Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбистів)
УКРАЇ́НСЬКА ПА́РТІЯ ЛІ́ВИХ СОЦІАЛІ́СТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕ́РІВ (борбистів) – радикально-соціалістична партія. Відокремилася від Української партії лівих есерів (УПЛСР), що як філія Російської партії лівих соціалістів-революціонерів була утворена у вересні 1918. На її 2-му з’їзді (березень 1919) від більшості УПЛСР, що протистояла РКП(б) — КП(б)У (т. зв. активістів, які переходили до підпілля), відкололася лояльна до більшовиків меншість і утворила УПЛСР(б). Літера (б) у назві пов’язана з центральним друкованим органом партії — г. «Борба». Лідери: Є. Терлецький, В. Качинський (провідний ідеолог), М. Алексєєв, С. Мстиславський. На 1-му з’їзді УПЛСР(б) у травні 1919 її члени підтримали радянську форму влади, але наголосили, що її змістом має бути диктатура трудящих (робітників і селян), тому виступили проти комітетів бідноти й продрозверстки за еквівалентний товарообмін між містом і селом. Борбисти вважали помилкою зводити зміст аграрної реформи лише до соціалізації землі та висували вимоги соціалізації господарювання, тобто переходу до його колективних форм. До національного питання УПЛСР(б) підходила як генетично неукраїнська партія: теоретично не заперечувала проти національного відродження, але практично майже нічого не збиралася робити. Проте, спираючись на традиційні есерівські засади децентралізації соціального управління, інколи виступала проти більшовицької централізації та вимагала реальної і повної самостійності Української радянської республіки. Більшовики звинувачували борбистів у «дрібнобуржуазності», але не вважали їх «націоналістами», тому УПЛСР(б) користувалися більшими привілеями порівняно з ін. політичними союзниками РКП(б) — КП(б)У. 12 травня 1919 її представники увійшли до ВУЦВК. ЦК КП(б)У субсидував діяльність борбистів, зокрема у денікінському тилу. Більш впливова Українська комуністична партія (боротьбистів), що дійсно вела масштабну партизанську і підпільну боротьбу проти А. Денікіна, такої підтримки не мала. У подальшому борбисти, як і боротьбисти, отримали 1 з 5-ти місць у Всеукрревкомі (В. Качинський), мали обов’язкове і практично рівне з ними представництво у місцевих органах і Раднаркомі. У лютому 1920 у партії нараховували 7,7 тис. членів. Але борбисти стали для більшовиків лише тимчасовими союзниками, у їхньому середовищі посилювалася опозиція політиці РКП(б). Після ліквідації Української комуністичної партії (боротьбистів) і перелому в польській кампанії під тиском ЦК РКП(б) і КП(б)У 4-й з’їзд борбистів (липень 1920) ухвалив резолюцію про саморозпуск партії та влиття до КП(б)У, частину борбистів індивідуально прийняли до неї. Практично всі вони були знищені під час репресій 1930-х рр.
Рекомендована література
- Резолюции 3-го съезда Украинской партии левых социалистов-революционеров (борьбистов). К., 1919;
- Ju. Lawrynenko. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography, 1917–1953. New York, 1953;
- Полушкина В. А. Осуществление КП(б)У ленинской тактики по отношению к партии борьбистов (1919–1920 гг.) // Из истории гражданской войны и интервенции. 1917–1922. Москва, 1974;
- J. E. Mace. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918–1933. Harvard, 1983;
- Мейс Дж., Панчук М. Український національний комунізм: Трагічні ілюзії. К., 1997;
- S. Velychenko. Painting Imperialism and Nationalism Red: The Ukrainian Marxist Critique of Russian Communist Rule in Ukraine, 1918–1925. Toronto; Buffalo; London, 2015.
Завантажити статтю
