С

С — двадцять друга літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на основі слов’яно-кириличної графіки. Назву літери («ес») вживають як іменник середнього роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «С» («слово»), запозиченої з греко-візантійського уставного письма «Σ» («сигма»). У давньоукраїнській графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до певної писемної школи. Від 16 ст. з’являється друкована форма. У сучасній українській мові позначає глухий щілинний передньоязиковий приголосний звук, що може бути твердим і м’яким. Має корелят за дзвінкістю/глухістю — з. Може виступати префіксом перед: к, п, т, ф, х. У старослов’янській кириличній писемності мала числове значення «двісті». У класифікаційному поділові виступає зі значенням «двадцять другий»: пункт «С» розділу А. При цифровій нумерації використовують як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 15-с тощо. Вживають в абревіатурах (СВУ, СФУЖО), скороченнях: с. (село з назвою, сторінка та секунда із цифрою).

Завантажити статтю