Папанін Іван Дмитрович

ПАПА́НІН Іван Дмитрович (14(26). 11. 1894, Севастополь — 30. 01. 1986, Москва) — дослідник Арктики. Контр-адмірал (1943). Доктор гео­графічних наук (без захисту дисертації, 1938). Двічі Герой Радянського Союзу (1937, 1940). Державні нагороди СРСР. Закінчив земську початкову школу (1909), працював робітником на Севастопольському заводі навігаційного обладна­н­ня. 1912 як кваліфікований робітник був направлений на суднобудівний завод у м. Ревель (нині Тал­лінн). 1915 при­званий на військову службу на флот як фахівець із ремонту суднового обладна­н­ня Чорноморського флоту. У жовтні 1917 вступив до 1-го Чорноморського загону Червоної гвардії. 1918 брав активну участь у захоплен­ні влади в Севастополі та Сімферополі. Після окупації Криму німецькими військами до початку 1920 працював у під­піл­лі. Кримський під­пільний обком РКП(б) направив його у складі групи більшовиків у Харків до ЦК КП(б)У для ко­ординації дій під­пільно-партизанських груп і Червоної армії. Згодом П. при­значений комісаром оперативного від­ділу штабу морських сил Пів­ден­но-Західного фронту. 

У серпні 1920 у складі 11-ти комуністів та військових фахівців на чолі з О. Мокроусовим направлений до Криму для організації партизанських загонів. Не­вдовзі нелегальними ка­налами пере­ведений до Харкова, де дис­локувався штаб радянських військ на чолі з М. Фрунзе. Після пере­вірки через Закордон­ний від­діл ЦК КП(б)У П. на зу­стрічі з М. Фрунзе доповів про діяльність кримських пов­станських загонів. На­прикінці жовтня 1920, використовуючи кон­спіративні звʼязки Закордон­ного від­ділу ЦК КП(б)У, повернувся до Криму з вантажем зброї, грошей і документів. Після роз­грому Російської армії П. Врангеля у листопаді 1920 за рекомендацією секретаря Кримського обкому РКП(б) Р. Землячки був при­значений комен­дантом Кримської ЧК. Брав участь у масових роз­стрілах військовослужбовців Білої армії, а також мешканців Криму не­пролетарського походже­н­ня — викладачів та учнів, сестер милосердя, священ­ників, під­приємців, інженерів, лікарів, а також у конфіскаціях їхнього майна. До без­посередніх обовʼязків комен­дантів (їх називали «комісарами смерті») входило викона­н­ня вироків та керівництво роз­стрілами. Сам П. свою діяльність у ВЧК ви­значав як дії «санітара революції». Улітку 1921 потрапив до лікарні з діа­гнозом «нервове виснаже­н­ня». 

Потому при­значений військовим комен­дантом ВУЦВК УСРР, згодом — до березня 1922 — працював секретарем Рев­військради Чорноморського флоту. 1923 — керуючий справами, начальник центрального управлі­н­ня воєнізованої охорони народного комісаріату пошти й теле­графу СРСР. 1932—33 — начальник полярної станції Бухта Тиха (Земля Франца-Йосифа), 1934—35 — начальник станції на мисі Челюскін. 1937—38 очолював першу в світі дрейфуючу станцію «Пів­нічний полюс». 1939 — на початку 1940 керував екс­педицією із порятунку криголама «Георгій Сєдов». 

Вдруге зва­н­ня Героя Радянського Союзу отримав під час 2-ї світової війни за успішний су­провід Пів­нічним морським шляхом німецької ескадри, що направлялася в Атлантику для рейдерства та потопле­н­ня британських кораблів (1940). 1939—48 — начальник Головного управлі­н­ня Пів­нічного морського шляху, уповноважений Державного комітету оборони СРСР з пере­везень на Пів­ночі, організовував по­стача­н­ня таборів ГУЛАГу. 1948—72 — за­ступник директора з екс­педицій Ін­ституту океанології АН СРСР (Москва), начальник від­ділу морських екс­педиційних робіт АН СРСР; від 1956 — директор Ін­ституту біо­логії внутрішніх водо­ймищ АН СРСР (с-ще Борок Ярославської обл., РФ, нині носить імʼя П.). 

Автор книг «Жизнь на льдине» (1938), «Лед и пламень» (1977; обидві — Москва). Памʼятники П. споруджено в Севастополі й м. Мурманськ (РФ). На будинку в Москві, де він проживав, встановлено меморіальну дошку.

Завантажити статтю