ПІНЧУ́К Олег Степанович (15. 06. 1960, м. Дрогобич Львівської обл.) — скульптор, майстер арт-ін­сталяцій, графік. Син С. Пінчука. Народний художник України (2018). Премії 2-го Між­народного арт-фестивалю «Золотий пере­тин» (Київ, 1997), 21-го Між­народного фестивалю «Napoli Cultural Classic» (Марильяно, Італія, 2021). Член НСХУ (1990). На­вчався в студії образотворчого мистецтва Г. Хусіда (Київ, 1977–82). Закінчив Київський художній ін­ститут (1988; викладачі В. Чепелик, В. Борисенко, І. Макогон, В. Сухенко, М. Вронський), Вищу школу візуальних мистецтв у Женеві (Швейцарія, 1995; викладач М. Гірші). Був генеральним директором Київської арт-галереї «М17» (2016–18), директором Європейської школи мистецтв (Київ, 2021–22). Сучасні можливості впливу на сві­домість глядача П. по­єд­нує з властивою йому увагою до національних традицій. Кожна робота виважена до дрібниць і справляє враже­н­ня притчі, роз­важальної за формою й глибокої за змістом. П. створює звіро- та людиноподібних істот, які викликають бажа­н­ня їх попестити, приголубити та потерти рукою виділені автором для того золотаві місця. Скульптор нерідко подає своїх пластичних персонажів з іронією. Він часто використовує під­вісні елементи, що сприяє від­чу­т­тю живої вібрації та одухотворен­ню бронзових створінь. Твори П. ніби за­прошують в інтелектуальні казкові мандри, де здійснює бажа­н­ня «Птаха, яка несе золоті яйця» (2000), оживають з дитячих спогадів бабусині слоники у «Подорожі за слонами» (1999), а хвацькі вершники неодмін­но пере­магають всіх ворогів. Певною фольклорною ритмікою по­значені навіть ін­сталяції — за­звичай зі­бра­н­ня «готових предметів», що метафорично доносять актуальні думки («Камінь — зброя пролетаріату» (за І. Ша­дром), 2007; «Двобій (Донецький аеропорт)», 2016). Залежно від задуму П. використовує різні матеріали — від металобрухту до шамоту, каменю й бронзи. Автор монументальних творів, у яких пере­дає і жартівливий на­стрій («Київська жаба», 2010), і тонкі сакральні пере­жива­н­ня (памʼятники Андрію Перво­званому, 2005, спів­авт.; преподобним Антонію та Феодосію — засновникам Києво-Печерської лаври, 2010, спів­авт.; усі — Київ). Про­грамними для майстра є монументи високого громадянського й патріотичного звуча­н­ня — «Борцям за волю України» (м. Дубно Рівненської обл., 2017), «Тарас Шевченко» (м. Флоренція, Італія, 2021; обидва — спів­авт.). П. ві­домий створе­н­ням впі­знаваних скульптурних символів-нагород: «Прометей-пре­стиж» всеукраїнської про­грами «Людина року» (1997), кінофестивалю «Молодість» (1990), «Кращий концерт­мейстер» музичного конкурсу імені В. Сліпака (2023). Зображе­н­ня скульптур П. викори­стали на афішах всеукраїнського кінофестивалю «Молодість» (1990), між­народного арт-салону сучасного мистецтва «ArtMonako» в Монако (2016), в дизайні бренду годин­ників швейцарської фірми «Bovet 1822» (від 2016); на обкладинках журналів «Terra Inkognita» (№ 6), «Українська культура» (№ 10; обидва — 1997), «Образотворче мистецтво» (2007, № 4; 2023, № 3–4), альбому «Мистецтво України ХХ столі­т­тя» (1998) та ін. Учасник мистецьких ви­ставок в Україні та багатьох країнах світу від 1985. Персональні — у Києві (1987, 2000, 2004–16), Женеві (1994), Бонні (Німеч­чина, 1996), Парижі (1999, 2001–02, 2011), Йокогамі (Японія, 2000), Ризі (2004), Одесі (2007), Харкові (2008), Донецьку (2009). Деякі твори зберігаються в Національному художньому музеї України, Національному музеї історії України, Національному музеї «Київська картин­на галерея» (усі — Київ), Одеському музеї західного і східного мистецтва, Національному музеї у Львові, Донецькому та Харківському художніх музеях, Музеї історії мистецтв (Ві­день), ювелірній фірмі «Cartier» у Женеві, «Espace Pierre Cardin» в Парижі, Ризькому музеї іноземних колекцій (Латвія), Шанхайскому музеї, а також у приватних колекціях: лауреата Нобелівської премії з літератури М.-В. Льйоса, члена Палати лордів Великої Британії Ш. Вільямса, французького модельєра П. Кардена, мера Києва В. Кличка та ін.