Палтов Олександр Олександрович

ПА́ЛТОВ Олександр Олександрович (1867, Санкт-Петербург — ?) — політичний діяч. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету (1887), де був залишений для під­готовки до професорського зва­н­ня. Згодом деякий час читав лекції у Казанському університеті (Росія). Працював віце-директором департаменту міністерства шляхів, головою міністерської канцелярії міністра шляхів С. Вітте (його секретарем) і С. Рухлова. Коли при міністерстві шляхів були утворені залізничні пора­йон­ні комітети, отримав при­значе­н­ня до Варшави головою такого комітету. Під час російської окупації Західної України у роки 1-ї світової війни й до Лютневої революції 1917 працював юрисконсультом правлі­н­ня Галицько-Буковинських залізниць. 25 квітня 1918 по­зна­йомився із П. Скоропадським і став членом Української народної громади, що 29 квітня 1918 здійснила геть­манський пере­ворот. Автор «Грамоти до всього Українського народу» та «Законів про тимчасовий державний устрій України», ви­даних геть­маном П. Скоропадським 29 квітня 1918. З ентузіазмом сприйняв висунуту В. Липинським ідею створе­н­ня союзу України, Німеч­чини, Польщі та Угорщини. Під­готував проєкт утворе­н­ня Української Держави у формі Князівства Київського і Королівства Галицького. Весь період існува­н­ня Української Держави сподівався на пере­творе­н­ня її в ту чи іншу форму монархії. Після пере­вороту — державний радник у Раді міністрів, довірена особа П. Скоропадського та фактичний керівник його канцелярії. 2 травня 1918 як державний секретар був присутнім на першому засі­дан­ні Ради міністрів Української Держави. У травні—листопаді 1918 — товариш (за­ступник) Міністра закордон­них справ Української Держави. Член делегації Української Держави на пере­говорах із Всевеликим військом Донським (липень 1918). Разом із геть­маном, пред­ставниками німецького, австро-угорського та українського військового командува­н­ня й дипломатів брав участь у оглядинах при прийнят­ті на службу Українській Державі у м. Володимир-Волинський (нині Володимир Волинської обл.) дивізії «синьожупан­ників» (26 серпня 1918). Член української офіційної делегації (на чолі з Ф. Лизогубом) до Німеч­чини (17 серпня 1918), у Берліні провів кілька зу­стрічей і обговорень економічно-торговельних та політичних про­блем з державним секретарем закордон­них справ П. фон Гінце. На пере­говорах роз­глянуто також пита­н­ня ратифікації Брестського (Берестейського) мирного договору, холмська, донська, кримська й бес­сарабські про­блеми, окремі деталі фінансово-економічного характеру (візит мав досить успішні наслідки для України). Від 2 вересня 1918 су­проводжував геть­мана П. Скоропадського до Берліна на за­проше­н­ня кайзера Вільгельма ІІ. Разом із геть­маном та послом України в Німеч­чині Ф. Штейнгелем 5 вересня 1918 від­відав райхсканцлера графа Ф. фон Ґертлінга й за­ступника державного секретаря Ґ. фон Буше-Гад­денгаузена, а також кайзера Вільгельма ІІ, з яким 7 вересня 1918 мав особисту роз­мову. Ви­ступив проти заборони ініці­йованого опозиційним Українським національним союзом склика­н­ня Національного Кон­гресу (планували зі­брати 17 листопада 1918), пропонував геть­манові пере­хопити ініціативу у соціалістичної опозиції та самому скликати Кон­грес, змінивши при цьому склад його делегатів за рахунок пред­ставників несоціалістичних партій. 13 листопада 1918 спільно із П. Скоропадським під­готував нове зверне­н­ня до народу України, головною тезою котрого було об­умовле­н­ня необхідності стати на шлях зближе­н­ня з небільшовицькою Росією на федеративних під­ставах. 14 листопада 1918 геть­ман оголосив Грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Емігрував до Румунії, потім — до Югославії, де уві­йшов до складу Белґрадського закордон­ного комітету.

Завантажити статтю