Вернадський Володимир Іванович

ВЕРНА́ДСЬКИЙ Володимир Іванович (28. 02(12. 03). 1863, С.-Петербург — 06. 01. 1945, Москва) — природознавець, філософ, біогеохімік, організатор науки, громадський діяч. Батько Джорджа Вернадського. Академік АН СРСР (1909) та АН УРСР (1919), Паризької АН, Чеської АНМ. Член НТШ. Сталінська премія (1943). Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету С.-Петербурзького університету (1885). У 1888–90 подорожував Європою, вивчаючи музеї Парижа та Лондона, працював у Мюнхені й Парижі. Великий вплив на В. мали дружні стосунки з М. Драгомановим. Від 1890 — приват-доцент, 1898–1911 — професор кафедри мінералогії Московського університету. В цей час досліджував поклади залізних руд Криворіжжя. 1911 пішов у відставку на знак протесту проти утисків студентства. Був серед лідерів земського ліберального руху та партії кадетів (конституціоналістів-демократів). Від 1914 — директор Геологічного і мінералогічного музею С.-Петербурзької АН. Від 1915 очолював Комісію з вивчення продуктивних сил Росії, роботу якої відновив 1926. Віце-президент Міжнародної комісії для визначення віку геологічних порід радіоактивними методами. 

Один із засновників та 1-й президент УАН (1918–21). Засновник 1-ї наукової бібліотеки в Україні (нині НБУ ім. В. Вернадського). Перед наступом більшовиків В. виїхав до Криму, працював у Таврійському університеті. 1922 повернувся в Росію. Засновник і директор Радієвого інституту (Ленінград, 1922–39) та Біогеохімічної лабораторії (1928–39, згодом Інститут геохімії і аналітичної хімії РАН ім. В. Вернадського) у Москві. 1922–26 читав лекції з геохімії у Сорбонському університеті. За його активною участю в складі АН СРСР були створені: Комісія з історії знань (1926), Відділ живої речовини (1927) та інші наукові установи. 

З ім’ям В. пов’язані перші дослідження і використання енергії атома. На початку 20-х рр. наголошував на відповідальності вчених перед суспільством, застерігав щодо можливого використання атома для самознищення. 

У статті «Несколько слов о ноосфере» В. визначив основні передумови утворення та існування сфери розуму. По-перше, людство мусить стати єдиним в економічному й інформаційному відношенні. По-друге, ноосфера — явище всепланетне, тому людство обов’язково прийде до цілковитої рівності рас і народів. По-третє, ноосфера не може бути остаточно сформована до припинення війн між народами світу. Проте його філософські узагальнення в тоталітарній державі вважалися антинауковими, ідеалістичними; найважливіші праці вченого за його життя не видавалися. 1944 В. писав, що «ідеали нашої демократії ідуть в унісон з природними геологічними процесами, з законами природи. Ці ідеали непереможні». 1929 у листах до сина в США обурювався порядками в академії, засиллям комуністів, зловживаннями і злодійством. У щоденниках пізніших років В. негативно оцінював деспотичний режим і постать Й. Сталіна. У своїх працях розкрив геохімічну роль живої речовини, показав трансформацію біосфери в її якісно новий стан — ноосферу, яку необхідно охороняти. Обґрунтував, що людський розум та діяльність, наукова думка є визначальними чинниками розвитку, потужною силою, подібною впливом на природу до геологічних процесів. Учення В. про взаємовідносини природи та суспільства справило вплив на формування сучасної екологічної свідомості. 

В. є основоположником генетичної мінералогії, гео- та біохімії; вчення про живу речовину, її роль в еволюції біосфери; теорії ноосфери як якісно нового стану розвитку біосфери. Його ідеї вплинули на розвиток біогеології та геохімічної екології. Наукові праці присвячено аналізу структури Землі та поширенню хімічних елементів під кутом зору хімії, вивченню ролі живої речовини в геологічних процесах. 

Від 1916 головною науковою метою В. стало вивчення живої речовини і життя як космічного феномену. Сформулював положення про біосферу та ноосферу як сфери впливу життя і людського розуму (терміни почав вживати після того, як їх ввели Е. Леруа та П. Тейяр де Шарден, які слухали його лекції в Сорбонні). Життя цікавило його насамперед як «особливий прояв чогось, у природі яскраво вираженого передусім у живих організмах, але можливо не тільки в них наявного» («Философские мысли натуралиста», Москва, 1988). Йдеться про параметри природи настільки ж загальні, як маса і енергія, але придатні саме для характеристики життєвих процесів: у сучасних термінах — негентропійні, інформаційні параметри. В. був переконаний, що термінами фізики й хімії не вдасться описати феномен життя, але теорія, придатна для опису живого, зможе пояснити чимало загадок науки про неживе. Це випереджало науку його часу (ідею негентропії висловив 1944 Е. Шредінґер), і сам В. розумів, що в його інтуїціях переважає філософія, містика. Його цікавили ті близькі до релігії уявлення, що їх розвивав П. Флоренський, однак В. стверджував, що згодом неясні візії набуватимуть точного наукового характеру (якщо вони мали серйозний зміст). Звідси уявлення В. про суспільно-політичну та культурну роль науки. Без вільної та незалежної особистості наука неможлива так само, як без науки неможлива культура, що плекає свободу і незалежність індивіда. 

На думку В., АН стане надійнішою опорою інтелектуальної свободи і духовної незалежності, ніж політичні організації, він обстоював академічні свободи, принципи демократії, національне питання. У цьому суть його розходжень із М. Грушевським, який вважав небезпечним обґрунтування національного самовизначення на природних та технічних науках і орієнтувався на україномовні наукові кадри, об’єднані гуманітарними науковими товариствами. Орієнтації В. не були вільними від технократичних ілюзій, але вони дозволили створити у вигляді АН надійну опору національної культури. 

В. закликав громадськість до розуміння українських проблем. Як політик лівоцентристської орієнтації підтримував федералістські перспективи України, поділяючи переконання, що «велика культура можлива тільки в великій державі» (С. Ольденбург). Ці настанови давали змогу йому співпрацювати з консервативно-ліберальною незалежною Україною П. Скоропадського, але після краху Гетьманату на певний час йому, як і багатьом іншим представникам української інтелігенції, білий російський рух уявлявся ближчим, ніж соціалістична УНР. В. спробував відстояти союзну та українську АН від партійного диктату (провал філософів-марксистів на виборах в АН СРСР, підтримка групи А. Кримського проти партійного керівництва УРСР), а після невдачі зосередився на науково-природничій тематиці, покладаючись на вторинні культурно-політичні наслідки науково-технічного прогресу. Політичні рішення В. і нині становлять історичний інтерес. 

2003 засновано Золоту медаль ім. Вернадського як найвищу нагороду НАНУ.

Рекомендована література

1. Вернадский В. Страницы автобиографии. Москва, 1981;
   Google Scholar Internet
2. Мочалов И. И. Владимир Иванович Вернадский. Москва, 1982;
   Google Scholar Internet
3. Вернадский В. Письма к Н. Е. Вернадской (1886–1889). Т. 1–2. Москва, 1988–92;
   Google Scholar Internet
4. Сытник К. М., Апанович Е. М., Стойко С. М. В. И. Вернадский: Жизнь и деятельность на Украине. К., 1988;
   Google Scholar Internet
5. Аксенов Г. П. В. И. Вернадский. Москва, 1994, 2001;
   Google Scholar Internet
6. Дробноход М., Вольвач Ф. В. І. Вернадський у контексті доби // Вісн. НАНУ. 1999. № 7;
   Google Scholar Internet
7. В. И. Вернадский: Pro et contra. Москва, 2000;
   Google Scholar Internet
8. В. І. Вернадський. Вчений. Мислитель. Громадянин. Праці вченого та література про нього з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: Бібліогр. покажч. К., 2003;
   Google Scholar Internet
9. «Я не могу уйти в одну науку...». Общественно-политические взгляды В. Вернадского: Сб. статей. С.-Петербург, 2005.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю