Ткаченко Микола Михайлович

ТКАЧЕ́НКО Микола Михайлович (псевдоніми і криптоніми: Микола Михайленко, М. Т.; 23. 12. 1892 (04. 01. 1893), м-ко Тальне Уманського пов. Київської губ., нині місто Звенигородського р-ну Черкаської обл. — 07. 11. 1965, Київ) — історик, архео­граф, літературо­знавець, шевченко­знавець. Чоловік В. Козловської. Доктор історичних наук (1964). Член Українського наукового товариства (2-а половина 1910-х — початок 1920-х рр.), Всесоюзного гео­графічного товариства при АН СРСР (від 1930-х рр.). Закінчив 2-у чоловічу гімназію (1911) та історико-філологічний факультет Університету св. Володимира (1916) у Києві. Наукову працю роз­почав під керівництвом В. Данилевича на тему «Київська сотня Пере­яславського полку за Румʼянцевською ревізією». 1918—30 — на педагогічній роботі в київських школах, Київському ІНО (асистент кафедри історії України, бібліотекар), завідував трудовою школою; водночас від 1919 — у ВУАН: 1919—31 — науковий спів­робітник По­стійної комісії для скла­да­н­ня історично-гео­графічного словника українських земель, 1919 — спів­робітник По­стійної комісії для скла­да­н­ня словника живої української мови, 1923—27 — скарбник Історичної секції, 1926—30 — спів­робітник Комісії української історіо­графії, 1924—33 — науковий спів­робітник, 1931—33 — керівник Архео­графічної комісії, у 2-й половині 1920-х рр. — науковий спів­робітник, виконувач обовʼязків керівника Комісії історії Полудневої України, секретар Комісії наукового дослідже­н­ня території Дні­прель­стану; 1924—27 — аспірант, 1927—30 — науковий спів­робітник Науково-дослідної кафедри історії України при ВУАН (промоційна праця — «Закріпаче­н­ня селян на Лів­обереж­жі в ХVII—ХVIII ст.», 1927; науковий керівник — О. Грушевський). 1933 звільнений з ВУАН як «класовий ворог». У березні—жовтні 1928 пере­бував під арештом за звинуваче­н­ням у проведен­ні антирадянської агітації та пропаганди й спробі створити контр­революційну організацію; вини не ви­знав. Після звільне­н­ня поновлений на роботі у ВУАН. 1933—40 викладав гео­графію в київській середній школі для дорослих, водночас 1939—41 за сумісництвом працював в Ін­ституті української літератури АН УРСР. 1942—44 — науковий спів­робітник Ін­ституту історії та археології АН УРСР у м. Уфа (Башкорто­стан, РФ), де захистив кандидатську дисертацію «Історично-гео­графічні ві­домості про місця пере­бува­н­ня Т. Г. Шевченка на Україні» (1942). У 1944—47 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту історії України АН УРСР; 1947—52 — старший науковий спів­робітник НДІ історії та теорії архітектури; 1952—63 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту літератури АН УРСР (усі — Київ). Від 1963 — на пенсії. Захистив докторську дисертацію «Начерки з історії селян на Лів­обережній Україні» (1964). Досліджував соціально-економічну історію Лів­обережної України 17—18 ст., історію міст і сіл України, українську історіо­графію, а також творчість Т. Шевченка. Упорядкував 3-й том 6-томного ви­да­н­ня «Шевченко Т. Г. Повне зі­бра­н­ня творів» (К., 1963). Архів Т. зберігають в Ін­ституті рукопису НБУВ та ЦДАМЛМ України в Києві. Реабілітований 1992.