Павлович Олександр

ПАВЛО́ВИЧ Олександр (19. 09. 1819, с. Шариське Чорне, нині Пряшівського краю, Словач­чина — 25. 12. 1900, м. Свидник, нині Пряшівського краю) — русинський поет, церковний та культурно-освітній діяч. Друг і соратник закарпатського греко-католицького священ­ника, письмен­ника й культурного діяча О. Духновича. У 5-річному віці залишився сиротою. Початкову освіту здобув у Львові. Закінчив Трнавську духовну семінарію (нині Словач­чина, 1847). Тут, попри на­вча­н­ня, працював домашнім учителем у польського графа Замойського, багату бібліотеку якого викори­став для самоосвіти, потім — бібліотекарем у Пряшеві, настоятелем храмів у с. Біловежа (нині Пряшівського краю, 1851—64) та Свиднику (1864—1900). Писав народною мовою вірші, в яких уболівав за долю гнобленого народу, прагнув своєю літературною працею прислужитися роз­витку рідної культури. Брав активну участь у громадському та культурному житті краю, зокрема в «Литературном заведенії» О. Духновича, «Обществе Іоан­на Крестителя», організовував школи, друкував десятки статей у ві­денському «Рус­ском вестнике», альманасі «Поздравленіє русинов», львівських газетах «Слово», «Зоря Галицька» та майже у всіх ви­да­н­нях Ужгорода. Як і О. Духнович та інші т. зв. будителі, захоплювався москвофільськими та словʼянофільськими ідеями. Під їх впливом частину своїх творів писав «язичієм» у дусі галицького москвофіла Б. Дідицького, з яким листувався. Деякі твори П. виправляв на свій смак О. Духнович, або просив видавців «Зорі Галицької» під­правляти за їх «вкусом и знанием». Під­тримував тісні контакти з діячами Народних домів у Чернівцях та Львові, де збереглася частина його рукописів. Скасува­н­ня кріпосного права не принесло сподіваного покраще­н­ня життя селян. Соціальний та національний утиск зміцнів після створе­н­ня дуалістичної монархії — Австро-Угорщини (1867). На цю ситуацію П. від­гукнувся віршами з виразною громадянсько-соціальною тематикою: «Смутяться, вздихають людкове бідненьки...», «Убогий русин», «Не ганьте, не ганьте руских людей», «Весі­н­ня жура», «Світ любить клопоти...», «Бідство Маковиці» та ін. У низці віршів із глибоким хвилюва­н­ням змальовує сирітську недолю («Сиротка-служниця», «Замерзша сирота», «Піснь сироти», «Свадьба сироти» тощо). Гнітючу картину екс­плуатації селян від­творено у віршованому оповідан­ні «Со­стояніє Маковиці 1888». Темі масової еміграції селян до Америки П. присвятив зокрема такі твори: «Америка — новий світ», «Старий край і новий світ», «В Америку ходять люде», «Ах, на Маковиці смутні тепер часи», «Чесний русин з Маковиці роз­думує в Америці». Свою любов до рідного краю і народу, до своєї прадідівщини, до всього «руського», як тоді називали все українське по обидва боки Карпат, висловив у патріотичних віршах «Я син Бе­скидів», «Вам, сини руських Бе­скидів», «Редактору “Карпат”», «Василь роду ізменил, руський буквар осквернил», «Мадярам», «Отечество», «Піснь карпатогорця», «Глас русинов», «Піснь карпаторуська», «Дума карпатоборця», «Пісня подкарпатського русина» та ін. Ці твори основною думкою пере­гукуються з віршем О. Духновича «Вручаніє» («Я русин був...»), де засуджуються мадярони-зрадники, що «стидаються народного слова», «ганять своє» та допомагають ворогам «к знищен­ню русинів». Подібно як Т. Шевченко, П. проголошував ідею словʼянської єд­ності. Вона виразно помітна у віршах «Піснь руськославянская» та «Похід карпаторосов». Окрему групу складають романтичні твори на історичну тему: «Маковиця», «Стародавня пісня Маковиці», «Думка над Маковицо­градом», «Давній Свидник і жителі його», поеми «Думка над могилою під Бардієвом на 1849 год» та «Дума об отамані Подкові, убитому Польщей во Львові». До кращих творів соціально-побутової та любовної лірики належать «Маковичанка», «Барвінок», «Піснь пастуха», «Не той друг наш», «Вибір жони», «Грізна судьба», «Злий сон» тощо. За народними мотивами написані сатирично-гумористичні твори, близькі до жанру байки: «Вислужений кінь», «Два пре­старілі слуги», «Людям не могла угодити мати ані піше, ані на осляті», «Качка», «Ворона», «Сова», «Дрозд». Йому належить і своєрідний буквар «Пісник для маковицькой руськой детви» (Пере­мишль, 1861). У 1920 в Ужгороді ви­дано збірку «Вінець стихотвореній А. Па­вловича», 1955 у Пряшеві — його ви­брані праці. Тематичне багатство, жанрова роз­маїтість, актуальність тем, їх повʼязаність із жи­т­тям народу висунули його як оригінальне явище в історії становле­н­ня нової української літератури на західних землях. Значну увагу П. приділяв фольклору українського населе­н­ня Закарпа­т­тя: сам записував усну народну творчість, за­охочував інших до її збира­н­ня, ви­ступав за її публікацію та ви­вче­н­ня. П. роз­глядав дослідже­н­ня народного життя як патріотичну діяльність, що свідчить про історичне корі­н­ня культури народу. Він перший на Закарпат­ті зробив паспортизацію записів зразків народної творчості, чим заклав там основи фольклористичної науки. П. від­дав свої фольклорні записи Я. Головацькому, який опублікував їх у 4-томному збірнику «Народні пісні Галицької й Української Русі». Його записи народних пісень опублікував також польський дослідник Є. Янота (Краків, 1862). Життю та творчості П. присвятив кандидатську дисертацію Ф. Ковач («О. Па­влович — поет і культурно-освітній діяч Закарпа­т­тя і Пряшівщини другої половини XIX ст.», 1971). У 1969 у Шариському Чорному встановлено меморіальну дошку, в Свиднику — памʼятник П. (скульптор Ф. Гібала).

Завантажити статтю