Петрушевич Євген Омелянович

ПЕТРУШЕ́ВИЧ Євген Омелянович (03. 06. 1863, м. Буськ, нині Золочівського р-ну Львівської обл. — 29. 08. 1940, Берлін, 2002 пере­похований у Львові) — державний і громадсько-політичний діяч. Брат Степана і Романа, батько Антіна, дядько Лева Петрушевичів. Закінчив Академічну гімназію у Львові (1880), Львівський університет (1887). Під час на­вча­н­ня очолював студентське товариство «Академічне братство». Адвокатську практику проходив у канцелярії С. Федака. 1897—1905 працював адвокатом у м. Сокаль (нині Червоно­градського р-ну), 1905—14 — у м. Сколе (нині Стрийського р-ну; обидва — Львівської обл.). У Сокалі очолював філію товариства «Просвіта», заснував повітову Касу ощадності, разом із адвокатом Т. Ваньо — українську торгівельну спілку «Єд­ність». Спів­засновник Українського парцеляційного банку у Львові (1917). Активний діяч Української національно-демократичної партії (УНДП), член Народного комітету. 1907—18 — посол (депутат) до ав­стрійської Державної ради, водночас 1911—14 — до Галицького кра­йового сейму. За­ступник голови (1907—17), голова (1917—18) Української парламентської ре­презентації. Член Головної української ради (1914—15), Загальної української ради (1915). У пере­говорах із ав­стрійським урядом щодо виріше­н­ня українського пита­н­ня у Східній Галичині дотримувався радикальної позиції. Голова української Кон­ституанти — Української національної ради (УНРади) ЗУНР у Львові (18—19 жовтня 1918). Очолив її Ві­денську делегацію (19 жовтня 1918), домагався від ав­стрійського уряду офіційної пере­дачі влади у Східній Галичині УНРаді. Вів пере­говори з ав­стрійським міні­стром у справах Галичини К. Галецьким щодо шляхів українсько-польського поро­зумі­н­ня. Повернувся до Галичини на­прикінці листопада 1918. Стримано ставився до пер­спектив обʼ­єд­на­н­ня ЗУНР із УНР. 

Після від­кри­т­тя сесії доповненої УНРади у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) 2 січня 1919 склав свої повноваже­н­ня, після чого УНРада таємним голосува­н­ням обрала П. головою («Президентом») Президії та Виділу УНРади. Виконував ре­презентативні функції глави держави, входив до комісії закордон­них справ УНРади. Впродовж зими—весни 1919 ви­їжджав до Відня за фінансовою та політичної під­тримкою ЗУНР. Член Директорії УНР, вперше у такому статусі 15 березня 1919 брав участь у Державній нараді у м. Проскурів (нині Хмельницький). Учасник Над­звичайного зʼ­їзду УНДП 28—29 березня 1919 у Станіславі. 9 червня 1919 — 15 березня 1923 — Диктатор ЗУНР. Мав складні стосунки з Головним отаманом С. Петлюрою через різні політичні орієнтації щодо державотворе­н­ня УНР та характеру обʼ­єд­навчого процесу УНР і ЗУНР, що особливо загострилися після проголоше­н­ня Диктатури. Разом із УГА, яка від­ступала за р. Збруч, у липні 1919 пере­їхав до м. Камʼянець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Пере­буваючи влітку—восени 1919 на Над­дні­прянщині, не зрікся своїх над­звичайних повноважень, хоча цього від нього вимагали Головний отаман, галицькі та буковинські соціал-демократи. 

Зневірений у пер­спективах утвердже­н­ня і захисту суверенітету УНР у боротьбі з більшовиками, схилявся до угоди з антибільшовицькими силами Росії, натомість не погоджувався з над­дні­прянським керівництвом щодо союзу з Польщею. У ніч на 16 листопада 1919 ви­їхав з Камʼянця-Подільського, через Румунію та Чехо-Словач­чину ді­стався до Відня. На початку 1920 у Парижі та Лондоні домагався зрушень у справі ви­зна­н­ня ЗУНР Паризькою мирною конференцією, фактично керував закордон­ними справами ЗУНР. У серпні 1920 сформував уряд — Колегію уповноважених Диктатора ЗУНР, однак в офіційних зверне­н­нях до між­народних ін­ституцій ви­ступав як голова («Президент») УНРади. У 1920—23 провадив активну зовнішньополітичну діяльність, домагаючись від керівництва країн Заходу та між­народних ін­ституцій ви­зна­н­ня прав українців Східної Галичини на національне самови­значе­н­ня. Брав участь у роботі делегацій ЗУНР на між­народних форумах у м. Женева (Швейцарія, 1920) та Ґенуя (Італія, 1922). 

У своїх між­народних контактах практикував так звану нафтову дипломатію — обіцяв діловим колам Канади преференції у на­дан­ні концесій на видобуток нафти у Східній Галичині за умови під­тримки українських само­стійницьких прагнень. Після ріше­н­ня Ради послів про належність Східної Галичини до Польщі (15 березня 1923) роз­пустив свій уряд. Через тиск очільників Польщі на уряди Австрії та Чехо-Словач­чини ви­їхав до Берліна, де зі своїми спів­робітниками утворив Колегію політичного центру Західної України. У 1920-х рр. мав контакти з більшовицькими дипломатами та спец­службами, деякий час пере­бував на позиціях радянофільства, однак після згорта­н­ня політики українізації в УСРР ро­зі­рвав із радянофільською орієнтацією. У 1930-х рр. фактично знаходився поза організованим українським рухом в еміграції. Після вбивства Є. Коновальця (1938) на проха­н­ня О. Думіна написав політичний заповіт, у якому пере­дав свої повноваже­н­ня очільника Збройних сил ЗУНР А. Мельнику. Коли нацистська Німеч­чина 1939 захопила Польщу, звернувся до німецького уряду з меморандумом про само­стійницькі прагне­н­ня українців. Імʼям П. на­звано площу у Львові, вулиці у Івано-Франківську, Тернополі, містах Броди (Золочівський р-н), Стрий (Львівська обл.), Чортків (Тернопільська обл.), Буську гімназію, де також встановлено меморіальні дошки. 2008 Національний банк України випустив памʼятну монету на честь П.

Завантажити статтю