Попруженко Михайло Георгійович

Визначення і загальна характеристика

ПОПРУ́ЖЕНКО Михайло Георгійович (25. 07(06. 08). 1866, Одеса — 30. 03. 1944, Софія) — історик, слов’янознавець, літературознавець. Брат С. Попруженка, дядько А. Флоровського. Доктор слов’янської філології (1899), академік Болгарської АН (1941). Закінчив Рішельєвську гімназію (1884) і Новоросійський університет в Одесі (1888; із двома золотими медалями і ступенем кандидата слов’янської філології), де був залишений для підготовки до професорського звання (учень О. Кирпичникова, О. Кочубинського, Ф. Успенського). Водночас 1888–1908 викладав російську мову в Одеському комерційному училищі (1901–02 виконував обов’язки директора). Захистив магістерську дисертацію «Из истории литературной деятельности в Сербии XV века: “Книга царств” в собрании рукописей библиотеки Императорского Новороссийского университета» (1894), докторську дисертацію «Синодик царя Бориса» (1899). Одним із опонентів на диспуті був професор М. Дрінов, проведене дослідження мало вплив на подальший розвиток болгарської історіографії. Досліджуючи «Синодик…», навів короткий нарис розвитку єретичних рухів Візантії. Від 1891 — приват-доцент, від 1908 — екстраординарний, від 1909 — ординарний, від 1916 — заслужений професор кафедри слов’янської філології Новоросійського університету. Читав лекції з історії слов’янський народів та їхніх літератур, церковнослов’янської мови, вступу до слов’янознавства, проводив практичні заняття зі слов’янської історії та мовознавства. 1895, 1899, 1907, 1910, 1914 перебував у наукових відрядженнях за кордоном. Водночас 1896–1919 очолював Одеську міську публічну бібліотеку. Описав її історію у праці «Одесская городская публичная библиотека 1830–1910 г.: Исторический очерк» (О., 1911). За його редакцією 1901–11 видано 5-томний друкований каталог бібліотеки, за його директорства 1907 зведено її нову будівлю. 1912–20 також викладав на Одеських вищих жіночих курсах. Учасник 15-го Археологічного з’їзду (1911). Від 1889 — член, 1909–12 — секретар Одеського товариства історії та старожитностей. 1920 емігрував до Болгарії. Відтоді й до 1941 — професор історії російської літератури історико-філологічного факультету Софійського університету. Читав лекції у Руському народному університеті в Софії. Член Болгарського археологічного інституту (1928), Слов’янського інституту в Празі (1934), Македонського наукового інституту в Софії (1938), почесний член Слов’янської дружності в Болгарії (1936). Від 1937 — член Комісії із завідування російською культурно-освітньою справою в Болгарії, утвореної при міністерстві закордонних справ та віросповідань. Досліджував проблеми історії і культури південних, західних, східних слов’ян. Більшу частину наукового спадку складають твори з болгаристики, зокрема праці з кирило-мефодіївської тематики, видання і дослідження джерел з історії богомільства та болгарського відродження. В одеський період життя неодноразово публікував праці, присвячені історії Одеси і Новоросійського краю в контексті з культурою на етнічними рухами південних та західних слов’ян. Окремий напрям археографічної діяльності — публікація матеріалів з історії слов’янських колоній у Російській імперії. Видав джерела з історії благоустрою Одеси, нові сторінки зі щоденника О. Бодянського. Під його редакцією надруковано «Собрание сочинений Виктора Ивановича Григоровича (1864–1876)» (О., 1916) з передмовою про життя вченого.

Завантажити статтю