Псалми

ПСАЛМИ́ (грец. ψαλμός — пісня) — у первісному значенні — твори юдейської та християнської релігійної лірики, що складають одну з біблейських книг Старого Завіту — Псалтир. За канонічним єврейським, т. зв. масоретським, численням псалтир містить 150 П., у грецьких, латинських та слов’янських перекладах їх 151, що є наслідком внутрішнього перерозподілу текстового матеріалу. 

Згідно з легендою, творцем П. був ізраїльський цар Давид (на межі 11–10 ст. до Різдва Христового). Дослідники, визнаючи цю версію за ймовірну, вважають, що Давидові належить лише близько половини П., з-поміж інших можливих авторів П. називають Мойсея, синів Кораха, Асафа, Езру та ін.; очевидно, процес творення й укладання Псалтиря тривав кілька століть, приблизно до 2 ст. до Різдва Христового. При цьому Псалтир, відбиваючи молитовні потреби єрусалимського храмового культу на різних історичних етапах, зберігає подиву гідну внутрішню духовну цілісність, якої не порушують ні наявність різних авторів, ані величезне жанрово-стилістичне, інтонаційне розмаїття — від смиренних благань і каяття до відчайдушних лементів і прокльонів, від подячних і славословних гімнів до повчань і філософських медитацій. Це дозволяє розглядати всі 150 П. як своєрідний метатекст, перейнятий глибоко особистісним, індивідуалістичним струменем, живим відчуттям Бога, близького кожній людині. 

Всепроникна присутність «“Я”, яке молиться» робить Псалтир — священну книгу й видатну пам’ятку старозавітного богослов’я та дидактики — одночасно й шедевром світової ліричної поезії. Християнство органічно сприйняло П. як важливу сполучну ланку між Старим і Новим Завітами, вже за найраніших часів інтегрування їх до свого богослужебного канону, в якому молитви Псалтиря посідають друге за значенням місце після «Отче наш». 

Церковнослов’янською (староболгарською) мовою П. переклав, імовірно, Мефодій (9 ст.). У Київській Русі П. набули поширення як у молитовній, так і в навчальній та літературній функціях (найраніші списки датовано 11 ст.); псаломні мотиви і ремінісценції зустрічаємо у Нестора Літописця, Теодосія Печерського, Іларіона, Володимира Мономаха, і то у києворуському варіанті церковнослов’янської мови, близькому в основних своїх параметрах до староукраїнської мови. Перші друковані видання Псалтиря на українських і білоруських землях здійснено у 16 ст. Ф. Скориною та І. Федоровим. Сучасною українською мовою зі строєврейської переклав П. наприкінці 19 ст. І. Пулюй — один із співавторів (разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким) перекладу Біблії. 

Постійний інтерес до П. виявляється в різних формах в українській народній творчості, у середньовічній, новій, згодом і новітній літературі. Відгомони поетики П. дослідники відзначають в українській козацькій думі — заперечні паралелізми, риторичні запитання і повтори, архетипальні числа (3, 7, 9, 40), ретардація як засіб досягнення урочисто-піднесеного звучання тощо. Вплив П. відчувається в «Богогласнику» — антології української духовної поезії (кінець 18 ст.). Значного розвитку традиція П. набула в національному бароко — як у «високому» (Д. Туптало, Г. Сковорода), так і в «низовому», в останньому випадку переважно у перелицьованому вигляді (травестії «мандрованих дяків», «псальми» і канти спудеїв). 

До вершинних явищ української літературної класики належать цикл переспівів із Псалтиря «Псалми Давидові» і «Подражаніє 11 Псалму» Т. Шевченка. Авторами перекладів і переспівів П. виступали П. Куліш, М. Максимович, С. Руданський, Леся Українка, І. Франко, Я. Щоголів. В українській поезії 20 ст. виразно виявляється тенденція до посилення у П. суб’єктивного начала і разом до надання йому загострено актуального змісту, відтак — до радикальної модифікації традиційної форми. Створені за псаломними мотивами поезії І. Франка із циклу «На старі теми» (збірка «Semper tiro», 1906) є не стільки перекладами чи переспівами старозавітних текстів, як їхньою вільною переробкою, незрідка із сенсовим переакцентуванням, аж до очевидної внутрішньої полемічності («Блаженний муж, що йде на суд неправих…»), що відображає суперечності душевного стану поета, його не позбавлені драматизму філософські та соціоповедінкові пошуки. 

У «Псаломі залізу» П. Тичини (1920), «Псалмах степу» Є. Маланюка (1923), «Покаянних псалмах» Д. Павличка (1993) канонічний П. присутній не як прототекст (більш ранній текст), а радше архетекст — певна абстрагована текстова сукупність, історико-літературна «рамка» для цілком нової поетичної структури, в якій жанрові й стилістичні ознаки П. є одним із засобів вираження поетових рефлексій на реалії сучасного йому українського життя. Маємо тут типовий приклад інтенціональної (не генетичної) інтертекстуальності, розрахованої на аперцепцію читача, на його релігійний та естетичний досвід, літературну пам’ять, причому в П. Тичини нагадування про псаломну традицію по суті виступає приводом для відштовхування від неї. Із цим суб’єктивним інтерпретаційним чинником пов’язаний ефект діаметрально протилежних художніх і значеннєвих наслідків використання тієї самої жанрової «матриці»: якщо в П. Тичини «новий псалом залізу» замінює собою «зелений гімн» «Сонячних кларнетів», тим самим сигналізуючи про фатальний поетів компроміс, то «Псалом степу» Є. Маланюка є згустком непроминального гніву і болю, свідченням духовного спротиву. Втім, існують різні способи поетичного переосмислення П., різна міра їхньої модифікації; так, В. Барка у ліриці, насиченій біблійними алюзіями, зокрема інтонаціями, навіяними П. (книга «Океан», цикл «Іконничний космічник», релігійно-філософські медитації в поемі «Судний степ»), не поступаючись своїм правом на поетичну інтерпретацію, все ж залишається переважно в семантичному й образному гравітаційному полі сакрального першоджерела.

Завантажити статтю