнім літописом апокаліптичних часів колективізації в Україні стала повість «План до двору» (Торонто, 1951) — «повість про присмерк людської душі», «руйнува­н­ня людського в людині», до чого спричинила система (Ю. Шерех). Символічний образ цієї руйнівної рад. системи по­стає в екс­пресіоніст. повісті «Ротонда душогубців» (Б. м., 1956), де показано без­вихідь долі української людини й долі всього народу. Її створено на основі пере­житого й побаченого самим автором. Цю повість активно обговорювала емі­грантська критика, тодішні читачі не все в ній спри­ймали, що під­силювало без­надію і песимізм О., хоча сподівався отримати за неї Нобелівську премію (комітет замовив її пере­клади англійською, німецькою, французькою мовами). Світова класика завжди була для нього під­тримкою. Йому належать пере­клади творів В. Шек­спіра («Макбет», Х.; К., 1930; «Трагедія Макбета. Король Генрі ІV», Мюнхен, 1961), О. Вайлда («Баляда Редінґської тюрми», Ульм, 1958), Дж.-Г. Байрона, томик поезій якого завжди мав із собою. 

Зовсім знесиленим повернувся до Німеч­чини. У Мюнхені на­прикінці травня 1961 мав параліч від інсульту, потрапив до місцевого шпиталю. Зуси­л­лями українців як громадянина США його вдалося доправити літаком до шпиталю в Лонґ-Айленді. Найбільше ним опікувався Г. Костюк. Написав «Думки. (Із шпитальних нотаток)» (зб. «Слово», 1962, № 1), роз­думував над кн. «Людина між сві­домістю і природою», романом «Пере­озброє­н­ня морала», проте сили його вичерпалися. 

Лише після 1991 творчість письмен­ника повернулася в Україну. Пере­видають його твори, їх ви­вчають у загальноосвітніх на­вчальних закладах, вишах. 1995 на Черкащині від­значено 100-ліття Осьмачки. Тоді в рідному селі від­крито меморіальну дошку, його іменем на­звано вулицю, на місці батьківської хати встановлено памʼятний знак. 2019 у Києві вул. Горького в Деснянському р-ні (Троєщина) пере­йменовано на вул. Тодося Осьмачки. Створено Смілянський міськра­йон­ний благодійний фонд «Тодось Осьмачка» (Черкаська обл.) на під­тримку талановитих письмен­ників. 2013 засновано обласну Літературну премію ім. Тодося Осьмачки, яку присуджують «за високохудожні твори (поетичні збірки, ліро-епічні, драматичні та прозові твори), в яких на архетипному рівні зображено український національний характер, осмислено історичну долю України та її народу, втілено ідею національно-державної незалежності». 2003 у Києві ви­йшов друком роман про життя і творчість письмен­ника — «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» М. Слабошпицького (від­значено Національною премією України ім. Т. Шевченка, 2005).

Завантажити статтю