Попруженко Михайло Георгійович

ПОПРУ́ЖЕНКО Михайло Георгі­йович (25. 07(06. 08). 1866, Одеса — 30. 03. 1944, Софія) — історик, словʼяно­знавець, літературо­знавець. Брат С. Попруженка, дядько А. Флоровського. Доктор словʼянської філології (1899), академік Болгарської АН (1941). Закінчив Рішельєвську гімназію (1884) і Новоросійський університет в Одесі (1888; із двома золотими медалями і ступенем кандидата словʼянської філології), де був залишений для під­готовки до професорського зва­н­ня (учень О. Кирпичникова, О. Кочубинського, Ф. Успенського). Водночас 1888—1908 викладав російську мову в Одеському комерційному училищі (1901—02 виконував обовʼязки директора). Захистив магістерську дисертацію «Из истории литературной деятельности в Сербии XV века: “Книга царств” в со­брании рукописей библиотеки Императорского Новорос­сийского университета» (1894), докторську дисертацію «Синодик царя Бориса» (1899). Одним із опонентів на дис­путі був професор М. Дрінов, проведене дослідже­н­ня мало вплив на подальший роз­виток болгарської історіо­графії. Досліджуючи «Синодик…», навів короткий нарис роз­витку єретичних рухів Візантії. Від 1891 — приват-доцент, від 1908 — екс­траординарний, від 1909 — ординарний, від 1916 — заслужений професор кафедри словʼянської філології Новоросійського університету. Читав лекції з історії словʼянський народів та їхніх літератур, церковнословʼянської мови, вступу до словʼяно­знавства, проводив практичні заня­т­тя зі словʼянської історії та мово­знавства. 1895, 1899, 1907, 1910, 1914 пере­бував у наукових від­рядже­н­нях за кордоном. Водночас 1896—1919 очолював Одеську міську публічну бібліотеку. Описав її історію у праці «Одес­ская городская публичная библиотека 1830—1910 г.: Исторический очерк» (О., 1911). За його редакцією 1901—11 ви­дано 5-томний друкований каталог бібліотеки, за його директорства 1907 зведено її нову будівлю. 1912—20 також викладав на Одеських вищих жіночих курсах. Учасник 15-го Археологічного зʼ­їзду (1911). Від 1889 — член, 1909—12 — секретар Одеського товариства історії та старожитностей. 1920 емігрував до Болгарії. Від­тоді й до 1941 — професор історії російської літератури історико-філологічного факультету Софійського університету. Читав лекції у Руському народному університеті в Софії. Член Болгарського археологічного ін­ституту (1928), Словʼянського ін­ституту в Празі (1934), Македонського наукового ін­ституту в Софії (1938), почесний член Словʼянської дружності в Болгарії (1936). Від 1937 — член Комісії із завідува­н­ня російською культурно-освітньою справою в Болгарії, утвореної при міністерстві закордон­них справ та віро­сповідань. Досліджував про­блеми історії і культури пів­ден­них, західних, східних словʼян. Більшу частину наукового спадку складають твори з болгаристики, зокрема праці з кирило-мефодіївської тематики, ви­да­н­ня і дослідже­н­ня джерел з історії богомільства та болгарського від­родже­н­ня. В одеський період життя неодноразово публікував праці, присвячені історії Одеси і Новоросійського краю в контекс­ті з культурою на етнічними рухами пів­ден­них та західних словʼян. Окремий напрям архео­графічної діяльності — публікація матеріалів з історії словʼянських колоній у Російській імперії. Видав джерела з історії благоустрою Одеси, нові сторінки зі щоден­ника О. Бодянського. Під його редакцією на­друковано «Со­брание сочинений Виктора Ивановича Григоровича (1864—1876)» (О., 1916) з перед­мовою про життя вченого.