З

Визначення і загальна характеристика

З — десята літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі словʼяно-кириличної графіки. Назва літери «зе» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. За накресле­н­ням — це видо­змінений варіант кириличної літери « Ꙁ» («зємлѧ»), що походить від греко-візантійської «ζ» («дзета»). У староукраїнській графіці мала варіанти написа­н­ня, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи, що разом з іншими ознаками допомагає ви­значити час і місце написа­н­ня памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. У сучасній українській літературній мові по­значає шумний дзвінкий щілин­ний пере­дньо­язиковий свистячий приголосний звук, що має кореляти за дзвінкістю/глухістю — звук [с]; може бути твердим і мʼяким. З — при­ймен­ник, що разом з імен­ником служить для вираже­н­ня обʼєктних від­ношень. У старословʼянській писемності мала числове значе­н­ня «сім», оскільки після літери «е» («єсть») з числовим значе­н­ням «пʼять» у кириличній абетці стояла «s» («зѣло») зі значе­н­ням «шість». Входить до складу ди­графа дз. В українській мові використовується при класифікаційному поділі зі значе­н­ням «десятий»: пара­граф «З» роз­ділу А. При цифровий нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер, на­приклад, ділянка 14^з.

М. Г. Железняк

Завантажити статтю