КАРИ́БСЬКА КРИ́ЗА — найнебезпечніша криза часів радянсько-американського проти­стоя­н­ня у роки «холодної війни», що по­ставила світ на межу термо­ядерної війни. У США використовують термін «Кубинська ракетна криза», на Кубі — «Жовтнева криза». Прихід до влади на Кубі 1959 революції уряду на чолі з Ф.-А. Кастро Русом призвів до ескалації конфлікту зі США. Новообраний президент Дж. Кен­неді санкціонував здійсне­н­ня антикубинської акції, під­готовленої ЦРУ ще за президентства Д. Ейзенгауера. 17 квітня 1961 американські літаки бомбардували Кубу, на острів висадилися загони кубинських емі­грантів, під­готовлених американськими ін­структорами. Однак десант було роз­громлено, що стало ударом по пре­стижу американської адміністрації. У від­повідь 1962 США домоглися виключе­н­ня Куби з ОАД, разом із союзниками за­провадили проти неї торговельне ембарго, що під­штовхнуло кубинське керівництво до зближе­н­ня з СРСР (Москва ще на­прикінці 1960 по­ставила першу партію зброї на Кубу). Американські військовики роз­почали планувати мас­штабну десантну операцію за участі ВПС і ВМС, яка перед­бачала висадку на острів семи дивізій (загальна кількість задіяних військ — близько 250 тис. осіб) за під­тримки 238-ми військових кораблів (зокрема 8-ми авіаносців) і бомбардувальників В-47 з ядерною зброєю на борту. СРСР висловив готовність під­тримати Кубу в боротьбі з іноземною агресією і, у свою чергу, почав готувати таємну операцію з роз­міще­н­ня там радянського військового контингенту з ядерними ракетами середнього радіуса дії. Офіційною метою проголошено захист Куби від агресії, але у цьому рішен­ні була й глобальна стратегічна складова — роз­міще­н­ням ракетно-ядерних засобів середнього радіусу дії по­близу території США СРСР намагався компенсувати загальну стратегічну пере­вагу США. На­прикінці травня 1962 кубинське керівництво дало згоду на роз­міще­н­ня радянських військ на території країни. Група радянських військ на Кубі (пере­кинута в ході операції «Анадир») у період Карибської кризи налічувала у своєму складі 3 полки ракет Р-12 (радіус дії до 1800 км) і два полки ракет Р-14 (понад 3000 км), що мали на озброєн­ні 42 ракети (з них 6 — на­вчальні) і 36 ядерних боє­головок, 2 зенітні дивізії, 4 мото­стрілецькі полки, полк винищувальної авіації (літаки МіГ-21), 2 полки крилатих ракет (80 ракет), вертолітний полк, 3 дивізіони тактичних ракет «Луна» (6 ядерних боєзарядів). Морське угрупова­н­ня включало 2 крейсери, 4 есмінці, 4 торпедні під­водні човни з ядерними торпедами, авіаційний полк (30 літаків Іл-28 з 6-ма ядерними авіабомбами), ракетний полк берегової оборони «Сопка». Загалом угрупова­н­ня під командува­н­ням генерала армії І. Плієва налічувало 43 тис. осіб. 14 жовтня 1962 американський літак-роз­відник виявив роз­міще­н­ня радянських ракет середнього радіусу дії на Кубі. 22 жовтня, після під­твердже­н­ня роз­відувальних даних, президент США Дж. Кен­неді ви­ступив із телезверне­н­ням і оголосив про морський карантин (блокаду) Куби. Збройні Сили США і СРСР було приведено у повну боє­готовність, не­примирен­но налаштовані угрупова­н­ня у Москві та Вашингтоні тиснули на керівництво країн, вимагаючи за­стосува­н­ня сили. Дж. Кен­неді направив Микиті Хрущову посла­н­ня, в якому мотивував свої дії за­грозою без­пеці Західної пів­кулі. Крім обмінів посла­н­нями між лідерами країн, від­бувалися неофіційні зу­стрічі брата президента — міністра юстиції Р. Кен­неді з радянським послом А. Добриніним, контакти пред­ставників роз­відорганів з метою пошуку ком­промісного виходу з кризи. 24 жовтня Генеральний секретар ООН У Тан за­пропонував США зняти карантин, а СРСР — вивести з Куби на­ступальну зброю. 27 жовтня над Кубою збито американський літак-роз­відник У-2. У від­повідь військове керівництво США вирішило завдати ядерного удару по острову. Але М. Хрущов ще 26 жовтня вніс ком­промісне ріше­н­ня — виведе­н­ня радянських ракет в обмін на гарантію ненападу США на Кубу (в послан­ні на­ступного дня він порушив пита­н­ня про американські ракети в Туреч­чині). У від­повіді Дж. Кен­неді висловив готовність зняти карантин і взяти зобовʼяза­н­ня не здійснювати та не під­тримувати вторгне­н­ня на Кубу в обмін на виведе­н­ня радянської на­ступальної зброї під на­глядом ООН і зобовʼяза­н­ня не по­ставляти її на Кубу. США погодилися і на виведе­н­ня ракет з Туреч­чини, однак реалізація такої домовленості вимагала від­повід­них рішень НАТО. 28 жовтня політбюро ЦК КПРС прийняло американські пропозиції, 20 листопада США від­мовилися від карантину. Формальною датою заверше­н­ня Карибської кризи вважають 7 січня 1963, коли СРСР і США звернулися зі спільним листом до Генерального секретаря ООН із проха­н­ням зняти пита­н­ня про Карибську кризу з порядку ден­ного Ради Без­пеки. Врегулюва­н­ня конфлікту, усві­домле­н­ня керівництвом СРСР і США реальності за­грози взаємного знище­н­ня дали потужний поштовх процесам, що при­звели до роз­рядки між­народної напруженості. Почався по­ступовий пере­гляд елітами ядерних держав ставле­н­ня до ядерної зброї як до засобу стримува­н­ня, а не засобу досягне­н­ня пере­моги у війні. Не­вдовзі після Карибської кризи під­писано перші дво- та багато­сторон­ні угоди, спрямовані на послабле­н­ня за­грози ядерної війни, обмеже­н­ня ви­пробувань ядерної зброї та її роз­по­всюдже­н­ня: 1962 — Меморандум щодо домовленості про встановле­н­ня лінії прямого звʼязку між Вашингтоном та Москвою, 1963 — Договір про заборону ядерних ви­пробувань у трьох середовищах, 1968 — Договір про нерозпо­всюдже­н­ня ядерної зброї, 1971 — Угоду про заходи зі зменше­н­ня небезпеки виникне­н­ня ядерної війни між СРСР та США, 1973 — Угоду про запобіга­н­ня ядерній війні.