С

Визначення і загальна характеристика

С  — двадцять друга літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі словʼяно-кириличної графіки. Назву літери («ес») вживають як імен­ник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «С» («слово»), запозиченої з греко-візантійського уставного письма «Σ» («сигма»). У давньоукраїнській графіці мала варіанти написа­н­ня, зумовлені типом письма та належністю писаря до певної писемної школи. Від 16 ст. зʼявляється друкована форма. У сучасній українській мові по­значає глухий щілин­ний пере­дньо­язиковий приголосний звук, що може бути твердим і мʼяким. Має корелят за дзвінкістю/глухістю — з. Може ви­ступати префіксом перед: к, п, т, ф, х. У старословʼянській кириличній писемності мала числове значе­н­ня «двісті». У класифікаційному поділові ви­ступає зі значе­н­ням «двадцять другий»: пункт «С» роз­ділу А. При цифровій нумерації використовують як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 15-с тощо. Вживають в абревіатурах (СВУ, СФУЖО), скороче­н­нях: с. (село з на­звою, сторінка та секунда із цифрою).

М. Г. Железняк

Завантажити статтю