Політична географія

ПОЛІТИ́ЧНА ГЕОГРА́ФІЯ — наука про просторову організацію держав і між­державних обʼ­єд­нань, роз­міще­н­ня і просторові взаємини політичних сил, територіальні форми організації політичних процесів і явищ. П. г. від зародже­н­ня і донині роз­вивається на стику гео­графії та політології. Загальний обʼєкт її ви­вче­н­ня — територіально-політичні системи (ТПС) різних ієрархічних, функціональних та юридичних типів. Найбільш цілісною ТПС є держава, що на перших етапах роз­витку П. г. вважалася єдиним, а нині залишається одним з найдосліджуваніших обʼєктів. На­приклад, С. Рудницький ви­значав П. г. як науку, що за­ймається «дослідом і пред­ставле­н­ням взаємин саме поміж державним жи­т­тям людства та Землею» («Українська справа зі становища політичної гео­графії», Берлін, 1923). Предметом дослідже­н­ня П. г. є різноманітні аспекти територіальної організації політичної сфери су­спільного життя в цілому чи її окремих складових. П. г. ви­вчає широке коло про­блем просторової організації, повʼязаних з державою (суверенітет, територія, кордон, столиця, політико-територіальна організація, вибори, регіоналізм, політичний режим, опозиція), поня­т­тям сили і її за­стосува­н­ням (гегемонія (див. Гегемонізм), геополітика, супердержава, конфлікт, пост-конфлікт, сецесія, тероризм), світоустроєм (світовий порядок, політико-гео­графічне положе­н­ня, світове місто, колоніалізм, імперіалізм, політична економія, ідеологія, глобалізація, інтеграція, міграція), ідентичністю (націоналізм, громадянство, постколоніалізм, ре­презентація, гендер, субкультура) та ін. Найчастіше ви­окремлюють П. г.: теоретичну (об­ґрунтува­н­ня політично-гео­графічних концепцій, теорій, ідей, принципів, закономірностей та роз­виток понят­тєво-категоріального апарату); історичну (дослідже­н­ня етапів роз­витку науки, внеску окремих дослідників, етапів формува­н­ня політичної карти і системи між­народних від­носин та ін.); регіональну (глобальний, регіональний, локальний рівні дослідже­н­ня; в умовах глобалізації політичні процеси і явища, що характерні для різних рівнів, стають все більш взаємозалежними); галузеву (гео­графія політичних сил і явищ, електоральна гео­графія); Світового океану; прогностичну (роз­робле­н­ня та верифікація політично-гео­графічних про­гнозів). Головні концепції, теорії та ідеї сучасної П. г.: територіальності, місця, територіально-політичної організації су­спільства, політичного ландшафту, жит­тєвого (освоєного) простору, конструюва­н­ня простору, єдиного поля, етнічної та політичної (національної) ідентичності, іконо­графії, мультикультуралізму та ін. Серед західних гео­графів популярні альтернативні під­ходи в П. г.: «нова гео­графія» (пере­важно ви­вче­н­ня гео­графії впливу політичних сил на принципах неопозитивізму), «гуманістична гео­графія» (ви­вче­н­ня прагнень, цін­ностей і мети окремих груп чи індивідуумів на принципах екзистенціалізму) та «радикальна гео­графія» (політизація науки на засадах марксизму). Базою для формува­н­ня П. г. стали соціально-політичні по­гляди та ідеї (особливо вче­н­ня про гео­графічний детермінізм) мислителів попередніх періодів. Термін «П. г.» для означе­н­ня від­повід­ної на­вчальної дисципліни зʼявився від середини 18 ст. у працях І. Канта, А.-Р.-Ж. Тюрґо, К. Вирвіча, К. Ріт­тера, Г. Алішана, проте П. г. як наука формувалася на­прикінці 19 ст. Її засновником вважають німецького гео­графа Ф. Ратцеля («Politische Geographie oder die Geographie der Staaten, des Verkehrs und des Krieges», Мюнхен, 1897; в українських джерелах — «Політична гео­графія»). На перших етапах П. г. роз­вивалася спільно з геополітикою. Найві­домішими пред­ставниками світової П. г. є Ф. Ратцель, К. Гаусгофер, К.-А. Бослер (Німеч­чина), А. Зиґфрід, П.-В. де ла Бланш, Ж. Ансель, Ж. Ґот­тман, Ф. Ґоґель, І. Лакост, М. Фуше (Франція), Г. Мак­кіндер, Д. Харві, П. Тейлор, Р. Джонстон (Велика Британія), І. Бовмен, Р. Гартшорн, Н. Паундс, С. Коен, К. Ґел­лахер, Р. Сакк, Дж. Еґнью (США), В. Мамаду (Нідерланди), А. Макфейл (Нова Зеландія) та ін. Нині П. г. активно роз­вивають в США, Великій Британії, Канаді, Німеч­чині, Франції, Іспанії, Польщі, Румунії, Словенії, Росії, Індії, Японії, Пів­ден­ній Кореї, Китаї, Бразилії та ін. Від 2000 працює Комісія з політичної гео­графії при Між­народному гео­графічному союзі. Сучасні світові тенденції у роз­витку П. г. пред­ставлені моно­графіями та публікаціями у числен­них між­народних та національних часописах, серед яких особливо вагомими є «Political Geography», «Government and Policy», «Geopolitics», «Hérodote», «Environment and Planning». Якщо на перших етапах роз­витку П. г. пере­важно зосереджувалася на описі, то нині вона як між­дисциплінарна і багато­гран­на наука виконує найрізноманітніші функції: поясне­н­ня, конструюва­н­ня, управлі­н­ня, про­гнозува­н­ня, вихова­н­ня.

Українська П. г. почала формуватися у загальносвітовому руслі на початку 20 ст. під значним впливом теоретико-методологічних по­глядів К. Ріт­тера, Ф. Ратцеля, А. Гет­тнера, Г. Мак­кіндера, А. Зиґфріда та з викори­ста­н­ням попередніх політично-гео­графічних ідей вітчизняних і зарубіжних гео­графів, істориків, філософів, мандрівників. Основоположником української П. г. вважають С. Рудницького («Коротка гео­графія України», 1910 та 1914; «Українська територія та народ», 1916; «Чому ми хочемо само­стійної України?», 1916; «Дотеперішні втрати української території», 1920; «Українська справа зі становища політичної гео­графії», 1923). Становлен­ню української П. г. сприяли праці В. Ґериновича («Начерки української западної етно­графічної границі», 1918; «Україна, звідки пішла її назва, як і чому вона поширилась?», 1918; «Україна, яко гео­графічна одиниця», «Границі України», обидві — 1921; «Економічна роль Чорного моря і її значе­н­ня для політичної конʼюнктури Сходу Європи в другій половині XVIII ст.», 1930), О. Терлецького («Політичні події на Галицькій Русі в 1340», 1896; «Українці в Німеч­чині 1915—1918», т. 1, «Історія української громади в Раштаті», 1919; «Історія української державности», у 2-х т., 1923—24), С. Томашівського («Етно­графічна карта Угорської Русі», 1906; «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни», 1915; «Схід і Захід. Історично-політичний нарис», 1926; «Десять літ українського пита­н­ня в Польщі», 1929) та ін. У період радянської колонізації П. г. в Україні не мала можливостей для роз­витку і була пред­ставлена працями, зокрема геополітичного змісту, ви­даними пере­важно за кордоном В. Садовським («З під­сумків кольонізаційної політики в СССР», 1936; «Національна політика Совєтів на Україні», 1937), А. Синявським («УСРР і Близький Схід у світі геополітики (Про­блема торговельних звʼязків)», «Польща: Геополітичний нарис», обидві — 1928; «Рух «“Пан-Європа”», 1929), В.-Д. Кучабським («Геополітика», 1925; «Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.», «Польська дипломатія і східно-галицьке пита­н­ня на Паризькій мирній конференції в 1919 р.», обидві — 1931), «Україна і Польща», 1933; «Die West-Ukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahreen 1918—23», 1934), В. Кубі­йовичем («Українська національна територія», 1934; «Територія й людність українських земель», 1935; «Площа української етно­графічної території та її адміністративний поділ», 1941; «Гео­графія України і сумежних країв», 1943; редагував 1—3 т. кн. 1 та 1—10 т. кн. 2 «Енциклопедії україно­знавства», 1949—84), Ю. Липою («При­значе­н­ня України», 1938; «Чорноморська доктрина», 1940; «Роз­поділ Росії», 1941) та ін. Сучасна українська П. г. від­родилася на­прикінці 20 ст. завдяки працям М. Дністрянського, Ю. Кисельова, В. Лажніка, П. Масляка, М. Мацяха, О. Паламарчука, О. Шаблія, В. Шишацького, Б. Яценка та ін. Політично-гео­графічній про­блематиці на сучасному етапі присвячені, на­приклад, моно­графії М. Дністрянського (1992, 2000, 2003, 2021), С. Лотоцького і С. Трохимчука (2002), П. Шуканова (2014), Р. Сливки (2022, спів­авт.); дисертації Є. Хана, В. Стафійчука (обидві — 1999), О. Малиновської, В. Миронюка (обидві — 2002), М. Дністрянського (2005), А. Голода, Р. Клочка, З. Тітенко (усі — 2007), О. Склярської (2010), Н. Короми (2012), П. Шуканова (2014), М. Добиша, А. Кузишина (обидві — 2021); на­вчальні посібники М. Дністрянського (1997, 2010, 2014), Б. Яценка (2005, 2007, спів­авт.), С. Трохимчука і О. Федунь (2007), А. Гольцова (2007, 2012), В. Стафійчука (2016), С. Сюткіна (2017) та ін.

Українські політгео­графи у своїх публікаціях висвітлюють широке коло про­блем теоретичного і прикладного характеру: історія П. г. (внесок окремих вчених у становле­н­ня і роз­виток української П. г.; етапи становле­н­ня світової та української П. г.); П. г. України (політико-гео­графічне положе­н­ня, дво- і багато­сторо­н­ня взаємодія на між­народній арені, державні кордони та транскордон­не спів­робітництво, політико-адміністративний устрій, політико-гео­графічні про­блеми формува­н­ня української нації); електоральна гео­графія (чин­ники електоральних вподобань, аналіз результатів виборів, політико-гео­графічне ра­йонува­н­ня України, гео­графія виборів в окремих державах світу); теорія і методика П. г. (формува­н­ня понят­тєво-термінологічного апарату, об­ґрунтува­н­ня предметної суті науки, аналіз методів дослідже­н­ня); регіональна П. г. (висвітле­н­ня політико-гео­графічних про­блем ЄС, Балто-Чорноморського простору, НАТО, окремих держав і конфліктів) та ін. Важливими, проте недо­статньо пред­ставленими, особливо в умовах російсько-української війни, напрямами наукових досліджень є політично-гео­графічне об­ґрунтува­н­ня місця і ролі України у сучасному світовому і європейському просторі та цілісності української держави і нації, зокрема іноземними мовами. Дотичну до П. г. про­блематику у своїх працях також традиційно роз­кривають пред­ставники політологічних, соціологічних, історичних, економічних, філософських наук.

Результати вітчизняних політико-гео­графічних досліджень найчастіше друкують у наукових часописах «Вісник Львівського університету. Серія гео­графічна» (Львів), «Гео­графія та туризм», «Економічна та соціальна гео­графія», «Український гео­графічний журнал», «Політичні дослідже­н­ня» (усі — Київ), «Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Гео­графія» (Тернопіль), «Учені записки Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. Серія: Гео­графія» (Сімферополь/Київ), «Часопис соціально-економічної гео­графії» (Харків), «Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Гео­графічні науки» (Луцьк), «Історія Української гео­графії» (Тернопіль); журналі «Бінтел» та ін. Центрами політично-гео­графічних досліджень в Україні є Київ, Львів (1992 у Львівському університеті була від­крита перша в Україні кафедра політичної гео­графії та країно­знавства), Луцьк, Сімферополь (до російської окупації), Харків, Тернопіль, Чернівці; значним є внесок у роз­виток української П. г. науковців Івано-Франківська, Одеси, Полтави, Він­ниці, м. Умань Черкаської обл.

Завантажити статтю