Псалми

ПСАЛМИ́ (грец. ψαλμός — пісня) — у первісному значен­ні — твори юдейської та християнської релігійної лірики, що складають одну з біблейських книг Старого Завіту — Псалтир. За канонічним єврейським, т. зв. масоретським, числе­н­ням псалтир містить 150 П., у грецьких, латинських та словʼянських пере­кладах їх 151, що є наслідком внутрішнього пере­розподілу текс­тового матеріалу. 

Згідно з легендою, творцем П. був ізраїльський цар Давид (на межі 11—10 ст. до Різдва Христового). Дослідники, ви­знаючи цю версію за ймовірну, вважають, що Давидові належить лише близько половини П., з-поміж інших можливих авторів П. називають Мойсея, синів Кораха, Асафа, Езру та ін.; очевидно, процес творе­н­ня й укла­да­н­ня Псалтиря тривав кілька століть, при­близно до 2 ст. до Різдва Христового. При цьому Псалтир, від­биваючи молитовні потреби єрусалимського храмового культу на різних історичних етапах, зберігає подиву гідну внутрішню духовну цілісність, якої не порушують ні наявність різних авторів, ані величезне жанрово-стилістичне, інтонаційне роз­маї­т­тя — від смирен­них благань і кая­т­тя до від­чайдушних лементів і прокльонів, від подячних і славословних гімнів до по­вчань і філософських медитацій. Це до­зволяє роз­глядати всі 150 П. як своєрідний метатекст, пере­йнятий глибоко особистісним, індивідуалістичним струменем, живим від­чу­т­тям Бога, близького кожній людині. 

Все­проникна присутність «“Я”, яке молиться» робить Псалтир — священ­ну книгу й видатну памʼятку старозавітного богословʼя та дидактики — одночасно й шедевром світової ліричної поезії. Християнство органічно сприйняло П. як важливу сполучну ланку між Старим і Новим Завітами, вже за найраніших часів інте­грува­н­ня їх до свого богослужебного канону, в якому молитви Псалтиря посідають друге за значе­н­ням місце після «Отче наш». 

Церковнословʼянською (староболгарською) мовою П. пере­клав, імовірно, Мефодій (9 ст.). У Київській Русі П. набули пошире­н­ня як у молитовній, так і в на­вчальній та літературній функціях (найраніші списки датовано 11 ст.); псаломні мотиви і ремінісценції зу­стрічаємо у Нестора Літописця, Теодосія Печерського, Іларіона, Володимира Мономаха, і то у києворуському варіанті церковнословʼянської мови, близькому в основних своїх параметрах до староукраїнської мови. Перші друковані ви­да­н­ня Псалтиря на українських і білоруських землях здійснено у 16 ст. Ф. Скориною та І. Федоровим. Сучасною українською мовою зі строєврейської пере­клав П. на­прикінці 19 ст. І. Пулюй — один із спів­авторів (разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким) пере­кладу Біблії. 

По­стійний інтерес до П. виявляється в різних формах в українській народній творчості, у середньовічній, новій, згодом і новітній літературі. Від­гомони поетики П. дослідники від­значають в українській козацькій думі — заперечні паралелізми, риторичні запита­н­ня і по­втори, архетипальні числа (3, 7, 9, 40), ретардація як засіб досягне­н­ня урочисто-під­несеного звуча­н­ня тощо. Вплив П. від­чувається в «Богогласнику» — антології української духовної поезії (кінець 18 ст.). Значного роз­витку традиція П. набула в національному бароко — як у «високому» (Д. Туптало, Г. Сковорода), так і в «низовому», в остан­ньому випадку пере­важно у пере­лицьованому ви­гляді (травестії «мандрованих дяків», «псальми» і канти спудеїв). 

До вершин­них явищ української літературної класики належать цикл пере­співів із Псалтиря «Псалми Давидові» і «По­дражаніє 11 Псалму» Т. Шевченка. Авторами пере­кладів і пере­співів П. ви­ступали П. Куліш, М. Максимович, С. Ру­данський, Леся Українка, І. Франко, Я. Щоголів. В українській поезії 20 ст. виразно виявляється тенденція до посиле­н­ня у П. субʼєктивного начала і разом до на­да­н­ня йому загострено актуального змісту, від­так — до радикальної модифікації традиційної форми. Створені за псаломними мотивами поезії І. Франка із циклу «На старі теми» (збірка «Semper tiro», 1906) є не стільки пере­кладами чи пере­співами старозавітних текс­тів, як їхньою вільною пере­робкою, незрідка із сенсовим пере­акцентува­н­ням, аж до очевидної внутрішньої полемічності («Блажен­ний муж, що йде на суд неправих…»), що від­ображає суперечності душевного стану поета, його не по­збавлені драматизму філософські та соціоповедінкові пошуки. 

У «Псаломі залізу» П. Тичини (1920), «Псалмах степу» Є. Маланюка (1923), «Покаян­них псалмах» Д. Павличка (1993) канонічний П. присутній не як прототекст (більш ран­ній текст), а радше архетекст — певна абстрагована текс­това сукупність, історико-літературна «рамка» для цілком нової поетичної структури, в якій жанрові й стилістичні ознаки П. є одним із засобів вираже­н­ня поетових рефлексій на реалії сучасного йому українського життя. Маємо тут типовий приклад інтенціональної (не генетичної) інтертекс­туальності, роз­рахованої на аперцепцію читача, на його релігійний та естетичний досвід, літературну памʼять, причому в П. Тичини нагадува­н­ня про псаломну традицію по суті ви­ступає приводом для від­штовхува­н­ня від неї. Із цим субʼєктивним інтер­претаційним чин­ником повʼязаний ефект діаметрально протилежних художніх і значен­нєвих наслідків викори­ста­н­ня тієї самої жанрової «матриці»: якщо в П. Тичини «новий псалом залізу» замінює собою «зелений гімн» «Сонячних кларнетів», тим самим сигналізуючи про фатальний поетів ком­проміс, то «Псалом степу» Є. Маланюка є згустком не­проминального гніву і болю, свідче­н­ням духовного спротиву. Втім, існують різні способи поетичного пере­осмисле­н­ня П., різна міра їхньої модифікації; так, В. Барка у ліриці, насиченій біблійними алюзіями, зокрема інтонаціями, навіяними П. (книга «Океан», цикл «Ікон­ничний космічник», релігійно-філософські медитації в поемі «Судний степ»), не по­ступаючись своїм правом на поетичну інтер­претацію, все ж залишається пере­важно в семантичному й образному гравітаційному полі сакрального першоджерела.

Завантажити статтю