Павлович Олександр

Визначення і загальна характеристика

ПАВЛО́ВИЧ Олександр (19. 09. 1819, с. Шариське Чорне, нині Пряшівського краю, Словаччина — 25. 12. 1900, м. Свидник, нині Пряшівського краю) — русинський поет, церковний та культурно-освітній діяч. Друг і соратник закарпатського греко-католицького священника, письменника й культурного діяча О. Духновича. У 5-річному віці залишився сиротою. Початкову освіту здобув у Львові. Закінчив Трнавську духовну семінарію (нині Словаччина, 1847). Тут, попри навчання, працював домашнім учителем у польського графа Замойського, багату бібліотеку якого використав для самоосвіти, потім — бібліотекарем у Пряшеві, настоятелем храмів у с. Біловежа (нині Пряшівського краю, 1851–64) та Свиднику (1864–1900). Писав народною мовою вірші, в яких уболівав за долю гнобленого народу, прагнув своєю літературною працею прислужитися розвитку рідної культури. Брав активну участь у громадському та культурному житті краю, зокрема в «Литературном заведенії» О. Духновича, «Обществе Іоанна Крестителя», організовував школи, друкував десятки статей у віденському «Русском вестнике», альманасі «Поздравленіє русинов», львівських газетах «Слово», «Зоря Галицька» та майже у всіх виданнях Ужгорода. Як і О. Духнович та інші т. зв. будителі, захоплювався москвофільськими та слов’янофільськими ідеями. Під їх впливом частину своїх творів писав «язичієм» у дусі галицького москвофіла Б. Дідицького, з яким листувався. Деякі твори П. виправляв на свій смак О. Духнович, або просив видавців «Зорі Галицької» підправляти за їх «вкусом и знанием». Підтримував тісні контакти з діячами Народних домів у Чернівцях та Львові, де збереглася частина його рукописів. Скасування кріпосного права не принесло сподіваного покращення життя селян. Соціальний та національний утиск зміцнів після створення дуалістичної монархії — Австро-Угорщини (1867). На цю ситуацію П. відгукнувся віршами з виразною громадянсько-соціальною тематикою: «Смутяться, вздихають людкове бідненьки...», «Убогий русин», «Не ганьте, не ганьте руских людей», «Весіння жура», «Світ любить клопоти...», «Бідство Маковиці» та ін. У низці віршів із глибоким хвилюванням змальовує сирітську недолю («Сиротка-служниця», «Замерзша сирота», «Піснь сироти», «Свадьба сироти» тощо). Гнітючу картину експлуатації селян відтворено у віршованому оповіданні «Состояніє Маковиці 1888». Темі масової еміграції селян до Америки П. присвятив зокрема такі твори: «Америка — новий світ», «Старий край і новий світ», «В Америку ходять люде», «Ах, на Маковиці смутні тепер часи», «Чесний русин з Маковиці роздумує в Америці». Свою любов до рідного краю і народу, до своєї прадідівщини, до всього «руського», як тоді називали все українське по обидва боки Карпат, висловив у патріотичних віршах «Я син Бескидів», «Вам, сини руських Бескидів», «Редактору “Карпат”», «Василь роду ізменил, руський буквар осквернил», «Мадярам», «Отечество», «Піснь карпатогорця», «Глас русинов», «Піснь карпаторуська», «Дума карпатоборця», «Пісня подкарпатського русина» та ін. Ці твори основною думкою перегукуються з віршем О. Духновича «Вручаніє» («Я русин був...»), де засуджуються мадярони-зрадники, що «стидаються народного слова», «ганять своє» та допомагають ворогам «к знищенню русинів». Подібно як Т. Шевченко, П. проголошував ідею слов’янської єдності. Вона виразно помітна у віршах «Піснь руськославянская» та «Похід карпаторосов». Окрему групу складають романтичні твори на історичну тему: «Маковиця», «Стародавня пісня Маковиці», «Думка над Маковицоградом», «Давній Свидник і жителі його», поеми «Думка над могилою під Бардієвом на 1849 год» та «Дума об отамані Подкові, убитому Польщей во Львові». До кращих творів соціально-побутової та любовної лірики належать «Маковичанка», «Барвінок», «Піснь пастуха», «Не той друг наш», «Вибір жони», «Грізна судьба», «Злий сон» тощо. За народними мотивами написані сатирично-гумористичні твори, близькі до жанру байки: «Вислужений кінь», «Два престарілі слуги», «Людям не могла угодити мати ані піше, ані на осляті», «Качка», «Ворона», «Сова», «Дрозд». Йому належить і своєрідний буквар «Пісник для маковицькой руськой детви» (Перемишль, 1861). У 1920 в Ужгороді видано збірку «Вінець стихотвореній А. Павловича», 1955 у Пряшеві — його вибрані праці. Тематичне багатство, жанрова розмаїтість, актуальність тем, їх пов’язаність із життям народу висунули його як оригінальне явище в історії становлення нової української літератури на західних землях. Значну увагу П. приділяв фольклору українського населення Закарпаття: сам записував усну народну творчість, заохочував інших до її збирання, виступав за її публікацію та вивчення. П. розглядав дослідження народного життя як патріотичну діяльність, що свідчить про історичне коріння культури народу. Він перший на Закарпатті зробив паспортизацію записів зразків народної творчості, чим заклав там основи фольклористичної науки. П. віддав свої фольклорні записи Я. Головацькому, який опублікував їх у 4-томному збірнику «Народні пісні Галицької й Української Русі». Його записи народних пісень опублікував також польський дослідник Є. Янота (Краків, 1862). Життю та творчості П. присвятив кандидатську дисертацію Ф. Ковач («О. Павлович — поет і культурно-освітній діяч Закарпаття і Пряшівщини другої половини XIX ст.», 1971). У 1969 у Шариському Чорному встановлено меморіальну дошку, в Свиднику — пам’ятник П. (скульптор Ф. Гібала).

Завантажити статтю