Українська комуністична партія (боротьбистів)

Визначення і загальна характеристика

УКРАЇ́НСЬКА КОМУНІСТИ́ЧНА ПА́РТІЯ (боротьбистів) — політична партія ліво-соціалістичного, згодом — комуністичного спрямування. 1917 члени ліворадикальної інтернаціоналістської течії, так звані лівобережці (члени Полтавської і Харківської організації УПСР), створили Лівобережне бюро УПСР, до якого увійшли майбутні лідери боротьбистів А. Заливчий, Г. Михайличенко, Л. Ковалів, Л. Бочковський, Н. Калюжний. Лівобережці на місцях співпрацювали з російськими есерами, більшовиками, брали участь у радах робітничих і солдатських депутатів, підтримали більшовицький переворот 1917 і фактично виокремилися з УПСР. Наприкінці 1917 — на початку 1918 вони вели переговори з Раднаркомом про здійснення прорадянського перевороту в УЦР, але були не згодні зі збройною експансією РРФСР проти України і тимчасово відійшли від більшовиків. Опозиційне до УЦР ліве крило УПСР гуртувалося навколо г. «Боротьба», звідси й назва «боротьбисти». На 6-му з’їзді УПСР (травень 1918, Київ) вони отримали більшість у ЦК, який оголосив розпуск УПСР і перереєстрацію її членів. Так оформилася нова партія — УПСР (боротьбистів). За деякими даними, з 375-ти тис. членів УПСР до неї приєдналися лише 600–700 осіб. Вороже налаштовані до гетьманату, боротьбисти створили розгалужене підпілля, а від осені 1918, спираючись на селянсько-повстанський рух, почали підготовку до збройного виступу проти гетьмана П. Скоропадського. Відмовившись від співпраці з Українським національним союзом і претендуючи на політичну гегемонію, УПСР (боротьбистів) на початку 1919 утворила Центрревком для перебрання влади у майбутній Українській соціалістичній республіці й відновила співпрацю з більшовиками у повстанській і підпільній боротьбі проти Директорії УНР. Спроби Центрревкому створити власні військові сили (підпорядкувати колишні частини Директорії УНР — війська М. Григор’єва, Ю. Тютюнника, реорганізувати окремі повстанські загони) виявилися неефективними, тому УПСР (боротьбистів) змушена була продовжувати співпрацю з більшовиками. Зближенню сприяли й ідеологічні мотиви: комуністична переорієнтація партії наприкінці 1918 — на початку 1919, негативне ставлення до УНР. Проте й після цього боротьбисти, як українська національна партія, завжди стояли на платформі пріоритету української революції та її внутрішніх чинників над світовим революційним процесом. До того ж партія була тісно зв’язана з селянством і національною інтелігенцією, що зумовлювало її політичний вплив, змушувало РКП(б) — КП(б)У йти на тактичні компроміси. У період відновлення УСРР 1919 боротьбисти працювали в радах, виконкомах, судових та військових органах. Згідно з директивою ЦК РКП(б) від квітня 1919 їм надано посади наркомів освіти (Г. Михайличенко, М. Панченко, О. Шумський), фінансів (М. Литвиненко), юстиції (М. Лебединець) та низку інших. Водночас боротьбисти продовжували критикувати шовіністично-централізаторську політику більшовиків. У серпні 1919 УПСР (комуністів-борбистів) і нечисленна ліва частина УСДРП (незалежних) об’єдналися в Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б). У вересні того ж року її ЦК звернувся з проханням про прийом до Комінтерну, однак 1920 отримав відмову, інспіровану В. Леніним і ЦК РКП(б), які цілковито контролювали Комінтерн. Тим часом УКП(б) організувала потужне антиденікінське підпілля та військові формування, що ефективно вели партизанські дії (з’єднання Р. Матяша, Я. Огія, О. Лісовика, О. П’ятенка та ін.), її провід мав на меті створити окрему національну Червону армію. Під силовим тиском більшовиків на початку 1920 боротьбисти відмовилися від цих намірів, але залишалися впливовою політичною силою. За угодою 17 грудня 1919 їм надане 1 місце з 5-ти у Всеукрревкомі — тимчасовому вищому органі української радянської влади. Представник УКП(б) Г. Гринько часто протестував проти більшовицьких рішень (зокрема про запровадження в Україні декретів РРФСР від 27 січня 1920), але не міг їх змінити. Суперечності між КП(б)У та УКП(б) наростали на місцях, проведені у січні–лютому 1920 робітничо-селянські конференції засвідчили зростання авторитету боротьбистів. Тому ЦК РКП(б) вирішив усунути УКП(б) з політичної арени. В умовах політичної безвиході й жорсткого тиску, сковані комуністичною ідеологією, хоча й національного зразка, лідери УКП(б) О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько та ін. схилилися до об’єднання з РКП(б) — КП(б)У, вважаючи це політичним компромісом, а не поразкою. Це об’єднання формально схвалене конференціями обох партій у березні 1920. Згідно з ухвалою 4-ї конференції КП(б)У прийом колишніх боротьбистів відбувався індивідуально, у результаті до більшовиків перейшло бл. 4 тис. з 15-ти тис. членів УКП(б). В. Блакитного і О. Шумського обрано членами ЦК КП(б)У, а останнього згодом — і членом Політбюро. Вихідці з УКП(б) у 1920–30-х рр. займали високі посади в партійних і радянських органах УСРР і РРФСР. Більшість із них погодилася на саморозпуск і входження до КП(б)У, сподіваючись, що їм вдасться українізувати останню і в перспективі вирвати Україну з-під диктатури Москви. Однак більшовики поглинули УКП(б) як самостійну політичну силу й нейтралізували її членів у межах КП(б)У, а згодом успішно використали в процесі українізації та ін. кампаніях господарського й культурного будівництва. У 1930-х рр. практично всі колишні боротьбисти були репресовані та знищені сталінським режимом.

Завантажити статтю