ПЕТРУШЕ́ВИЧ Лев Степанович (12. 09. 1880, с. Ракобовти, нині Золочівського р-ну Львівської обл. — 07. 05. 1940, Львів) — право­знавець, громадсько-політичний діяч. Син Степана, племін­ник Євгена і Романа Петрушевичів. Закінчив Академічну гімназію у Львові (1900), ви­вчав право у Львівському і Ві­денському університетах. Працював суд­дею на Львівщині; радником суду, за­ступником прокурора окружного суду в м. Бережани (нині Тернопільської обл.). Член Української національно-демократичної партії (УНДП), Народного комітету. Учасник Листопадового чину 1918 у Бережанах. Обраний делегатом Української національної ради. У травні—квітні 1919 — член земельної комісії Західної області УНР. Учасник Над­звичайного зʼ­їзду УНДП у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ, березень 1919). Старший юрисконсульт Міністерства юстиції УНР, радник уповноваженого із закордон­них справ Диктатора ЗУНР, шеф президіальної канцелярії Диктатора ЗУНР у Відні (1919–23). У 1924 нелегально повернувся до Львова. Став спів­засновником Української партії праці (1926). Був помічником у адвокатській канцелярії С. Федака, після його смерті 1937 очолив товариство «Дністер», 1939 від­крив власну адвокатську канцелярію. Член головної ради Союзу українських приватних службовців «СУПРУГА» (1928–39), спів­засновник видавничої спілки «Нові шляхи» (1929). Після окупації Львова Червоною армією у вересні 1939 під­тримав радянську владу, за посередництва К. Студинського без­успішно намагався отримати роботу у Львівському університеті.