Постмодернізм

Визначення і загальна характеристика

ПОСТМОДЕРНІ́ЗМ (від пост… і модернізм) — складний та багато­гран­ний інтелектуальний і культурний рух, що заперечує багато припущень та принципів модернізму і кидає виклик традиційним уявле­н­ням про мистецтво, літературу, філософію, історію, соціальні структури. Постмодерністи від­мовляються від ідеї все­осяжних, універсальних пояснень або «великих наративів», що претендують на всебічне ро­зумі­н­ня історії, су­спільства, людської природи; ставлять під сумнів можливість обʼєктивного зна­н­ня чи абсолютної істини, авторитет та легітимність таких наративів, як про­грес, розум, наука чи релігія, стверджуючи, що вони є соціально сконстру­йованими та часто ре­пресивними; наголошують на фрагментованому характері зна­н­ня та досвіду; ви­знають, що реальність є різноманітною та багато­гран­ною, складається з багатьох точок зору, дискурсів та інтер­претацій, а зна­н­ня завжди знаходяться у межах певного соціального, культурного та історичного контекс­тів і на нього впливають субʼєктивні упередже­н­ня та динаміка влади. У П. претензії на істину роз­глядають як соціально сконстру­йовані та умовні, а не як універсальні. Немає єдиної обʼєктивної істини, а скоріше існує без­ліч істин, що були сформовані під впливом різноманітних чин­ників. П. прагне кинути виклик і пі­ді­рвати усталені значе­н­ня та ієрархії, часто використовує грайливі та іронічні стратегії, щоб порушити усталені норми й традиційні способи мисле­н­ня. Він позитивно ставиться до дво­значності, парадоксів і протиріч, використовуючи гумор і сатиру, щоб пі­ді­рвати панівні ідеології та структури влади. П. виник у 2-й половині 20 ст. Значного роз­витку його ідеї набули у французькій філософії. Так, Ж.-Ф. Ліотар за­пропонував ро­зумі­н­ня П. як стану руйнува­н­ня метанаративів (загальних історій) та закликав до звільне­н­ня від обмежень одно­значності, Ж. Дер­ріда став автором декон­структивізму. Декон­струкція, як метод роботи з текс­тами, роз­криває та допускає не­стабільність і суперечливість уявлень про істину, владу, мову, су­спільство й інші ключові категорії; прагне роз­крити і усві­домити приховані протиріч­чя, припуще­н­ня, що впливають на нашу мову та мисле­н­ня. Цей процес викликає руйнацію стабільних систем уявлень, спонукає читача класичних текс­тів до ро­зумі­н­ня різноманітності та неодно­значності. Декон­струкція готує до по­стійного пере­осмисле­н­ня та пере­оцінки уявлень і пере­конань, заперечуючи ідею остаточності та стійкості. П. використовує декон­струкцію як метод аналізу і критики, що перед­бачає ви­вче­н­ня текс­тів, концепцій або культурних артефактів з метою виявити внутрішні протиріч­чя, бінарні опозиції та структури влади, вбудовані в них. Філософ та соціолог Ж. Бодрійяр за­пропонував ідею гіпер­реальності, згідно з якою реальність у П. замінюють симулякри та символи. Література П. часто містить метафікцію, що привертає увагу до власної вига­даності та акту оповіда­н­ня. Завдяки тому, що саморефлексія автора є частиною наративу, стирається межа між реальністю та вигадкою. Поширена також інтертекс­туальність, оскільки постмодерністи часто додають у текс­ти цитати інших авторів, жанри та культурні артефакти, створюючи мережу взаємоповʼязаних значень. Важливо, що межі та класифікації в літературі П. роз­миті, багатьох авторів читачі можуть спри­ймати як неодно­значних у своїх стилях і під­ходах. Так, у творах арґентинського письмен­ника, поета та есе­їста Х. Борхеса присутні теми лабіринту, нескінчен­ності, часу та неви­значеності, він використовує метафори та ігри слів, щоб викликати сумніви щодо стабільності істини та реальності. Його колега Дж. Кортасар ві­домий своїми екс­периментальними оповіда­н­нями, у яких використовував нелінійну структуру, ігри слів, фантастичні елементи та метафори. П. ві­домий без­ліч­чю стилів, жанрів та зміша­н­ням різних літературних технік, проте деякі критики вважають, що це призводить до від­сутності цілісності у творах, а також поверх­невого викори­ста­н­ня різних стилів без глибин­ного осмисле­н­ня. П. іноді засуджують за роз­мива­н­ня кордонів між різними культурними, епохальними та літературними традиціями, оскільки це веде до втрати ідентичності та цін­ності культурної спадщини, йому приписують політичну байдужість та від­сутність ясних позицій щодо соціальних і політичних питань. Критики стверджують, що П. не пропонує кон­структивних рішень і не звертається до питань соціальної справедливості та подола­н­ня нерівності, заперечує можливість досягне­н­ня обʼєктивної істини чи універсальних принципів. Це призводить до релятивізму та від­мови від стандартів оцінки та цін­ностей, що домінують у су­спільстві.

Літ.: J.-F. Lyotard. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. Minneapolis, 1984; Ch. Butler. Postmodernism: A Very Short Introduction. Oxford, 2002.

Н. Б. Отрешко

Філософське окресле­н­ня поня­т­тя

ПОСТМОДЕРНІ́ЗМ — своєрідна філософська, світо­глядна позиція, антитеза модерністському мистецтву, стилю культури, мисле­н­ня, що з класичного змінюється на некласичний, а потім на постнекласичний. Поня­т­тя «постмодернізм» осмислює певні явища у су­спільному житті та культурі 2-ї половини 20 ст. — початку 21 ст. Воно, власне, виникло через необхідність по­значити явища, що зʼявилися у період після модернізму в мистецтві, архітектурі, філософствуван­ні, в осмислен­ні реальності. В англійській мові роз­різняють «Postmodernism» для означе­н­ня П., як історичної епохи, що при­йшла на зміну епосі модернізму, та «Postmodernity» як постмодерність, що використовують для означе­н­ня проявів П. у соціальній та культурній сферах. Вважають, що вперше сам термін «П.» викори­став німецький філософ Р. Панвіц у праці «Die Krisis der europäischen Kultur» («Криза європейської культури», Нюрнберґ, 1917). Іспанський письмен­ник Ф. де Оніс Санчес у книзі «Antología de la poesía española e hispanoamericana» («Антологія іспанської та латиноамериканської поезії», Мадрид, 1934) за­стосував назву «П.» для по­значе­н­ня реакції на модернізм. 1947 завдяки англійському історику А.-Дж. Тойнбі П. набув культурологічного сенсу — у своїй знаменитій книзі «A Study of History» («Дослідже­н­ня історії»; пере­клад українською мовою — К., 1995, т. 1, 2) кінець панува­н­ня в релігії та культурі Заходу він ви­значав як П. У 1960—70-х рр. на термін «П.» звернули увагу під час ви­значе­н­ня стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти без­ликої стандартизації й техніцизму. Популярності він набув завдяки американському архітектору Ч. Дженксу, який цей термін використовував для означе­н­ня нових тенденцій в архітектурі, яку він від­повід­но і називав архітектурою П. Не­вдовзі поня­т­тя «П.» стало популярним у літературі та малярстві. Згодом його зміст роз­ширився від по­значе­н­ня нових тенденцій в американській архітектурі до нових течій у французькій і не лише філософії, що було без­заперечним свідче­н­ням того, що подібні явища, зміни від­буваються у всіх сферах культури 1960—70-х рр. Роз­витку поня­т­тя «П.» сприяли міркува­н­ня французьких філософів Ж. Дер­риди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Лакана, М. Фуко, концепція семіотика й письмен­ника У. Еко. Більшість дослідників періодом становле­н­ня постмодерну вважають 1960—70-і рр. Саме в ці роки основні ідеї «філософського» модерну за­знають кризи, йдеться, насамперед, про ніцшеанську «смерть» Бога, бартівську «смерть» автора, врешті-решт смерть субʼєкта. «Станом постмодерну» називає Ж.-Ф. Ліотар су­спільство, культуру, науку 1970-х рр.

П. не мислимий без модернізму, власне — це те, що сталося після модернізму. Тому лише так, через порівня­н­ня та від­межува­н­ня від модернізму можна зро­зуміти його особливості. Філософія П. — це вже не зовсім філософія, її по­збавлено обʼєктивності та правдивості, вона стає антинауковою та антираціональною, втрачає філософську системність, є декон­структивною у різноманітних сенсах цього слова, врешті-решт зближується з мистецтвом. Філософські концепції стають подібними лінгвістичним іграм та дис­кусіям, художнім витворам. Тому П. — це, так би мовити, пере­несе­н­ня «мистецького» П. у різноманітні сфери культури. Послідовники мистецтва постмодерну від­мовляються від створе­н­ня універсальних канонів, ієрархії норм, естетичних цін­ностей. У постмодерністському мистецтві не продукують нових форм, як це у класичному мистецтві, а використовують готові форми, походже­н­ня яких не має принципового значе­н­ня. Для творів мистецтва П. характерні фрагментарність та принцип монтажу. Художник постмодерну нічого нового не творить та не виробляє, а від­бирає, комбінує форми, пере­носить їх і роз­міщує на новому місці, таким чином утворюючи нове. Із цим повʼязана власне смерть автора та зро­ста­н­ня ролі глядача, читача і його участь у творен­ні мистецтва та встановлен­ні його сенсу. 1967 зʼявилося одно­ймен­не есе французького філософа, теоретика та критика літератури Р. Барта («The Death of the Author» // «Смерть автора»). Тому Ж. Бодріяр і говорить про смерть сучасного мистецтва, маючи на увазі смерть творчої сутності. Мистецький П. все більше нагадує масову культуру і, навіть, кітч, тут все змішалося — жанри, високе та низьке, панує повний стильовий синкретизм та всюдисуща гра й іронія. Про роль іронії варто сказати окремо. Іронія затверджує плюралістичний всесвіт, до­зволяє вільно маніпулювати будь-якими готовими формами, а також художніми стилями минулого в іронічному ключі, що було раніше немислимо, звертається до позачасових сюжетів та вічних тем, акцентуючи на їхньому аномальному стані в сучасному світі. Часто постмодерністську культуру характеризують як явище, пройняте на­строями «кінця історії», коли вже все сказано, немає під­ґрунтя для виникне­н­ня нових, оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього арʼєргарду. Однак існує інша, оптимістична концепція П. як культури нового художнього змісту (Дж. Барт), а зовсім не занепаду та вичерпності.

Цьому періоду історії притаман­ний особливий «художній» тип сві­домості. Світ цією сві­домістю уявляється як хаос, заперечується чи під­дається сумніву будь-яка система цін­ностей і пріоритетів, іронія, релятивність, пародія та десакралізація найвищих авторитетів стає основою світо­гляду. Загалом постмодерністський світо­гляд є пере­важно критичним і негативним, націленим не стільки на створе­н­ня нового зна­н­ня, скільки покликаний викликати сумніви в правомірності зна­н­ня модерну. Проголошується неможливість обʼєктивного пі­зна­н­ня та від­сутність критеріїв достовірності. Про­грес, істина, порядок, справедливе су­спільство, вся західна «логоцентрична традиція», оголошується сукупністю ідеологем та міфів. П. — це кінець метанаративам, ідеологем та ідеологій, великим проєктам. Їх успішно заміщують текс­ти та локальні «історії-роз­повіді». Загалом, світ у П. пред­ставлений як «не­значущий» текст, що не має звʼязку з реальністю, навіть як «позареальний» текст. У постмодерністській картині світу знак по­збавлено функції від­ображе­н­ня дійсності, а текст — реальності. Ж. Дер­рида ви­значає такий стан так: «поза текс­том нічого немає». Мову вважають ключем до істини, оскільки вона формує мисле­н­ня, а істина залежить від контекс­ту. Форма має пріоритет над вмістом, оскільки зміст пові­домле­н­ня не на­стільки важливий як спосіб його пере­дачі.

Філософські засади П. ґрунтуються на теорії пост­структуралізму та декон­структивізму, що роз­роблені провід­ними французькими вченими Ж. Лаканом, М. Фуко, Ж. Дельозом, Ф. Ґват­тарі, Ж. Дер­ридою, Р. Бартом, Ж.-Ф. Ліотаром та ін. Принцип методологічного сумніву щодо всіх позитивних істин та ієрархічних структур є провід­ним у концепції пост­структуралізму. Пост­структуралізм базується на критиці логоцентризму, раціональних способів пі­зна­н­ня у філософії, на ви­знан­ні пріоритету чут­тєвої, емоційної реакції людини на наколишній світ, на виявлен­ні та критиці стратегій примушува­н­ня, тобто тоталітарних ідеологій і влад, що криються за оболонкою під­сві­домого, на пошуці маргінальних зон свободи, що знаходяться за межами структури будь-чого, і художнього текс­ту так само. М. Фуко, який належить як до філософів пізнього модерну, так і до П., є одним із його теоретиків через те, що він заперечує загально­прийняте ро­зумі­н­ня історії, а саме хронологію історії як послідовності обовʼязкових фактів. У 1960-і рр. він за­пропонував новий метод дослідже­н­ня історії — «археологію зна­н­ня». Вчений від­мовився від модерних принципів ви­вче­н­ня історії — від викори­ста­н­ня наукової аргументації, авторитету дослідника. На його думку, світ прихований за дискурсивними практиками тієї чи іншої епохи й потрібно лише «роз­копати» сві­домість та її сенси через роз­кри­т­тя походже­н­ня й функціонува­н­ня понять та законів епохи, її дискурсів, текс­тів, а не брати їх з універсального та вічного. Ж. Лакан, Ж. Дер­рида та ін. висунули ідею декон­струкції як основного принципу аналізу текс­ту. Ґрунтуючися на тезі про те, що будь-який феномен культури є продуктом владних стосунків, через які людині навʼязуються ідеології та цін­ності, а мова стає одним із головних інструментів маніпуляцій, філософи Ж. Дер­рида, М. Фуко пропонують роз­кладати художній текст на елементи, а потім по-своєму їх інтер­претувати (деконструювати). Про­аналізувати, роз­класти текст, власне й означає виявити, що внесено в текст традицією, каноном, владою, а що — бажа­н­ням, інтуїцією автора. Інтер­претація, декон­струкція текс­ту потрібна для актуалізації маргінального, прихованого, задавленого владою, традицією, каноном. Декон­струкція, на думку Ж. Дер­риди, тотожна пере­конструюван­ню текс­ту — виявлен­ню його внутрішньої суперечливості, від­найден­ню в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, а й для самого автора, «залишкових сенсів». Для Ж. Дер­риди культура складається із сукупності текс­тів, кожний з яких утворюють на під­ставі інших текс­тів. Тому казати про якийсь єдиний та усталений сенс не має рації. Текс­ти, згідно твердже­н­ня Ж. Дер­риди, існують само­стійно, не залежно від дійсності, тим більше від зна­н­ня про неї. У таких умовах стверджувати про авторство твору чи про будь-який «правильний» сенс творів без­глуздо. Аналогом «образу» — категорії класичної літератури у П. — є «симулякр». Це також «певне зображе­н­ня», подібність, видимість, але не світу, їх спри­ймають як обʼєкти «третьої природи». На думку Ж. Бодріяра симулякр замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає від­сутність за присутність, стирає від­мін­ність між реальним та уявним, «сублімуючи зміст у форму». Симулякр у контекс­ті філософії П. тлумачать як «точну копію, оригінал якої ніколи не існував», копію копії, пустий знак, псевдоріч, образ, знак, не спів­від­несений із реальністю. Людина доби постмодерну, як вважає Ж. Бодріяр, живе у знаковій реальності, гіпер­реальності, що утворена знаками речей, а не самими речами. Від­носини у такій реальності — це обмін знаками, а не товарами чи послугами, а самі знаки позаяк їх не­значущості є симулякрами, що й встановлюють логіку світу. Філософські засади П. — це заперече­н­ня існува­н­ня єдиної універсальної істини, спри­йма­н­ня світу як багатоликої моделі, а якщо світ множин­ний, то звідси й істина множин­на, від­носна, сумнівна. Розум тут не творить закони, а інтер­претує. Сама нескінчен­ність світу перед­бачає (ще за Ф. Ніцше) нескінчен­ну кількість інтер­претацій. Постмодерністи від­мовляються від обʼєктивності та істини, раціо та системності, натомість по­збавляються догматизму та обмежень авторитетів, традицій будь-яких кордонів, отримуючи рухливість, багато­значність, від­критість та неви­значеність і, врешті-решт, віртуальну реальність.

Літ.: M. Foucault. Les Mots et les Choses. Une archéologie des sciences humaines. Paris, 1966; M. Foucault. Surveiller et punir. Naissance de la prison. Paris, 1975; Ch. Jencks. The Language of Post-Modern Architecture. New York, 1977–1991; M. Foucault. Histoire de la sexualité. Vol. 2: Lʼusage des plaisirs. Paris, 1984; J.-F. Lyotard. The Postmodern condition: A Report on Knowledge. Minneapolis, 1984; Дер­рида Ж. Позиції / Пер. з франц. К., 1994; Лукʼянець В. С., Соболь О. М. Філософський постмодерн. К., 1998; J.-F. Lyotard. La Confession dʼAugustin. Galilée, 1998; J.-F. Lyotard. Misère de la philosophie. Galilée, 2000; Умберто Е. Роль читача. Дослідже­н­ня з семіотики текс­тів / Пер. з англ. Л., 2004; Дер­рида Ж. Письмо та від­мін­ність / Пер. з франц. К., 2004; Дер­рида Ж. Дарувати час / Пер. з франц. Л., 2008.

Г. Ю. Носова

Завантажити статтю