Потреба

ПОТРЕ́БА — властивість всього живого, що спонукає його до активності або викликає інші реакції завдяки від­ображен­ню надлишку, недо­статності або від­сутності чин­ників (речовини, енергії, інформації), що позитивно чи негативно впливають на жит­тєдіяльність організму, людської особистості, соціальної групи, історичної спільноти, су­спільства загалом. Сутність П. людини роз­кривається за допомогою ві­домої філософської тріади: річ — властивість — відношення. Незалежно від свого історичного, економічного, політичного, пі­знавального та ін. мірила, а також від ступеня напруженості й нагальності будь-яка людська П. від виникне­н­ня до реалізації зберігає певну інваріантність, що фіксується також логічною послідовністю понять: властивість — від­ноше­н­ня — стан — імпульс — мета активності, діяльності, культури людини. Задоволе­н­ня чин­них та виникне­н­ня нових П. повʼязане з процесом спожива­н­ня, а також із появою нових предметів П., їх зміною, водночас, і внаслідок виробництва нових речей. Якщо для тварини характерним є генетично успадковане при­стосува­н­ня до довкі­л­ля й викори­ста­н­ня даних самою природою предметів П., то людина задовольняє П. не лише завдяки при­стосуван­ню, що домінує на початкових стадіях її індивідуального та су­спільно-історичного роз­витку, а перед­усім завдяки створен­ню предметів П. на основі певного способу виробництва. Людські П. мають предметну спрямованість, якій пере­дує, за­звичай, т. зв. пошукова поведінка в межах ситуації, коли актуалізація та конкретизація П. стимулює пошук предметів і способів їх задоволе­н­ня, таким чином утворюється конкретно-історичний механізм виникне­н­ня, функціонува­н­ня та задоволе­н­ня П.

Реалізація П. неможлива без їх різною мірою адекватного усві­домле­н­ня, за якого інтуїтивна, раціональна та сенситивна сторони мисле­н­ня взаємодоповнюють одна одну; вона здійснюється за допомогою діяльності (у єд­ності її раціональної, емоційної, вольової складових) і залежить загалом від умов та рівня культурно-історичного роз­витку соціального суб`єкта. Усві­домле­н­ня предмета П. набуває форму мети (див. Мета і засоби), від­повід­но усві­домле­н­ня шляхів, способів, засобів її досягне­н­ня — форму інтересів, що разом становлять об`єкт особистісних, групових, су­спільних цін­ностей і виявляються в сукупності мотивів (прагнень, бажань та ін.), що спонукають людину до різноманітних видів та сфер діяльності. Умовно систему П. особи можна від­творити у ви­гляді ієрархії трьох найзагальніших рівнів: існува­н­ня (вітальні П.), функціонува­н­ня (соціальні П.), роз­виток (П. самореалізації, самоствердже­н­ня, творчості). Залежно від дослідницьких зав­дань за­стосовують різні критерії класифікації та типології П.: за походже­н­ням — природні й штучні; за суб`єктом (носієм) — особисті (індивідуальні), групові, колективні, класові, національні, су­спільні; за об`єктом — матеріальні, духовні, соціальні; за сферами діяльності — праці, пі­зна­н­ня, від­починку, спілкува­н­ня; за функціональною роллю — самозбереже­н­ня, функціонува­н­ня, роз­витку, домінантні та другорядні, сталі й ситуативні; за циклами жит­тєдіяльності субʼєкта — добові, тижневі, місячні, річні, вікові тощо. Ви­вче­н­ня структури, шляхів формува­н­ня та задоволе­н­ня П. є необхідною перед­умовою політики держави в будь-якій царині су­спільного життя.