Папанін Іван Дмитрович

Визначення і загальна характеристика

ПАПА́НІН Іван Дмитрович (14(26). 11. 1894, Севастополь — 30. 01. 1986, Москва) — дослідник Арктики. Контр-адмірал (1943). Доктор географічних наук (без захисту дисертації, 1938). Двічі Герой Радянського Союзу (1937, 1940). Державні нагороди СРСР. Закінчив земську початкову школу (1909), працював робітником на Севастопольському заводі навігаційного обладнання. 1912 як кваліфікований робітник був направлений на суднобудівний завод у м. Ревель (нині Таллінн). 1915 призваний на військову службу на флот як фахівець із ремонту суднового обладнання Чорноморського флоту. У жовтні 1917 вступив до 1-го Чорноморського загону Червоної гвардії. 1918 брав активну участь у захопленні влади в Севастополі та Сімферополі. Після окупації Криму німецькими військами до початку 1920 працював у підпіллі. Кримський підпільний обком РКП(б) направив його у складі групи більшовиків у Харків до ЦК КП(б)У для координації дій підпільно-партизанських груп і Червоної армії. Згодом П. призначений комісаром оперативного відділу штабу морських сил Південно-Західного фронту. 

У серпні 1920 у складі 11-ти комуністів та військових фахівців на чолі з О. Мокроусовим направлений до Криму для організації партизанських загонів. Невдовзі нелегальними каналами переведений до Харкова, де дислокувався штаб радянських військ на чолі з М. Фрунзе. Після перевірки через Закордонний відділ ЦК КП(б)У П. на зустрічі з М. Фрунзе доповів про діяльність кримських повстанських загонів. Наприкінці жовтня 1920, використовуючи конспіративні зв’язки Закордонного відділу ЦК КП(б)У, повернувся до Криму з вантажем зброї, грошей і документів. Після розгрому Російської армії П. Врангеля у листопаді 1920 за рекомендацією секретаря Кримського обкому РКП(б) Р. Землячки був призначений комендантом Кримської ЧК. Брав участь у масових розстрілах військовослужбовців Білої армії, а також мешканців Криму непролетарського походження — викладачів та учнів, сестер милосердя, священників, підприємців, інженерів, лікарів, а також у конфіскаціях їхнього майна. До безпосередніх обов’язків комендантів (їх називали «комісарами смерті») входило виконання вироків та керівництво розстрілами. Сам П. свою діяльність у ВЧК визначав як дії «санітара революції». Улітку 1921 потрапив до лікарні з діагнозом «нервове виснаження». 

Потому призначений військовим комендантом ВУЦВК УСРР, згодом — до березня 1922 — працював секретарем Реввійськради Чорноморського флоту. 1923 — керуючий справами, начальник центрального управління воєнізованої охорони народного комісаріату пошти й телеграфу СРСР. 1932–33 — начальник полярної станції Бухта Тиха (Земля Франца-Йосифа), 1934–35 — начальник станції на мисі Челюскін. 1937–38 очолював першу в світі дрейфуючу станцію «Північний полюс». 1939 — на початку 1940 керував експедицією із порятунку криголама «Георгій Сєдов». 

Вдруге звання Героя Радянського Союзу отримав під час 2-ї світової війни за успішний супровід Північним морським шляхом німецької ескадри, що направлялася в Атлантику для рейдерства та потоплення британських кораблів (1940). 1939–48 — начальник Головного управління Північного морського шляху, уповноважений Державного комітету оборони СРСР з перевезень на Півночі, організовував постачання таборів ГУЛАГу. 1948–72 — заступник директора з експедицій Інституту океанології АН СРСР (Москва), начальник відділу морських експедиційних робіт АН СРСР; від 1956 — директор Інституту біології внутрішніх водоймищ АН СРСР (с-ще Борок Ярославської обл., РФ, нині носить ім’я П.). 

Автор книг «Жизнь на льдине» (1938), «Лед и пламень» (1977; обидві — Москва). Пам’ятники П. споруджено в Севастополі й м. Мурманськ (РФ). На будинку в Москві, де він проживав, встановлено меморіальну дошку.

Завантажити статтю