Фольварочний Василь Іванович

ФОЛЬВА́РОЧНИЙ Василь Іванович (30. 01. 1941, с. Нападівка Лановецького, нині Кременецького р-ну Тернопільської обл. — 05. 02. 2022, Київ, похований у Чернівцях) — письмен­ник, громадський діяч. Батько І. Фольварочного, чоловік Т. Пишнюк. Член НСПУ (1969), НСТДУ (1973). Заслужений діяч мистецтв України (2001). Пере­можець Всесоюзного конкурсу за найкращу пʼєсу (1977). Премії імені С. Воробкевича (2000), імені Д. Загула (2009), Фундації родини Вос­кобійників (США, 2010), імені Братів Б. та Л. Лепких (2016), імені Є. Плужника «Київ» (2017). Повний кавалер ордена «За заслуги» (2006, 2010, 2016). 

На­вчався в Чернівецькому (від 1958), закінчив Львівський університет (1963). Працював учителем, журналістом у редакціях газет Буковини й Житомирщини, завідувачем літературної частини Житомирського обласного музично-драматичного театру, в органах виконавчої влади в Чернівцях, зокрема за­ступником голови облдерж­адміністрації (1991—93), за­ступником директора Науково-дослідного центру буковино­знавства при Чернівецькому університеті (1993—97). Секретар (1974—76), від­повід­альний секретар (1976—90) Чернівецького осередку НСПУ. Директор Будинку письмен­ників (2002—06), 1-й за­ступник голови Київської організації та голова обʼ­єд­на­н­ня драматургів (від 2003) НСПУ. Голова обласної організації Кон­гресу української інтелігенції (1997—2001), 1-й за­ступник голови товариства «Просвіта» (від 2008). Літературну діяльність роз­почав 1960. Ви­ступав у різних жанрах — поезія, проза, драматургія. 

Автор низки збірок поезій; документальних повістей «Сонце в зернині» (1972), «Цілющі джерела», «Під зорями братерства» (обидві — 1975), «Земля Жижиянових правнуків» (1980); романів «Сказ», «Обірвані струни» (обидва — 2004), «Чорний бумер» (2008; усі — Київ), «Зорі отчого краю» (Т., 2011) та ін.; пʼєс «Складна гама» (1968), «Друге цвіті­н­ня» (1969), «Екзамен на зрілість» (1974), «Не проспати роси», «Вода отчої криниці» (1978; у 1983 по­ставлена на сцені Тернопільського музично-драматичного театру імені Т. Шевченка), «Травнева музика» (1979), «І при­йде день», «Світлиця для при­йдешнього», «Дитячі забави» (усі — 1988), «Бог­дан» (2003), «Доки море пере­лечу» (2005), «Пастка» (2006). 

У його епічному пʼятитомнику «Симон Петлюра» (2009—16) по­стала українська реальність кінця 19 — початку 20 ст. у всіх надіях, протиріч­чях і невдачах, коли український народ отримав ще один історичний шанс від­новити свою державність, але належним чином не скори­стався ним. Роман густо «заселений» добре ві­домими історичними по­статями — М. Грушевський і М. Міхновський, І. Франко та Ю. Коцюбинський, Є. Чикаленко і В. Вин­ниченко та ін. У романі «Хрещеники Сталіна» (2012) від­ображено антиукраїнську асиміляційну політику на західноукраїнських землях окупаційної влади «визволителів» зі Сходу. «Роз­чахнута душа» (2014; усі — Тернопіль) — це роман-сповідь, але на широкому тлі, зокрема ідейних борінь, пере­борюва­н­ня тисків, провокацій, якими були 1950—70-і рр. в Україні. Творчості поета Михайла Ткача присвятив роман-хроніку «Сніг на зеленому листі» (2013), спів­ака Д. Гнатюка — «На висотах орлиного лету» (2015; обидва — Чернівці). Остан­ній твір «Син церкви — син України» (Т., 2023), ви­даний після смерті автора, — роман-сповідь про митрополита Йосифа Сліпого, який був непо­ступливим борцем за права свого народу перед носіями без­вірʼя більшовицького мороку зла. 

2024 НСПУ та Тернопільське й Чернівецьке земляцтва в Києві заснували Літературну премію імені Фольварочного.

Завантажити статтю