Підмогильний Валер’ян Петрович

ПІД­МОГИ́ЛЬНИЙ Валерʼян Петрович (20. 01(02. 02). 1901, с. Чаплі Новомосковського пов. Катеринославської губ., нині у складі Дні­пра — 03. 11. 1937, ур­очище Сандармох, побл. м. Медвежʼєгорськ, Карелія, РФ) — прозаїк, пере­кладач. Народився у сімʼї працівника економії місцевого графа. Закінчив 1-е Катеринославське реальне училище (1918). З дитинства багато читав, ви­вчав французьку та німецьку мови, під псевдонімом Лорд Лістер у шкільному журналі публікував вірші, пригодницькі оповіда­н­ня. Від 1919 на­вчався в Катеринославському університеті на математичному, згодом правничому факультетах. Його вчителями були літературо­знавець П. Єфремов та історик Д. Яворницький. Через матеріальну скруту залишив на­вча­н­ня, працював у різних установах, учителював у Катеринославі та Павло­граді (нині Дні­пропетровської обл). П. — пред­ставник українського «Роз­стріляного від­родже­н­ня», один із найви­значніших українських пере­кладачів французької літератури. Його проза має риси неореалізму: психологізм, аналітичне, раціональне осмисле­н­ня своєї епохи крізь модерністське дослідже­н­ня людини не так соціальної, як екзистенційної в складному, суперечливому світі; ідіостиль по­єд­нав поміркований критицизм, аналітичність, іронію, філософічність. Про нього говорять як про «суворого аналітика доби» (В. Мельник), водночас незалежного від більшовицької ідеології митця. Автор романів «Місто» і «Невеличка драма», «Повісті без на­зви…», кількох збірок оповідань, літературно-критичних статей, низки пере­кладів. Перший зрілий художній твір написав 1917. У 1919—20 в місцевих часописі «Січ» та газеті «Український пролетар» опубліковано оповіда­н­ня та новели «Гайдамака», «Ваня», «Старець», «Ідуть», «Пов­станці», «Перед на­ступом». До першої його книжки (помітили лише в Катеринославі) «Твори. Т. 1» (Катеринослав, 1920) уві­йшли оповіда­н­ня «Старець», «Ваня», «Важке пита­н­ня», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані під час на­вча­н­ня в училищі. У літературно-мистецькому збірнику «Вир революції» (Катеринослав, 1921) вміщено оповіда­н­ня П. «В епідемічному бараці» та нарис В. Юноші (П. Єфремов) «Поет чарів ночі», в якому дослідник в особі П. вбачав «надію на значну літературну силу», від­значав його твори як «цілком помітне зʼявище», хоча й «абсолютно не “сучасні”», у них «так мало активізму й героїзму великої доби і так багато спо­гля­да­н­ня... Він — “на варті страж­да­н­ня”, а не радості людини». Подібні оцінки су­проводжуватимуть творчість П. і надалі, однак пере­важно в негативному значен­ні. Тодішній герой П. — юний гімназист, який, керуючись під­сві­домими стимулами, наївно й само­впевнено шукає від­повіді на «важкі» екзистенційні пита­н­ня про життя і смерть, стать, при­значе­н­ня й ствердже­н­ня людини. Це було для української літератури нетрадиційно, П. утілював у ній загальну тенденцію європейської культури, на яку від початку 20 ст. впливав психо­аналіз З. Фройда. У цей період П. захопився творами А. Франса, 1921 пере­клав його роман «Таїс» (на­друковано — К., 1927), згодом ще кілька романів і оповідань. Іронія й скепсис, характерні для творчості французького митця, органічно уві­йшли в ідіостиль П., оскільки від­повід­али його «художній потребі». Та й у тодішньому су­спільстві романтичний фанатизм часто породжував ці риси. У творах П. ця особливість була ви­значальною, допомагала шліфуван­ню його прозового наративу, стримуючи надмірну ліризацію авторської оповіді, чим була пере­насичена українська проза початку 1920-х рр. До екзистенційних питань знову звертається у драматичному етюді «Смерть» (1920; на­друковано лише в збірці «Про­блема хліба», 1927). Страх перед неві­домістю, покірність перед неминучістю — ці мотиви в той час також були загальнопоширені. На «малій прозі» П. по­значився і вплив творів М. Коцюбинського. Складні екзистенційні пита­н­ня, як і тодішні су­спільні про­блеми, цікавили його як допоміжний матеріал під час художнього роз­тину психіки, зображува­н­ня різних моделей поведінки, образної фіксації від­чут­тів. Це характерно й для оповідань «Собака», «В епідемічному бараці», «Комуніст», «За день», повісті «Остап Шаптала», циклу «Пов­станці», написаних під час учителюва­н­ня. Показовим у цьому сенсі є оповіда­н­ня «В епідемічному бараці» (1920), що ви­дано й окремою книжкою (Київ; Ляйпциґ, 1922). Поштовхом до написа­н­ня була епідемія висипного тифу в Чаплях 1919-го, образ епідемічного барака (попередник «санаторійної зони» М. Хвильового) є художньою моде­л­лю пореволюційного су­спільства з атмо­сферою збайдужі­н­ня, від­чуже­н­ня, самотності. Такі емоційні пере­жива­н­ня су­проводжують дії, вчинки людей як перед­баче­н­ня небезпеки су­спільної епідемії, що може стати сер­йозною за­грозою для майбутнього. Хоча цю алегорію офіційна критика не роз­гадала. 1921 П. пере­їхав до Києва, працював бібліо­графом у Книжковій палаті. Пореволюційна роз­руха змусила пере­братися до Ворзеля (нині Бучанського р-ну Київської обл.), де викладав українську мову й політ­грамоту. 1921—22 у Харкові на­друковано повість «Остап Шаптала», що засвідчила зрілість автора як майстра психологічного наративу. В її центрі — про­блема життя і смерті, роз­глянута в почут­тєвому виражен­ні, — як зі­ткне­н­ня реальності з хворобливою мрією, тілесного з духовним. На початку 1923 в еміграційному журналі «Нова Україна», редагованому В. Вин­ниченком і М. Шаповалом, на­друковано цикл «Пов­станці», що не залишилося непоміченим у Харкові. Усі три оповіда­н­ня П. зʼявилися й окремим від­битком «“Пов­станці” й інші оповіда­н­ня» (Прага; Берлін, 1923). Їх написаав П. під впливом Ф. Ніцше: на конкретному історичному матеріалі зроблено психологічний акцент — на прагнен­ні учасників українського пов­станського руху до «волі, жадоби влади, тиші забу­т­тя». Тематично близьке оповіда­н­ня «Іван Босий», у якому через образ легендарного, міфологізованого юродивого висловлено протест проти радянської влади, зроблено спробу в художній формі роз­будити й під­тримати визвольний дух українців. Того ж 1923 П. повернувся до Києва. Учителював у 3-й залізничній школі, водночас від­відував лекції в Київському ін­ституті народного господарства. 1924—26 працював у київській філії видавництва «Книго­спілка», 1928—29 як член редколегії редагував журнал «Життя й революція». Писав нові оповіда­н­ня, пере­кладав французьку класику. Ненадовго при­єд­нався до аполітичної групи «Аспис». Засновник (1924) та ідеолог попутньої «Ланки», що 1926 реорганізовано в МАРС, члени якої після звинувачень з боку радянської критики через кілька років змушені були її роз­пустити. П. був най­авторитетнішим, найдіяльнішим, «університетом на дому», «душею товариства» з-поміж членів групи. Брав участь у публікації дис­путу «Шляхи роз­витку української літератури» (24 травня 1925). Разом із Є. Плужником уклав словник «Фразеологія ділової мови» (К., 1926; 1993). Тодішні часописи і збірники друкували його оповіда­н­ня, окремо ви­дано повість «Третя революція» (1924; 1926), оповіда­н­ня «Син» (1923; 1925; 1930), збірку оповідань «Військовий літун» (1924), ви­бране «Про­блема хліба» (1927; 1930). Критика від­значала «хорошу літературну школу», психологічно пере­конливі характери людей, але дорікала за увагу до буден­ного життя маленької людини, вплив фройдизму, інших «буржуазних» тенденцій. Тоді ж ви­ступав і як літературний критик: написав перед­мову до двотомника ви­браного І. Нечуя-Левицького, зробив «спробу психо­аналізи» його творчості («Життя й революція», 1927, № 9), рецензував книги М. Рильського й Т. Бордуляка, оглядав творчість Панаїта Істраті. В оповіда­н­нях «Про­блема хліба», «Син» — страшні картини голоду 1921—22, до них тематично близьке оповіда­н­ня «Собака» (1920). Однак «голодний побут» — це лише реалістичне тло, на якому роз­гортається художнє дослідже­н­ня стану людини в екс­тремальній ситуації, роз­гляд про­блеми взаєповʼязаних начал: тілесного і духовного. Персонажі оповідань збірки «Про­блема хліба» — люди пере­січні, а часом і «зайві» у вирі пореволюційної дійсності («Сонце сходить», «Історія пані Ївги»), що ламає людські долі й душі. Тому пере­важають темні барви життя, гнітючі роз­думи, враже­н­ня, песимістичні на­строї. У повісті «Третя революція» суперечливість анархічного пов­станського руху за­ступає художній роз­тин психології, поведінки «маленької» людини, приреченої спри­ймати су­спільні катаклізми крізь призму власного «я». Автор «на варті страж­да­н­ня» цієї людини, хоча й від­сутнє його ставле­н­ня до зображуваного. Тому Ю. Шерех (див. Ю. Шевельов), ви­окремлюючи П. як єдиного справжнього прозаїка в пореволюційний період, наголошував, що він «уміє загнуздувати свої почу­т­тя ро­зумом». 1928 у Києві опубліковано роман «Місто» (1927; пере­ви­даний 1929). У ньому зроблено спробу пі­знати модерну українську людину, свого сучасника — типового вихідця із села, який прагне під­корити місто, простежити його стан, поведінку в нових су­спільних умовах, що стали для нього екзистенційно ви­пробувальними. У романі світовий мотив під­коре­н­ня людиною міста як обʼєктивний шлях цивілізації змодельовано модерно — не лише в соціальній, а й психологічно-екзистенційні площині. Це «роман про людину, про місто, про життя», його «без­упин­ний плин» (Ю. Шерех). У його центрі — психологічно пере­конливий образ Степана Радченка, який шлях роз­витку й самоствердже­н­ня в місті проходить неодно­значно. Автор прагнув «на­близити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Місто у творі — повноцін­ний художній образ, із рисами міста Києва 1920-х рр., у якому жив і творив автор. Проте закінче­н­ня роману від­крите, тому пере­мога героя над містом спри­ймається як умовна. Усе це не лише роз­ширювало тематичні межі тодішньої української літератури, а й свідчило про її нову ідейно-стильову пер­спективу. Однак офіційні критики, від­значаючи талант П., дали романові упереджено ідеологічні, вульгарно-соціологічні оцінки. На­прикінці 1928 П. став одним із керівників київського видавництва «Маса». Тоді ж разом із А. Любченком по­їхав у закордон­не від­рядже­н­ня до Праги, Парижа й Берліна. Однак ситуація в УСРР для українських митців ставала дедалі за­гроз­ливішою, про що він пере­конався, побувавши на сфабрикованому «процесі СВУ». У травні 1930, втративши роботу, разом із родиною пере­їхав до Харкова, мінімізував свою публічність, заробляв пере­кладами. Часопис «Життя й революція» опублікував роман «Невеличка драма», над яким П. працював 1926—29. Сподіваючись на­друкувати його в Харкові, у перед­мові наголосив, що йдеться «про міщанство», «гідне зневаги» (популярна тогочасна тематика). Твір пере­ріс задум: у ньому трактува­н­ня нещасливої любовної історії як атрибуту старого побуту — модерне; це ще один, фемін­ний, варіант урбаністичної теми, яка на українському просторі повʼязувалася з маргінальною. Цьому сприяла гендерна самодо­статність головної героїні діловодки Марти, яка з Канева приїхала до Києва. Її образ заперечує традиційне роз­кри­т­тя теми покинутої дівчини: усі героїні «Міста», крім Рити, «покинуті». Марта освічена, емоційно й ментально роз­винена, має долю, подібну до Степана Радченка, однак сильніша від нього, тому значно легше долає маргінальну травму, як і любовну. «Невеличка драма» без­посередньо повʼязана з тодішнім Києвом, дійство локалізується за конкретними адресами, Марта закохана в його давню історію. У Харкові П. працював консультантом із зарубіжної літератури у видавництві «Рух», 1931—34 видавництво «Література і мистецтво» за його редакцією під­готувало багатотомні ви­да­н­ня А. Франса, О. де Бальзака. Зʼявилися його пере­клади творів Ґ. Флобера, К. Гельвеція, Д. Дідро. В остан­ньому на­друкованому оповідан­ні «З життя будинку» («Літературна газета», 1933) алегорично змальовано напружену атмо­сферу, що вже запанувала в тодішньому су­спільстві. Екзистенційна «Повість без на­зви…» — остан­ній твір, який не завершено (вперше опубліковано 1988 в журналі «Вітчизна»). В основі сюжету викори­стано світовий мотив мандрів, пошуку втраченого. Харківський журналіст Андрій Городовський, який жив за раціональними законами, несподівано ви­окремив із натовпу жінку-мрію, жінку-ідеал. Це «змінило домінанту» життя, надало йому доленосного сенсу. Він став одержимим її ір­раціоними пошуками і по­ступовим поверне­н­ням до Києва. 8 грудня 1934 П. заарештований, 27—28 березня 1935 за звинуваче­н­ням у приналежності до контр­революційної організації засуджений до 10-ти р. увʼязне­н­ня. Покара­н­ня від­бував Соловецькому таборі особливого при­значе­н­ня (РФ). Студіював історію КПРС, англійську мову, пере­клав твори «Порт­рет Доріана Грея» О. Вайльда, «Генріх VІ» В. Шек­спіра, написав повість «Будинок 32-а», роман «Осінь 1929 року», роз­почав цикл оповідань, роман «Наташа і Маша». Роз­стріляний разом з іншими літературними та культурними діячами українського «Від­родже­н­ня». 1956 реабілітовано й поновлено в правах члена Спілки радянських письмен­ників України, хоча ніколи до неї не належав. Твори П., його пере­клади зарубіжної класики користуються великою популярністю, їх пере­видають у незалежній Україні, ви­вчають у загальноосвітніх і вищих на­вчальних закладах. У музеї «Літературне Придні­провʼя» (Дні­про) є екс­позиція, присвячена його життю і творчості, там щорічно організовують літературно-мистецькі форуми, у Дні­провському університеті — між­народні наукові конференції. Його імʼям на­звано вулиці в Києві та Ворзелі. У ЦДАМЛМ України (Київ) зберігається особовий фонд № 107, який містить архівні документи й матеріали.

Завантажити статтю