Парфеній (Брянських)
ПАРФЕ́НІЙ (Брянських Петро Арсенійович; 30. 10. 1881, м. Іркутськ, Росія — 22. 11. 1937, м. Архангельськ, РФ) — церковний діяч. Закінчив Іркутську духовну семінарію (1902) і Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я (1907). Протягом 8-ми місяців слухав лекції з біблійських наук у Берлінському університеті. Від 1908 викладав у Красноярській і Смоленській духовних семінаріях (обидві — Росія). 1911 у Почаївській лаврі (нині Кременецького р-ну Тернопільської обл.) прийняв чернечий постриг, наступного року там само рукопокладений на ієромонаха, 1914 у Житомирі возведений у сан архімандрита. Відтоді — заступник керуючого Житомирського пастирського училища; від 1916 — начальник Пастирської місіонерської семінарії при Бізюківському монастирі Херсонської єпархії (нині с. Червоний Маяк Бериславського р-ну Херсонської обл.). Автор науково-богословських досліджень про несумісність християнства і соціалізму. Після закриття семінарії переїхав до Херсона, був секретарем єпископа Прокопія (Титова). 1921 патріархом Тихоном (Бєлавіним) хіротонізований на єпископа Новомиргородського, вікарія Одеської єпархії. Представник консервативного крила «тихонівщини», виступав проти обновленства та «липківщини», засуджував червоний терор, колективізацію та кампанію з вилучення церковних коштовностей. Завдяки авторитету серед віруючих Одещини та Херсонщини домігся послаблення тут обновленства. У грудні 1921 заарештований у м. Ананьїв (нині Подільського р-ну Одеської обл.), де був ув’язнений до травня 1922, після чого виїхав до Києва. Тут разом із тимчасово керуючим Київською єпархією єпископом Уманським Макарієм (Кармазіним) брав участь у здійсненні нелегальних хіротоній вікарних архієреїв Київської єпархії. У жовтні 1922 заарештований, переведений до Харківської в’язниці, після звільнення висланий за межі УСРР. Оселився у Москві при Даниловому монастирі, де зійшовся з опозиційною групою єпископату. Виступав проти компромісів із радянською владою. Після арешту настоятеля Данилова монастиря 1924 очолив братію цієї обителі. У листопаді 1925 разом із іншими членами «данилівської групи» заарештований у справі митрополита Петра (Полянського), у травні 1926 за звинуваченням у приналежності до антирадянської організації церковників засуджений до 3-х р. заслання у Комі-Зирянський край РФ. Достроково звільнений у березні 1927. Повернувся до Данилового монастиря, де проживав на напівлегальному становищі. У тому ж році категорично відкинув декларацію митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність і співпрацю з радянською владою. Один із організаторів внутрішньоцерковної опозиції «непоминаючих» (згодом — Істинно-православна Церква), розбудовував мережу катакомбних громад Істинно-православної Церкви в Україні. Відмовлявся визнавати канонічність московського Синоду митрополита Сергія (Страгородського). У жовтні 1929 заарештований і засуджений до 3-х р. заслання до Казахстану. У листопаді 1934 у черговий раз заарештований за звинуваченням в активній церковній діяльності зі створення контрреволюційної організації «Істинно-православна Церква», 1935 засуджений до 5-ти р. заслання. Покарання відбував у Архангельську, де 17 серпня 1937 знову заарештований, у жовтні того ж року за звинуваченнями в організації контрреволюційної групи із церковників та засланого духовенства, здійсненні таємних богослужінь, антирадянській агітації та пропаганді фашизму засуджений до розстрілу. Реабілітований 1958. У 1981 канонізований на Соборі РПЦ за кордоном у м. Нью-Йорк (США), 2005 — РПЦ.
Літ.: Регельсон Л. Трагедия Русской церкви. Париж, 1977; Просим освободить из тюремного заключения: (письма в защиту репрессированных). Москва, 1998.
С. В. Шумило
Рекомендована література
- Регельсон Л. Трагедия Русской церкви. Париж, 1977;
- Просим освободить из тюремного заключения: (письма в защиту репрессированных). Москва, 1998.