Підмогильний Валер’ян Петрович

Визначення і загальна характеристика

ПІДМОГИ́ЛЬНИЙ Валер’ян Петрович (20. 01(02. 02). 1901, с. Чаплі Новомосковського пов. Катеринославської губ., нині у складі Дніпра — 03. 11. 1937, урочище Сандармох, побл. м. Медвеж’єгорськ, Карелія, РФ) — прозаїк, перекладач. Народився у сім’ї працівника економії місцевого графа. Закінчив 1-е Катеринославське реальне училище (1918). З дитинства багато читав, вивчав французьку та німецьку мови, під псевдонімом Лорд Лістер у шкільному журналі публікував вірші, пригодницькі оповідання. Від 1919 навчався в Катеринославському університеті на математичному, згодом правничому факультетах. Його вчителями були літературознавець П. Єфремов та історик Д. Яворницький. Через матеріальну скруту залишив навчання, працював у різних установах, учителював у Катеринославі та Павлограді (нині Дніпропетровської обл). П. — представник українського «Розстріляного відродження», один із найвизначніших українських перекладачів французької літератури. Його проза має риси неореалізму: психологізм, аналітичне, раціональне осмислення своєї епохи крізь модерністське дослідження людини не так соціальної, як екзистенційної в складному, суперечливому світі; ідіостиль поєднав поміркований критицизм, аналітичність, іронію, філософічність. Про нього говорять як про «суворого аналітика доби» (В. Мельник), водночас незалежного від більшовицької ідеології митця. Автор романів «Місто» і «Невеличка драма», «Повісті без назви…», кількох збірок оповідань, літературно-критичних статей, низки перекладів. Перший зрілий художній твір написав 1917. У 1919–20 в місцевих часописі «Січ» та газеті «Український пролетар» опубліковано оповідання та новели «Гайдамака», «Ваня», «Старець», «Ідуть», «Повстанці», «Перед наступом». До першої його книжки (помітили лише в Катеринославі) «Твори. Т. 1» (Катеринослав, 1920) увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані під час навчання в училищі. У літературно-мистецькому збірнику «Вир революції» (Катеринослав, 1921) вміщено оповідання П. «В епідемічному бараці» та нарис В. Юноші (П. Єфремов) «Поет чарів ночі», в якому дослідник в особі П. вбачав «надію на значну літературну силу», відзначав його твори як «цілком помітне з’явище», хоча й «абсолютно не “сучасні”», у них «так мало активізму й героїзму великої доби і так багато споглядання... Він — “на варті страждання”, а не радості людини». Подібні оцінки супроводжуватимуть творчість П. і надалі, однак переважно в негативному значенні. Тодішній герой П. — юний гімназист, який, керуючись підсвідомими стимулами, наївно й самовпевнено шукає відповіді на «важкі» екзистенційні питання про життя і смерть, стать, призначення й ствердження людини. Це було для української літератури нетрадиційно, П. утілював у ній загальну тенденцію європейської культури, на яку від початку 20 ст. впливав психоаналіз З. Фройда. У цей період П. захопився творами А. Франса, 1921 переклав його роман «Таїс» (надруковано — К., 1927), згодом ще кілька романів і оповідань. Іронія й скепсис, характерні для творчості французького митця, органічно увійшли в ідіостиль П., оскільки відповідали його «художній потребі». Та й у тодішньому суспільстві романтичний фанатизм часто породжував ці риси. У творах П. ця особливість була визначальною, допомагала шліфуванню його прозового наративу, стримуючи надмірну ліризацію авторської оповіді, чим була перенасичена українська проза початку 1920-х рр. До екзистенційних питань знову звертається у драматичному етюді «Смерть» (1920; надруковано лише в збірці «Проблема хліба», 1927). Страх перед невідомістю, покірність перед неминучістю — ці мотиви в той час також були загальнопоширені. На «малій прозі» П. позначився і вплив творів М. Коцюбинського. Складні екзистенційні питання, як і тодішні суспільні проблеми, цікавили його як допоміжний матеріал під час художнього розтину психіки, зображування різних моделей поведінки, образної фіксації відчуттів. Це характерно й для оповідань «Собака», «В епідемічному бараці», «Комуніст», «За день», повісті «Остап Шаптала», циклу «Повстанці», написаних під час учителювання. Показовим у цьому сенсі є оповідання «В епідемічному бараці» (1920), що видано й окремою книжкою (Київ; Ляйпциґ, 1922). Поштовхом до написання була епідемія висипного тифу в Чаплях 1919-го, образ епідемічного барака (попередник «санаторійної зони» М. Хвильового) є художньою моделлю пореволюційного суспільства з атмосферою збайдужіння, відчуження, самотності. Такі емоційні переживання супроводжують дії, вчинки людей як передбачення небезпеки суспільної епідемії, що може стати серйозною загрозою для майбутнього. Хоча цю алегорію офіційна критика не розгадала. 1921 П. переїхав до Києва, працював бібліографом у Книжковій палаті. Пореволюційна розруха змусила перебратися до Ворзеля (нині Бучанського р-ну Київської обл.), де викладав українську мову й політграмоту. 1921–22 у Харкові надруковано повість «Остап Шаптала», що засвідчила зрілість автора як майстра психологічного наративу. В її центрі — проблема життя і смерті, розглянута в почуттєвому вираженні, — як зіткнення реальності з хворобливою мрією, тілесного з духовним. На початку 1923 в еміграційному журналі «Нова Україна», редагованому В. Винниченком і М. Шаповалом, надруковано цикл «Повстанці», що не залишилося непоміченим у Харкові. Усі три оповідання П. з’явилися й окремим відбитком «“Повстанці” й інші оповідання» (Прага; Берлін, 1923). Їх написаав П. під впливом Ф. Ніцше: на конкретному історичному матеріалі зроблено психологічний акцент — на прагненні учасників українського повстанського руху до «волі, жадоби влади, тиші забуття». Тематично близьке оповідання «Іван Босий», у якому через образ легендарного, міфологізованого юродивого висловлено протест проти радянської влади, зроблено спробу в художній формі розбудити й підтримати визвольний дух українців. Того ж 1923 П. повернувся до Києва. Учителював у 3-й залізничній школі, водночас відвідував лекції в Київському інституті народного господарства. 1924–26 працював у київській філії видавництва «Книгоспілка», 1928–29 як член редколегії редагував журнал «Життя й революція». Писав нові оповідання, перекладав французьку класику. Ненадовго приєднався до аполітичної групи «Аспис». Засновник (1924) та ідеолог попутньої «Ланки», що 1926 реорганізовано в МАРС, члени якої після звинувачень з боку радянської критики через кілька років змушені були її розпустити. П. був найавторитетнішим, найдіяльнішим, «університетом на дому», «душею товариства» з-поміж членів групи. Брав участь у публікації диспуту «Шляхи розвитку української літератури» (24 травня 1925). Разом із Є. Плужником уклав словник «Фразеологія ділової мови» (К., 1926; 1993). Тодішні часописи і збірники друкували його оповідання, окремо видано повість «Третя революція» (1924; 1926), оповідання «Син» (1923; 1925; 1930), збірку оповідань «Військовий літун» (1924), вибране «Проблема хліба» (1927; 1930). Критика відзначала «хорошу літературну школу», психологічно переконливі характери людей, але дорікала за увагу до буденного життя маленької людини, вплив фройдизму, інших «буржуазних» тенденцій. Тоді ж виступав і як літературний критик: написав передмову до двотомника вибраного І. Нечуя-Левицького, зробив «спробу психоаналізи» його творчості («Життя й революція», 1927, № 9), рецензував книги М. Рильського й Т. Бордуляка, оглядав творчість Панаїта Істраті. В оповіданнях «Проблема хліба», «Син» — страшні картини голоду 1921–22, до них тематично близьке оповідання «Собака» (1920). Однак «голодний побут» — це лише реалістичне тло, на якому розгортається художнє дослідження стану людини в екстремальній ситуації, розгляд проблеми взаєпов’язаних начал: тілесного і духовного. Персонажі оповідань збірки «Проблема хліба» — люди пересічні, а часом і «зайві» у вирі пореволюційної дійсності («Сонце сходить», «Історія пані Ївги»), що ламає людські долі й душі. Тому переважають темні барви життя, гнітючі роздуми, враження, песимістичні настрої. У повісті «Третя революція» суперечливість анархічного повстанського руху заступає художній розтин психології, поведінки «маленької» людини, приреченої сприймати суспільні катаклізми крізь призму власного «я». Автор «на варті страждання» цієї людини, хоча й відсутнє його ставлення до зображуваного. Тому Ю. Шерех (див. Ю. Шевельов), виокремлюючи П. як єдиного справжнього прозаїка в пореволюційний період, наголошував, що він «уміє загнуздувати свої почуття розумом». 1928 у Києві опубліковано роман «Місто» (1927; перевиданий 1929). У ньому зроблено спробу пізнати модерну українську людину, свого сучасника — типового вихідця із села, який прагне підкорити місто, простежити його стан, поведінку в нових суспільних умовах, що стали для нього екзистенційно випробувальними. У романі світовий мотив підкорення людиною міста як об’єктивний шлях цивілізації змодельовано модерно — не лише в соціальній, а й психологічно-екзистенційні площині. Це «роман про людину, про місто, про життя», його «безупинний плин» (Ю. Шерех). У його центрі — психологічно переконливий образ Степана Радченка, який шлях розвитку й самоствердження в місті проходить неоднозначно. Автор прагнув «наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Місто у творі — повноцінний художній образ, із рисами міста Києва 1920-х рр., у якому жив і творив автор. Проте закінчення роману відкрите, тому перемога героя над містом сприймається як умовна. Усе це не лише розширювало тематичні межі тодішньої української літератури, а й свідчило про її нову ідейно-стильову перспективу. Однак офіційні критики, відзначаючи талант П., дали романові упереджено ідеологічні, вульгарно-соціологічні оцінки. Наприкінці 1928 П. став одним із керівників київського видавництва «Маса». Тоді ж разом із А. Любченком поїхав у закордонне відрядження до Праги, Парижа й Берліна. Однак ситуація в УСРР для українських митців ставала дедалі загрозливішою, про що він переконався, побувавши на сфабрикованому «процесі СВУ». У травні 1930, втративши роботу, разом із родиною переїхав до Харкова, мінімізував свою публічність, заробляв перекладами. Часопис «Життя й революція» опублікував роман «Невеличка драма», над яким П. працював 1926–29. Сподіваючись надрукувати його в Харкові, у передмові наголосив, що йдеться «про міщанство», «гідне зневаги» (популярна тогочасна тематика). Твір переріс задум: у ньому трактування нещасливої любовної історії як атрибуту старого побуту — модерне; це ще один, фемінний, варіант урбаністичної теми, яка на українському просторі пов’язувалася з маргінальною. Цьому сприяла гендерна самодостатність головної героїні діловодки Марти, яка з Канева приїхала до Києва. Її образ заперечує традиційне розкриття теми покинутої дівчини: усі героїні «Міста», крім Рити, «покинуті». Марта освічена, емоційно й ментально розвинена, має долю, подібну до Степана Радченка, однак сильніша від нього, тому значно легше долає маргінальну травму, як і любовну. «Невеличка драма» безпосередньо пов’язана з тодішнім Києвом, дійство локалізується за конкретними адресами, Марта закохана в його давню історію. У Харкові П. працював консультантом із зарубіжної літератури у видавництві «Рух», 1931–34 видавництво «Література і мистецтво» за його редакцією підготувало багатотомні видання А. Франса, О. де Бальзака. З’явилися його переклади творів Ґ. Флобера, К. Гельвеція, Д. Дідро. В останньому надрукованому оповіданні «З життя будинку» («Літературна газета», 1933) алегорично змальовано напружену атмосферу, що вже запанувала в тодішньому суспільстві. Екзистенційна «Повість без назви…» — останній твір, який не завершено (вперше опубліковано 1988 в журналі «Вітчизна»). В основі сюжету використано світовий мотив мандрів, пошуку втраченого. Харківський журналіст Андрій Городовський, який жив за раціональними законами, несподівано виокремив із натовпу жінку-мрію, жінку-ідеал. Це «змінило домінанту» життя, надало йому доленосного сенсу. Він став одержимим її ірраціоними пошуками і поступовим поверненням до Києва. 8 грудня 1934 П. заарештований, 27–28 березня 1935 за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації засуджений до 10-ти р. ув’язнення. Покарання відбував Соловецькому таборі особливого призначення (РФ). Студіював історію КПРС, англійську мову, переклав твори «Портрет Доріана Грея» О. Вайльда, «Генріх VІ» В. Шекспіра, написав повість «Будинок 32-а», роман «Осінь 1929 року», розпочав цикл оповідань, роман «Наташа і Маша». Розстріляний разом з іншими літературними та культурними діячами українського «Відродження». 1956 реабілітовано й поновлено в правах члена Спілки радянських письменників України, хоча ніколи до неї не належав. Твори П., його переклади зарубіжної класики користуються великою популярністю, їх перевидають у незалежній Україні, вивчають у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах. У музеї «Літературне Придніпров’я» (Дніпро) є експозиція, присвячена його життю і творчості, там щорічно організовують літературно-мистецькі форуми, у Дніпровському університеті — міжнародні наукові конференції. Його ім’ям названо вулиці в Києві та Ворзелі. У ЦДАМЛМ України (Київ) зберігається особовий фонд № 107, який містить архівні документи й матеріали.

Завантажити статтю