Українська комуністична партія (боротьбистів)

УКРАЇ́НСЬКА КОМУНІСТИ́ЧНА ПА́РТІЯ (боротьбистів)  — політична партія ліво-соціалістичного, згодом — комуністичного спрямува­н­ня. 1917 члени ліворадикальної інтернаціоналістської течії, так звані лів­обережці (члени Полтавської і Харківської організації УПСР), створили Лів­обережне бюро УПСР, до якого уві­йшли майбутні лідери боротьбистів А. Заливчий, Г. Михайличенко, Л. Ковалів, Л. Бочковський, Н. Калюжний. Лів­обережці на місцях спів­працювали з російськими есерами, більшовиками, брали участь у радах робітничих і солдатських депутатів, під­тримали більшовицький пере­ворот 1917 і фактично ви­окремилися з УПСР. На­прикінці 1917 — на початку 1918 вони вели пере­говори з Раднаркомом про здійсне­н­ня прорадянського пере­вороту в УЦР, але були не згодні зі збройною екс­пансією РРФСР проти України і тимчасово ві­ді­йшли від більшовиків. Опозиційне до УЦР ліве крило УПСР гуртувалося навколо г. «Боротьба», звідси й назва «боротьбисти». На 6-му зʼ­їзді УПСР (травень 1918, Київ) вони отримали більшість у ЦК, який оголосив роз­пуск УПСР і пере­реєстрацію її членів. Так оформилася нова партія — УПСР (боротьбистів). За деякими даними, з 375-ти тис. членів УПСР до неї при­єд­налися лише 600—700 осіб. Вороже налаштовані до геть­манату, боротьбисти створили роз­галужене під­пі­л­ля, а від осені 1918, спираючись на селянсько-пов­станський рух, почали під­готовку до збройного ви­ступу проти геть­мана П. Скоропадського. Від­мовившись від спів­праці з Українським національним союзом і претендуючи на політичну гегемонію, УПСР (боротьбистів) на початку 1919 утворила Центр­ревком для пере­бра­н­ня влади у майбутній Українській соціалістичній республіці й від­новила спів­працю з більшовиками у пов­станській і під­пільній боротьбі проти Директорії УНР. Спроби Центр­ревкому створити власні військові сили (під­порядкувати колишні частини Директорії УНР — війська М. Григорʼєва, Ю. Тютюн­ника, реорганізувати окремі пов­станські загони) виявилися неефективними, тому УПСР (боротьбистів) змушена була продовжувати спів­працю з більшовиками. Зближен­ню сприяли й ідеологічні мотиви: комуністична пере­орієнтація партії на­прикінці 1918 — на початку 1919, негативне ставле­н­ня до УНР. Проте й після цього боротьбисти, як українська національна партія, завжди стояли на платформі пріоритету української революції та її внутрішніх чин­ників над світовим революційним процесом. До того ж партія була тісно звʼязана з селянством і національною інтелігенцією, що зумовлювало її політичний вплив, змушувало РКП(б) — КП(б)У йти на тактичні ком­проміси. У період від­новле­н­ня УСРР 1919 боротьбисти працювали в радах, виконкомах, судових та військових органах. Згідно з директивою ЦК РКП(б) від квітня 1919 їм на­дано посади наркомів освіти (Г. Михайличенко, М. Панченко, О. Шумський), фінансів (М. Литвиненко), юстиції (М. Лебединець) та низку інших. Водночас боротьбисти продовжували критикувати шовіністично-централізаторську політику більшовиків. У серпні 1919 УПСР (комуністів-борбистів) і нечислен­на ліва частина УСДРП (незалежних) обʼ­єд­налися в Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б). У вересні того ж року її ЦК звернувся з проха­н­ням про при­йом до Комінтерну, однак 1920 отримав від­мову, ін­спіровану В. Леніним і ЦК РКП(б), які цілковито контролювали Комінтерн. Тим часом УКП(б) організувала потужне антиденікінське під­пі­л­ля та військові формува­н­ня, що ефективно вели партизанські дії (зʼ­єд­на­н­ня Р. Матяша, Я. Огія, О. Лісовика, О. Пʼятенка та ін.), її провід мав на меті створити окрему національну Червону армію. Під силовим тиском більшовиків на початку 1920 боротьбисти від­мовилися від цих намірів, але залишалися впливовою політичною силою. За угодою 17 грудня 1919 їм на­дане 1 місце з 5-ти у Всеукр­ревкомі — тимчасовому вищому органі української радянської влади. Пред­ставник УКП(б) Г. Гринько часто протестував проти більшовицьких рішень (зокрема про за­провадже­н­ня в Україні декретів РРФСР від 27 січня 1920), але не міг їх змінити. Суперечності між КП(б)У та УКП(б) наро­стали на місцях, проведені у січні—лютому 1920 робітничо-селянські конференції засвідчили зро­ста­н­ня авторитету боротьбистів. Тому ЦК РКП(б) вирішив усунути УКП(б) з політичної арени. В умовах політичної без­виході й жорсткого тиску, сковані комуністичною ідеологією, хоча й національного зразка, лідери УКП(б) О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько та ін. схилилися до обʼ­єд­на­н­ня з РКП(б) — КП(б)У, вважаючи це політичним ком­промісом, а не поразкою. Це обʼ­єд­на­н­ня формально схвалене конференціями обох партій у березні 1920. Згідно з ухвалою 4-ї конференції КП(б)У при­йом колишніх боротьбистів від­бувався індивідуально, у результаті до більшовиків пере­йшло бл. 4 тис. з 15-ти тис. членів УКП(б). В. Блакитного і О. Шумського обрано членами ЦК КП(б)У, а остан­нього згодом — і членом Політбюро. Вихідці з УКП(б) у 1920—30-х рр. за­ймали високі посади в партійних і радянських органах УСРР і РРФСР. Більшість із них погодилася на саморозпуск і входже­н­ня до КП(б)У, сподіваючись, що їм вдасться українізувати остан­ню і в пер­спективі ви­рвати Україну з-під диктатури Москви. Однак більшовики по­глинули УКП(б) як само­стійну політичну силу й нейтралізували її членів у межах КП(б)У, а згодом успішно викори­стали в процесі українізації та ін. кампаніях господарського й культурного будівництва. У 1930-х рр. практично всі колишні боротьбисти були ре­пресовані та знищені сталінським режимом.

Завантажити статтю