Патон Борис Євгенович

ПАТО́Н Борис Євгенович (27. 11. 1918, Київ — 19. 08. 2020, там само) — фахівець у галузі металургії і технології металів. Син Євгена, брат Володимира, батько Євгенії, племін­ник Петра Патонів. Доктор технічних наук (1953), професор (1954), академік (1958) та президент (1962—2020) НАНУ, академік АН СРСР (1962). Сталінська премія (1950), Ленінська премія (1957), Державна премія УРСР (1970) та України (2004) у галузі науки і техніки, премії РМ УРСР (1984) та РМ СРСР (1988). Золоті медалі імені М. Ломоносова АН СРСР (1980), імені Б. Корольова РАН (2003), імені В. Вернадського НАНУ (2004), імені Яна Чохральського Польського фонду роз­витку матеріало­знавчих наук (2006) та багато ін. закордон­них наукових від­знак. Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1968). Герой України (1998). Почесна від­знака Президента України (1993), ордени «За заслуги» 1-го ступеня (2013), Ярослава Мудрого 5-го (1997), 4-го (2003), 1-го (2008) та 2-го (2018) ступенів, Свободи (2012). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978). Державні нагороди СРСР. Іноземний член Болгарської АН (1969), АН і мистецтв Боснії і Герцоговини (1975), Шведської королівської академії інженерних наук (1986), Національної АН Індії, Національної АН Вірменії (обидві — 1994), АН Білорусі, АН Казах­стану, АН Грузії (усі — 1995), Національної АН Таджики­стану (2001), Національної АН Киргиз­стану (2004), член Римського клубу (1989), Між­народної інженерної академії (1991), Європейської академії (1992), почесний член Між­народної АН освіти, індустрії і мистецтва, Між­народної академії астронавтики (обидві — США, 1997), Американського зварювального товариства (1978), Між­народного товариства з матеріало­знавства (1994) та ін. Президент Між­народної асоціації академій наук (1993—2016), почесний президент Між­народної інженерної академії (1991), голова Між­державної наукової ради зі зварюва­н­ня і споріднених технологій (1976), Національного комітету СРСР зі зварюва­н­ня (1976—91) в Між­народному ін­ституті зварюва­н­ня. Член Президії АН СРСР (1963—91), Президії Комітету з Ленінської та Державної премій СРСР (1963—91). Голова Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки (1992—95), член Ради національної без­пеки і оборони України (1992—94, 1997—2005). Депутат (1959—88), член Президії (1963—80) ВР УРСР; депутат ВР СРСР (1962—89), народний депутат СРСР (1989—91).

Закінчив Київський індустріальний ін­ститут (нині Національний технічний університет України «Київський політехнічний ін­ститут», 1941). Від­тоді працював інженером електротехнічної лабораторії заводу «Червоне Сормово» (м. Горький, нині Нижній Новгород, РФ). 1942—2020 — в Ін­ституті електрозварюва­н­ня НАНУ (до 1944 — у м. Нижній Тагіл Свердловської обл., РФ; від­тоді — у Києві): від 1944 — завідувач електротехнічного від­ділу, 1950—53 — за­ступник директора з наукової роботи, 1953—2020 — директор. Головний редактор журналів «Автоматичне зварюва­н­ня» (від 1953) та «Вісник НАНУ» (від 1969).

У Нижньому Тагілі виконав фундаментальні дослідже­н­ня процесів зварюва­н­ня під флюсом (разом з А. Макарою), брав участь в удосконален­ні обладна­н­ня та технології автоматичного зварюва­н­ня броньових сталей, у впроваджен­ні зварювальних технологій у танкобудівну промисловість. Від 1943 під керівництвом Є. Патона за­ймався конверсією військових технологій, створе­н­ням універсальної апаратури, придатної для широкої номенклатури виробів, а також спеціалізованих складально-зварювальних установок для конвеєрів, для механізованого зварюва­н­ня під флюсом коротких швів і для зварюва­н­ня в різноманітних просторових положе­н­нях. 1946 заклав основи теорії автоматів дугового зварюва­н­ня, роз­робив вимоги до джерел живле­н­ня. На основі цих та інших досліджень було створено нові технології виробництва труб і будівництва трубо­проводів, виробництва і ремонту залізничного транс­порту тощо. 1949 разом з Г. Волошкевичем вперше в світі створив технологію зʼ­єд­на­н­ня металів — електрошлакове зварюва­н­ня кон­струкцій з вузлів необмеженої товщини, що уможливило виготовле­н­ня потужних енергетичних установок, ковальсько-пресового обладна­н­ня, устаткува­н­ня для хімічної, атомної та інших галузей промисловості. 1950—53 очолював фундаментальні дослідже­н­ня нових джерел енергії і особливостей фізико-металургійних процесів, започаткував нові напрями роз­витку зварюва­н­ня та споріднених технологій. Впровадже­н­ня нової техніки зварюва­н­ня забезпечило до 1952 від­новле­н­ня паливно-енергетичної і гірничо-металургійної промисловості в Україні.

У 1-й половині 1950-х рр. роз­почав роз­вивати патонівську наукову школу, організовувати нові цілеспрямовані фундаментальні дослідже­н­ня, створе­н­ня ін­новаційних технологій. Під його керівництвом наукові від­діли Ін­ституту електрозварюва­н­ня НАНУ, кон­структорський від­діл, екс­периментальні майстерні, дослідне кон­структорсько-технологічне бюро, інженерні центри, екс­периментальні виробництва, дослідні заводи стали невід­ʼємними ланками в системі організації досліджень і впровадже­н­ня їх результатів у виробництво. 1985 з його ініціативи Ін­ститут електрозварюва­н­ня НАНУ було пере­творено на між­галузевий науково-технічний комплекс, до функцій якого входило координува­н­ня роботи організацій різних міністерств СРСР у галузі зварювального виробництва, створе­н­ня та впровадже­н­ня в народне господарство про­гресивних технологій, обладна­н­ня та матеріалів для зварюва­н­ня, пая­н­ня, наплавле­н­ня, нанесе­н­ня покрит­тів, отрима­н­ня нових кон­струкційних матеріалів методами спец­електрометалургії. Тоді ж сприяв створен­ню кількох інженерних центрів. Завдяки йому Ін­ститут електрозварюва­н­ня НАНУ став найбільшим світовим центром зі зварюва­н­ня. Під керівництвом П. було вирішено про­блеми виготовле­н­ня від­повід­альних високонавантажених кон­струкцій нової техніки зі спеціальних сталей, міді, алюмінію, титану, цирконію, ніобію, ванадію та інших металів і їхніх сплавів, роз­роблено технології виготовле­н­ня машин, апаратів, споруд, що екс­плуатують в якісно нових умовах — при високих тисках або дуже низькому вакуумі, при низьких або під­вищених температурах, при радіаційному опромінен­ні, в космосі або під водою. Зокрема контактне зварюва­н­ня без­перервним оплавле­н­ням (спільно з В. Лебедєвим, В. Сахарновим, С. Кучуком-Яценком) значно при­скорило будівництво магістральних трубо­проводів, зʼ­єд­на­н­ня залізничних рейок, прокату великого пере­різу, виготовле­н­ня елементів ракет, низки інших від­повід­альних кон­струкцій. Очолював роз­робле­н­ня легованих сталей високої міцності, матеріалів і технологій під­водного зварюва­н­ня (І. Савич, С. Максимов), нового поколі­н­ня порошкових дротів (І. Фрумін, І. Походня). Викори­ста­н­ня П. та науковцями Ін­ституту електрозварюва­н­ня НАНУ електрон­ного променю вирішило про­блеми зварюва­н­ня товстостін­них посудин із спеціальних сталей, високоміцних сплавів на основі алюмінію і титану та інших матеріалів (Б. Мовчан, О. Назаренко, А. Бондарев, В. Нестеренков).

Від 1952 П. керував дослідже­н­нями особливостей взаємодії зварювальних джерел на­гріва­н­ня та створе­н­ня спеціальної металургії: електрошлакового пере­плавле­н­ня (Б. Медовар), електрон­но-променевого плавле­н­ня (Б. Мовчан, В. Шаповалов), плазмо-дугового пере­плавле­н­ня (В. Лакомський, Г. Григоренко), а також методу електрон­но-променевого випаровува­н­ня нанотехнології синтезу за­даної послідовності структур (Б. Мовчан), гібридного лазерно-плазмового (І. Кривцун), плазмово-індукційного на­гріва­н­ня (В. Шаповалов).

1963 П. започаткував і очолив роз­робле­н­ня обладна­н­ня та технологій зварюва­н­ня, пая­н­ня, термічного різа­н­ня й напиле­н­ня в умовах космосу. Було проведено перші в світі екс­перименти з електрон­но-променевого, дугового і плазмового зварюва­н­ня і термічного різа­н­ня на космічному кораблі «Союз-6» на установці «Вулкан» (1969); ручним електрон­но-променевим інструментом за бортом орбітальної станції у від­критому космосі (1984); металургійні дослідже­н­ня і створе­н­ня нових композиційних матеріалів; комплексні екс­перименти роз­кри­т­тя кон­струкцій з ферм, їх зварюва­н­ня і пая­н­ня на орбітальній станції «Мир» (1985—96).

Від 1969 очолював науково-дослідні роботи з роз­робле­н­ня промислових роботів для контактного і дугового зварюва­н­ня, систем групового керува­н­ня роботами, створе­н­ня промислового робота для контактного зварюва­н­ня з елементами адаптації (Г. Спину), системи технічного зору для керува­н­ня технологічними процесами, зокрема й системи керува­н­ня електрон­но-променевими установками при зварюван­ні тепловидільних елементів атомних реакторів (Ф. Киселівський), роз­робле­н­ня методів адаптації роботів для зварюва­н­ня, принципів математичного моделюва­н­ня процесів зварюва­н­ня (Є. Шаповалов). У 1960—70-х рр. за участі П. створено плазмове та мікроплазмове зварюва­н­ня (М. Воропай, В. Гвоздецький, Д. Дудко, О. Корнієнко), зварюва­н­ня та різа­н­ня лазерним променем (В. Гаращук, О. Величко), енергією вибуху (Ю. Буштедт, В. Кудінов), магнітно-імпульсного (К. Хренов), дифузійного (Г. Харченко, В. Несміх) зварюва­н­ня, нові технології пая­н­ня (В. Хорунов, С. Максимова) та ін. технології зварюва­н­ня металів, пластмас та композитних матеріалів.

Ним і вченими Ін­ституту електрозварюва­н­ня НАНУ виконано значний обсяг робіт для потреб ядерної енергетики, авіаційно-космічної промисловості, ракетної техніки, хімічної промисловості, транс­порту, мостобудува­н­ня, кріоген­ної техніки та інших галузей. П. очолив ви­вче­н­ня про­блем діагностики та продовже­н­ня ресурсу зварних кон­струкцій (А. Недосека, Л. Лобанов, В. Троїцький). Для висвітле­н­ня робіт з цих тематик було засновано журнали «Про­блеми спец­електрометалургії» (нині «Сучасна електрометалургія») та «Технічна діагностика та неруйнівний контроль».

Від 1990 П. керував дослідже­н­нями зі зварюва­н­ня живих біо­логічних тканин, ви­вче­н­ням процесів коагуляції, роз­робле­н­ням вимог до спеціальних медичних інструментів і джерел живле­н­ня. Було виявлено можливість викори­ста­н­ня струму високої частоти для зʼ­єд­на­н­ня роз­різів тканин і органів, створено спосіб зварюва­н­ня живих мʼяких тканин людини, що за­стосовують у загальній хірургії, гін­екології, отоларингології та ін. галузях (з В. Лебедєвим).

1962 П. на посаді президента АН УРСР роз­почав її рекон­струкцію. Було роз­роблено її нову структуру, новий статут, спрямований на найраціональніше викори­ста­н­ня наукових сил і засобів, концентрацію їх на вирішен­ні науково-технічного про­гресу та економіки країни, започатковано комплексні дослідже­н­ня значної кількості найважливіших про­блем природничих і су­спільних наук. 1965 ініціював створе­н­ня у системі академії десятків нових ін­ститутів і організацій, академічних наукових центрів, що координують наукову діяльність в регіонах. Важливу роль П. ві­ді­грав щодо ко­ординації діяльності галузевих академій в Україні, спів­праці з ВНЗами, роз­шире­н­ня їх взаємодії в інтересах роз­витку науки і держави в цілому.

Під керівництвом П. виконано про­гнозне оцінюва­н­ня негативних екологічних і соціально-економічних наслідків будівництва атомної електро­станції в ра­йоні Чорнобиля, великомас­штабної осушувальної та зрошувальної меліорації в Україні, інтенсивної хімізації сільського господарства, пере­ки­да­н­ня частини стоку річок Дунаю та Дні­пра, що і було доведено до керівництва СРСР. 1986 з перших днів ката­строфи на ЧАЕС колективи багатьох ін­ститутів АН УРСР, її Президія під керівництвом П. взяли участь у ліквідації наслідків ката­строфи, зокрема під­готовки пропозицій для директивних органів України й Урядової комісії СРСР.

На початку проведе­н­ня М. Горбачовим «пере­будови» П. одним із перших звернув увагу на недо­статність державного фінансува­н­ня наукових досліджень і створе­н­ня ін­новаційних технологій. Пізніше попри стрімке скороче­н­ня державного фінансува­н­ня, П. зумів зберегти основні наукові школи НАНУ. Вдалося на законодавчому рівні закріпити статус Академії як вищої наукової державної установи, зберегти принципи її академічного самоврядува­н­ня, здійснити пере­будову її структури від­повід­но до нових умов, спрямувати фундаментальні та прикладні дослідже­н­ня на виріше­н­ня зав­дань будівництва держави. Під його керівництвом роз­роблено десятки про­грам роз­витку та впровадже­н­ня наукоємних ін­новаційних технологій, що могли вирішити багато виробничих про­блем і повернути Україну до провід­них промислово роз­винених країн. Разом з тим сприяв посилен­ню соціогуманітарних напрямів діяльності НАНУ. За його президенства створені та успішно працюють ін­ститути економіки і про­гнозува­н­ня, економіко-правових досліджень, про­блем ринку, економіко-екологічних досліджень, регіональних досліджень, демо­графії та соціальних досліджень, україно­знавства, сходо­знавства, політичних і етнонаціональних досліджень, соціології, української архео­графії та джерело­знавства, української мови, інші від­діле­н­ня, ін­ститути і центри. За низкою напрямків математики, інформатики, механіки, фізики та астрономії, матеріало­знавства, хімії, молекулярної і клітин­ної біо­логії, фізіології вдалося зберегти світовий рівень досліджень.

У 1982 по­близу Національного науково-природничого музею НАНУ у Києві та 2021 на території Національного технічного університету України «Київський політехнічний ін­ститут» встановлено погру­д­дя Б. Патона; 1982 у Нижньому Тагілі на будинку, де жила родина Патонів у 1941—44, та 2021 на фасаді будівлі Президії НАНУ йому від­крито меморіальні дошки. 2020 Президією НАНУ засновано Золоту медаль імені Б. Патона. 2021 з ініціативи членів НАНУ створено Благодійний фонд імені Б. Патона. У тому ж році ВР України пере­йменувала Державну премію України в галузі науки і техніки у Національну премію України імені Б. Патона. Імʼя П. присвоєно Політехнічному музею при Національному технічному університеті України «Київський політехнічний ін­ститут» і Київській школі № 79. На його честь пере­йменовані вулиці Академіка Збарського у Хмельницькому та Гастел­ло у м. Камʼянське Дні­пропетровської обл.

Завантажити статтю