Парфеній (Брянських)

ПАРФЕ́НІЙ (Брянських Петро Арсені­йович; 30. 10. 1881, м. Іркутськ, Росія — 22. 11. 1937, м. Архангельськ, РФ) — церковний діяч. Закінчив Іркутську духовну семінарію (1902) і Київську духовну академію зі ступенем кандидата богословʼя (1907). Протягом 8-ми місяців слухав лекції з біблійських наук у Берлінському університеті. Від 1908 викладав у Красноярській і Смоленській духовних семінаріях (обидві — Росія). 1911 у Почаївській лаврі (нині Кременецького р-ну Тернопільської обл.) прийняв чернечий постриг, на­ступного року там само рукопокладений на ієромонаха, 1914 у Житомирі во­зведений у сан архімандрита. Від­тоді — за­ступник керуючого Житомирського пастирського училища; від 1916 — начальник Пастирської місіонерської семінарії при Бізюківському монастирі Херсонської єпархії (нині с. Червоний Маяк Бериславського р-ну Херсонської обл.). Автор науково-богословських досліджень про несумісність християнства і соціалізму. Після закри­т­тя семінарії пере­їхав до Херсона, був секретарем єпис­копа Прокопія (Титова). 1921 патріархом Тихоном (Бєлавіним) хіротонізований на єпис­копа Новомиргородського, вікарія Одеської єпархії. Пред­ставник консе­рвативного крила «тихонівщини», ви­ступав проти обновленства та «липківщини», засуджував червоний терор, колективізацію та кампанію з вилуче­н­ня церковних коштовностей. Завдяки авторитету серед віруючих Одещини та Херсонщини домігся послабле­н­ня тут обновленства. У грудні 1921 заарештований у м. Ананьїв (нині Подільського р-ну Одеської обл.), де був увʼязнений до травня 1922, після чого ви­їхав до Києва. Тут разом із тимчасово керуючим Київською єпархією єпис­копом Уманським Макарієм (Кармазіним) брав участь у здійснен­ні нелегальних хіротоній вікарних архієреїв Київської єпархії. У жовтні 1922 заарештований, пере­ведений до Харківської вʼязниці, після звільне­н­ня висланий за межі УСРР. Оселився у Москві при Даниловому монастирі, де зі­йшовся з опозиційною групою єпис­копату. Ви­ступав проти ком­промісів із радянською владою. Після арешту настоятеля Данилова монастиря 1924 очолив братію цієї обителі. У листопаді 1925 разом із іншими членами «данилівської групи» заарештований у справі митрополита Петра (Полянського), у травні 1926 за звинуваче­н­ням у приналежності до антирадянської організації церковників засуджений до 3-х р. засла­н­ня у Комі-Зирянський край РФ. До­строково звільнений у березні 1927. Повернувся до Данилового монастиря, де проживав на напів­легальному становищі. У тому ж році категорично від­кинув декларацію митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність і спів­працю з радянською владою. Один із організаторів внутрішньоцерковної опозиції «непоминаючих» (згодом — Істин­но-православна Церква), роз­будовував мережу катакомбних громад Істин­но-православної Церкви в Україні. Від­мовлявся ви­знавати канонічність московського Синоду митрополита Сергія (Страгородського). У жовтні 1929 заарештований і засуджений до 3-х р. засла­н­ня до Казах­стану. У листопаді 1934 у черговий раз заарештований за звинуваче­н­ням в активній церковній діяльності зі створе­н­ня контр­революційної організації «Істин­но-православна Церква», 1935 засуджений до 5-ти р. засла­н­ня. Покара­н­ня від­бував у Архангельську, де 17 серпня 1937 знову заарештований, у жовтні того ж року за звинуваче­н­нями в організації контр­революційної групи із церковників та засланого духовенства, здійснен­ні таємних богослужінь, антирадянській агітації та пропаганді фашизму засуджений до роз­стрілу. Реабілітований 1958. У 1981 канонізований на Соборі РПЦ за кордоном у м. Нью-Йорк (США), 2005 — РПЦ.

Завантажити статтю