Поліомієліт

ПОЛІОМІЄЛІ́Т (від грец. πολιός — сірий, µυελός — мозок і лат. itis — запалення) — гостра інфекційна хвороба людини, проявами якої є інтоксикація організму та ураження нервової системи з розвитком млявих парезів і паралічів. Збудник містить РНК і належить до поліовірусів 1-го, 2-го й 3-го типів із роду ентеровірусів родини Picornaviridae. Його репродукція відбувається в цитоплазмі інфікованих клітин. Ця хвороба відома людству понад 3,5 тисячоліть. Збудник відкрили 1908 німецькі дослідники К. Ландштайнер та Е. Поппер. 1949 американські вчені Дж. Ендерс, Т. Веллер і Ф.-Ч. Роббінс запропонували вирощування вірусу на культурі клітин, за що отримали Нобелівську премію. Джерелом інфекції є хворі на П. та вірусоносії, а також можуть бути діти протягом 60-ти діб після щеплення живою оральною вакциною проти П. Механізми передачі збудника — фекально-оральний, аерозольний і контактний. Вірус найчастіше передається через забруднені руки, їжу, побутові речі. До П. сприйнятливі всі люди, найбільше — діти перших років життя. Найчастіше хворіють діти віком від 6-ти місяців до 5-ти р. Захворюваність має літньо-осінню сезонність. Після хвороби формується стійкий типоспецифічний імунітет. Перші спалахи П. датовані кінцем 19 ст., у середині 20 ст. хвороба набула пандемічного поширення. Створення наприкінці 1950-х рр. у США інактивованої поліовірусної вакцини (Дж. Солк) та згодом — живої пероральної вакцини (А. Себін), широке впровадження їх у практику сприяли різкому зниженню рівня захворюваності на П. у світі. 1988 на 41-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я ухвалено резолюцію про ліквідацію П. Однак на тлі припинення циркуляції дикого поліовірусу трапляються випадки вакциноасоційованого паралітичного П. (1 хворий на 1 млн щеплених) і формування вакциноспоріднених поліовірусів переважно за умов низького охоплення населення плановою вакцинацією. Вхідними воротами вірусу є епітелій кишковика та глотки, в їхній лімфоїдній тканині він здійснює репродукцію. За такої обмеженої локалізації інфекція перебігає без клінічних проявів, тобто у формі безсимптомного носійства. Якщо ж настає гемато- і лімфогенне поширення вірусу, але він не проникає до ЦНС, розвивається абортивна форма (короткочасне гарячкове захворювання). У разі проникнення до ЦНС з’являються ознаки менінгіту або енцефаліту з паралічами. Для паралітичної форми характерне ураження рухових нейронів передніх рогів спинного мозку та рухових ядер черепних нервів стовбура головного мозку. Інкубаційний період триває 7–10, зрідка до 30-ти діб. Непаралітичний П. найчастіше перебігає безсимптомно або як гостре інфекційне захворювання з гарячкою, помірною інтоксикацією та катаральним запаленням верхніх дихальних шляхів, і через 7–10 днів настає видужання. Рідше на тлі гарячки з головним болем та блюванням з’являються ознаки менінгіту — ригідність потиличних м’язів, симптоми Керніга, Брудзинського, іноді — біль у спині та кінцівках по ходу нервових стовбурів (менінгорадикулярний синдром). На фоні поліпшення самопочуття й інших ознак одужання у межах тижня може раптово погіршитися стан хворого: з’являються сильний головний біль та біль у м’язах, розвиваються мляві паралічі з м’язовим гіпотонусом, гіпо- і арефлексією, наступними контрактурами, дихальною недостатністю, розладами кишковика та сечового міхура. Відновний період триває 1–3 р. У випадку ураження ядер 9-ї і 10-ї пар черепних нервів порушуються ковтання і фонація, можливі марення й навіть кома. За ураження ядра лицьового нерва (7-ма пара) частково втрачається міміка на одній половині обличчя: очна щілина не змикається, носогубна складка згладжена, кут рота опущений. Відновлення цих порушень відбувається повільно. У гострий період П. можливі такі ускладнення, як дихальна недостатність, тяжка гіпоксія або й асфіксія, набряк та емболія легень, зупинка дихання, бактерійні пневмонії (переважно аспіраційні). У 10 % випадків при одужанні розвиваються мляві паралічі з атрофією м’язів. Через їхню асиметричність можуть формуватися викривлення хребта, підвивихи суглобів, клишоногість, так звана кінська стопа. Летальність при паралітичному П. досягає 10 % серед дітей та 15–30 % серед підлітків і дорослих. Підставами для підозр на П. є характерні епідеміологічні та клінічні показники. Діагноз підтверджують виділенням вірусу з калу, носоглотки, крові на культурах клітин протягом першого тижня захворювання. За допомогою полімеразної ланцюгової реакції або типоспецифічних нейтралізуючих сироваток встановлюють належність збудника до диких чи вакцинних штамів. Для підтвердження діагнозу П. також використовують серологічні дослідження, зокрема реакцію зв’язування комплементу, якою виявляють наростання титру антитіл у парних сироватках крові. Хворого шпиталізують у бокс інфекційного стаціонару. Специфічне лікування відсутнє. Знизити ймовірність появи і прогресування паралічів можна шляхом суворого дотримання ліжкового режиму та забезпечення максимального фізичного спокою. Важливо уникати ін’єкції ліків і проведення інших маніпуляцій. За наявності парезів і паралічів хворому надають відповідного положення тулуба та кінцівок із теплим укутуванням. Для поліпшення суб’єктивного стану призначають знеболювальні та жарознижувальні засоби. У разі тяжкого перебігу П. з розладами дихання переводять у відділення реанімації та інтенсивної терапії. У відновний період призначають глютамінову кислоту, прозерин, галантамін, ультрависокочастотну терапію, анаболічні стероїди, діатермію, електростимуляцію, масаж. Через півроку показане санаторно-курортне лікування, у подальшому — періодичні консультації невролога. Враховуючи наявність високоефективних вакцин, ВООЗ зобов’язала всі країни досягти ліквідації П. у регіонах. Масштабна протиепідемічна робота дала позитивний результат: із 6-ти регіонів ВООЗ 3 були сертифіковані як території, вільні від П., — Американський, Західно-Тихоокеанський та Європейський, зокрема й Україна (2002). Проте 2021 у Рівненській і Закарпатській областях зареєстровано по 1 випадку П. у невакцинованих дітей, зумовленого вакциноспорідненим поліовірусом 2-го типу. Аналогічні поодинокі випадки П., спричинені вакцинними і дериватним штамами поліовірусу, у різні роки мали місце й у декількох інших країнах сертифікованих регіонів, а також як завезені з несертифікованих. Нині у світі припинена циркуляція дикого поліовірусу 1-го і 3-го типів, відбувається щорічне суттєве зниження кількості випадків П., спричиненого диким поліовірусом 1-го типу. Водночас почастішали захворювання, зумовлені вакциноспорідненими поліовірусами. В умовах пандемії COVID-19 і повномасштабного вторгнення військ РФ в Україні знизився показник охоплення дітей вакцинацією, що може призвести до нових спалахів П. Згідно з директивними документами, всі виявлені хворі підлягають шпиталізації та ізоляції не менше ніж на 6 тижнів. Дітей віком до 15-ти р., які мали контакт із хворим на П., ізолюють від інших дітей на 3 тижні. В епідемічному осередку проводять заключну дезінфекцію та епідеміологічне обстеження. У плановому порядку для щеплення дітей у віці 3, 4 та 18 місяців від народження та в наступні 6 і 14 р. життя застосовують інактивовану вакцину. За рекомендаціями ВООЗ, після 2-го кварталу 2024 в Україні буде припинено використання оральної живої поліомієлітної вакцини, оскільки вона може спричинити випадки вакциноспорідненого П. Важливо охопити щепленням інактивованою поліомієлітною вакциною не менше 95 % дітей. Комплексна протиепідемічна та профілактична робота щодо глобальної ліквідації П. триває.

Розмір шрифту

Поліомієліт

Рекомендована література

Інформація про статтю