Первомайський Леонід Соломоновим

Визначення і загальна характеристика

ПЕРВОМА́ЙСЬКИЙ Леонід Соломоновим (справжнє — Гуревич Ілля Шльомович; 04(17). 05. 1908, м. Костянтино­град Полтавської губ., нині Красно­град Харківської обл. — 09. 12. 1973, Київ) — поет, прозаїк, драматург, пере­кладач. Народився у родині містечкових євреїв-ремісників, палітурника й швачки, він у своїй творчості прагнув утілити обидва первні своєї ідентичності, єврейський та український, водночас був на початку творчого шляху палким і щирим спів­цем радянської вітчизни. Член СП СРСР (1934). Сталінська премія (1944). У початковій школі на­вчався з пере­рвами через не­статки та бурхливі часи, після хедеру були перші 2 класи гімназії (1917—20), семирічна трудова школа (1920—22). Всупереч об­ставинам П. здобув самотужки ґрунтовну освіту, ставши, як стверджував М. Бажан, одним із най­ерудованіших письмен­ників свого поколі­н­ня. Від 1922 працював на цукрозаводі, бібліотекарем, завідувачем хати-читальні. 1924 у полтавській газеті «Червоний юнак» опублікував перший твір — прозовий ескіз «А над полем по­стріл...», на­ступного року в журналі «Плужанин» — вірш «Мати». 1925 у Лубнах вступив до місцевої філії Спілки селянських письмен­ників «Плуг», був секретарем окружної газети «Червона Лубенщина». Від 1926 — у Харкові, став членом літературного обʼ­єд­на­н­ня «Молодняк», працював у редакції дитячого журналу «Червоні квіти». У літературу уві­йшов стрімко: від 1926 одне за одним виходили окремі ви­да­н­ня його творів, збірка оповідань «Комса» мала кілька пере­ви­дань (П., 1926; X., 1929; 1930). У листопаді 1928 здійснив по­їздку до Туреч­чини, 1932 — на Памір. Як поет дебютував у Харкові 1929 збіркою віршів «Терпкі яблука» та поемою «Трипільська трагедія». У 1930-і рр. успішно працював саме як поет, видавши чимало збірок, хоч не полишав і прозової творчості. Під час німецько-радянської війни — військовий кореспондент. Збірки поезій воєн­ного часу: «Присяга воїна» (К.; X., 1941), «Шляхи війни» (1942), «День народже­н­ня. 1941—1942 рік» (1943; обидві — Уфа), «Словʼянські балади», «Солдатські пісні: 1941—1945» (обидві — 1946). Післявоєн­ні твори: «Молодість брата: Роман у віршах» (1947; 1948), «На крутих берегах» (1954), «Щастя для всіх» (1955), «З глибини: Балади народів світу», «Слово», «Райдуга в небі» (усі — 1960), «Спомин про блискавку» (1964), «Між бурями» (1967), «Уроки поезії» (1968), «Древо пі­зна­н­ня» (1971), «Вчора і завтра» (1974), «Сузірʼя ліри» (1976), «Мій дім» (1978; усі — Київ). Писав також поезії для дітей та віршовані казки: «Веселий сад» (X.; О., 1934), «Казка про Івана Голика» (1939), «Малим і найменшим» (1955), «Хлопчисько Онисько» (1956; усі — Київ).

Почавши від 1930 пʼєсою «Ком­мольці» (пізніша назва «Початок життя») П. ви­ступав також і як драматург. Попри успішну сценічну історію, першій пʼєсі було інкриміноване троцькістське спрямува­н­ня. Натомість, за спогадами Г. Костюка («Зу­стрічі і проща­н­ня», кн. 1, Едмонтон, 1987), пʼєса користувалася популярністю в середовищі українців Канади. У творчості автора їй пере­дували драми «Містечко Ладеню» та «Неві­домі солдати» (обидві ставив театр «Березіль» у Харкові, другу — також Театр О. Таїрова в Москві, Драматичний театр у Ленін­граді). У доробку П.-драматурга — віршована трагедія «Ва­грамова ніч» (Х., 1934), народна драма «Олекса Довбуш» (К., 1946), а також пʼєса «Учитель історії, або Від­ставний солдат на одній нозі» (за життя автора не опублікована). Серед числен­них збірок оповідань і повістей — «Невига­дане життя» (1958), «Материн солодкий хліб» (1960), «Замість віршів про коха­н­ня» (1962), «Оповіда­н­ня не для роз­ваги» (1970; усі — Київ). Роман «Дикий мед: Сучасна балада», де героїка війни по­єд­нана з не­звичним філософським її осмисле­н­ням (К., 1963; 1966; 2011; екранізований), спочатку був від­хилений в Україні; лише після ви­да­н­ня у Москві зʼявилися й українські ви­да­н­ня. Ви­ступав як літературний критик та публіцист (книги роз­думів «З щоден­ника поета», 1956; «Творчий будень», 1967; обидві — Київ). Пере­кладав українською мовою твори Г. Гайне (разом з О. Дейчем уклав 4-томне ви­да­н­ня його творів), Ф. Ві­йона, Ш. Петефі, Ю. Фучика, Н. Гянджеві, М. Лермонтова, В. Маяковського, балади словʼянських та ін. народів світу.

Попри офіційне ви­зна­н­ня П. став однією з числен­них жертв ідеологічної кампанії боротьби з «космополітизмом», що роз­почалася в СРСР 1949. Як і воєн­ний досвід, це спонукало письмен­ника до певного пере­осмисле­н­ня юнацьких комсомольських ідеалів, трагічних су­спільних подій в українській історії, по­глибивши поетичне світоро­зумі­н­ня, надавши йому нової потуги ліризму та драматизму. Від хрущовської «від­лиги»1960-х рр. до остан­ніх днів життя його творчість по­значена особливим натхне­н­ням. Окрім роману-балади «Дикий мед» у цей період створені книги віршів «Спомин про блискавку» (1964), «Уроки поезії» (1968), «Древо пі­зна­н­ня» (1971), «Вчора і завтра» (1974). Це досягнутий творчий синтез, новий рівень бут­тєвого поетичного роз­думу над пере­житим. Поезії цієї пори по­значені без­страшною, визивною полемічністю, трагічним стоїцизмом, сповнені особливої гіркоти пізнього про­зрі­н­ня. Історичні персонажі, герої творів літературної класики стають у поета інакомовним означе­н­ням явищ сучасного життя, що неабияк дратувало радянську критику з її не­приязню до «езопівської мови». Деякі твори письмен­ника (поема «Сильніше смерті», вірш «Єгіше Чаренцу», повість «Земля обітована») вилучали з його прижит­тєвих ви­дань, інші за­знавали нищівної критики. Близький приятель письмен­ника С. Голованівський у книзі спогадів «Меморіал» (К., 1988) згадував, що тривалі цькува­н­ня при­звели П. навіть до спроби самогубства і лише зуси­л­ля лікарів змогли повернути його до життя. Цей факт засвідчує також М. Руденко у своїх спогадах «Найбільше диво — життя».

Тв.: Твори: В 7 т. 1968—70; 1985—86; Хай лишається вогонь. З неопублікованої спадщини: поезії, проза, нотатки, листи. 1983; Дикий Пегас. 1924—1964. 2004 (усі — Київ).

Літ.: Про Леоніда Первомайського: Спогади, стат­ті, листи, нариси. К., 1978; Череватенко Л. «В путь ви­йшов я, веселий і без­страшний...»: (штрихи до портр. Леоніда Первомайського) // Укр. мова та література в школі. 1988. № 5; Соловей Е. Солдатські пісні воєнкора Первомайського // Критика. 2005. Ч. 5; Лівицька I. A. Психологізм прози Леоніда Первомайського: теоретичний аспект. Кр., 2007; Соловей Е. «Не від­рікаюсь від снів»: Війна і мир Леоніда Первомайського // Дзеркало тижня. 2008, 31 трав.; Синьоок Г. Леонід Первомайський — Арсеній Тарковський: діалог доль і творчості. Чк., 2008; Євреї в українській літературі // Слово і час. 2011. № 8; Петровський-Штерн Й. «Належати до тих, кого вбивають...»: внутрішній вибір Леоніда Первомайського / Пер. з англ. // Judaica Ukrainica І. К., 2012.

Е. С. Соловей

Завантажити статтю