Ткаченко Микола Михайлович

Визначення і загальна характеристика

ТКАЧЕ́НКО Микола Михайлович (псевдоніми і криптоніми: Микола Михайленко, М. Т.; 23. 12. 1892 (04. 01. 1893), м-ко Тальне Уманського пов. Київської губ., нині місто Звенигородського р-ну Черкаської обл. — 07. 11. 1965, Київ) — історик, археограф, літературознавець, шевченкознавець. Чоловік В. Козловської. Доктор історичних наук (1964). Член Українського наукового товариства (2-а половина 1910-х — початок 1920-х рр.), Всесоюзного географічного товариства при АН СРСР (від 1930-х рр.). Закінчив 2-у чоловічу гімназію (1911) та історико-філологічний факультет Університету св. Володимира (1916) у Києві. Наукову працю розпочав під керівництвом В. Данилевича на тему «Київська сотня Переяславського полку за Рум’янцевською ревізією». 1918–30 — на педагогічній роботі в київських школах, Київському ІНО (асистент кафедри історії України, бібліотекар), завідував трудовою школою; водночас від 1919 — у ВУАН: 1919–31 — науковий співробітник Постійної комісії для складання історично-географічного словника українських земель, 1919 — співробітник Постійної комісії для складання словника живої української мови, 1923–27 — скарбник Історичної секції, 1926–30 — співробітник Комісії української історіографії, 1924–33 — науковий співробітник, 1931–33 — керівник Археографічної комісії, у 2-й половині 1920-х рр. — науковий співробітник, виконувач обов’язків керівника Комісії історії Полудневої України, секретар Комісії наукового дослідження території Дніпрельстану; 1924–27 — аспірант, 1927–30 — науковий співробітник Науково-дослідної кафедри історії України при ВУАН (промоційна праця — «Закріпачення селян на Лівобережжі в ХVII–ХVIII ст.», 1927; науковий керівник — О. Грушевський). 1933 звільнений з ВУАН як «класовий ворог». У березні–жовтні 1928 перебував під арештом за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди й спробі створити контрреволюційну організацію; вини не визнав. Після звільнення поновлений на роботі у ВУАН. 1933–40 викладав географію в київській середній школі для дорослих, водночас 1939–41 за сумісництвом працював в Інституті української літератури АН УРСР. 1942–44 — науковий співробітник Інституту історії та археології АН УРСР у м. Уфа (Башкортостан, РФ), де захистив кандидатську дисертацію «Історично-географічні відомості про місця перебування Т. Г. Шевченка на Україні» (1942). У 1944–47 — старший науковий співробітник Інституту історії України АН УРСР; 1947–52 — старший науковий співробітник НДІ історії та теорії архітектури; 1952–63 — старший науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР (усі — Київ). Від 1963 — на пенсії. Захистив докторську дисертацію «Начерки з історії селян на Лівобережній Україні» (1964). Досліджував соціально-економічну історію Лівобережної України 17–18 ст., історію міст і сіл України, українську історіографію, а також творчість Т. Шевченка. Упорядкував 3-й том 6-томного видання «Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів» (К., 1963). Архів Т. зберігають в Інституті рукопису НБУВ та ЦДАМЛМ України в Києві. Реабілітований 1992.

Завантажити статтю