Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції

КАТАСТРО́ФА НА ЧОРНО́БИЛЬСЬКІЙ А́ТОМНІЙ ЕЛЕКТРОСТА́НЦІЇ — мас­штабне техноген­не лихо, що сталося 26 квітня 1986. За між­народною шкалою подій на АЕС, від­повід­ає найвищому, сьомому рівню. Була наслідком недосконалості кон­струкції реактора РБМК-1000 та істотних від­хилень у режимі його екс­плуатації. Роз­почалася раптовим зро­ста­н­ням нейтрон­ного потоку, збільше­н­ням виділе­н­ня енергії, що при­звело до різкого під­вище­н­ня температури, руйнува­н­ня активної зони реактора, диспергува­н­ня ядерного палива. Потужні вибухи зруйнували і реактор, і його захисні кон­струкції. Роз­почався викид у довкі­л­ля радіо­активних речовин, з яких утворився струмінь висотою до 1,5 км. На виході із роз­жареної маси ядерного палива він мав високу температуру й діяв як своєрідна термохімічна колонка, у якій від­бувався поділ радіонуклідів. Від радіо­активного струменя на різних висотах вітер від­ривав маси повітря, неоднакові за радіонуклідним складом, які у ви­гляді радіо­активних хмар роз­носилися в усіх напрямах. Радіонукліди випадали з цих хмар на поверх­ню землі, за­бруднюючи її. Викиди радіонуклідів були най­інтенсивнішими протягом перших 10 діб, доки жерло, через яке виходив струмінь радіо­активних речовин, не було належним чином засипане різними матеріалами. В атмо­сферу потрапило до 100 % радіо­активних благородних газів, 20–50 % ізотопів йоду, 12–30 % ^134,137Cs і 3–4 % менш летких радіонуклідів (⁹⁵Zr, ⁹⁹Mo, ^89,90Sr, ^103,106Ru, ^141,144Ce, ^154,155Eu, ^238–241Pu та ін.) їхнього вмісту у реакторі на момент аварії.

Радіонукліди від аварії на ЧАЕС виявлено у різних частинах пів­нічної пів­кулі — Пів­нічній Африці, Японії, Китаї, Пів­нічній Америці. Унаслідок ката­строфи виявилися за­брудненими радіо­активними матеріалами великі території не лише в Україні, Білорусі та РФ, а й у багатьох країнах Європи (у Табл. 1 наведено площі за­брудне­н­ня радіо­актив. цезієм країн Європи).

Опади радіонуклідів формували т. зв. радіо­активні сліди. Найчіткішим став західний слід — вузька смуга, що тягнеться до Польщі й далі. Пів­нічний слід про­стягся до країн Скандинавії, він другий за інтенсивністю радіонуклідного за­брудне­н­ня. З формува­н­ням східного сліду повʼязане за­брудне­н­ня низки областей РФ. Радіонуклідний склад слідів неоднаковий, хоча спо­стерігають певну кореляцію між вмістом ізотопів ²³⁸Pu i ²⁴¹Am із за­брудненістю ⁹⁰Sr.

В Україні під­вище­н­ня потужності дози, зумовлене ви­східною за­брудненістю ¹³⁷Сs до 4–20 кБк/м², має місце на пере­важній частині території. Західний слід охоплює Київську, Житомирську обл., пів­нічну частину Рівненської та пів­нічно-східну частину Волинської областей. Тут за­брудненість в окремих плямах сягає 190 кБк/м². Пів­ден­ний слід охоплює Київську, Черкаську, Кірово­градську, частково Він­ницьку, Одеську та Миколаївську області. Пере­важні значе­н­ня ви­східної за­брудненості ¹³⁷Cs сягають 100 кБк/м². Від пів­ден­ного сліду від­галузився слід у західному напрямі, охопивши частину Він­ницької, Хмельницької, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівської обл., де середні значе­н­ня за­брудненості ¹³⁷Cs становлять 10–40 кБк/м². Значну за­брудненість — до 40 кБк/м² — спо­стерігають у західній та пів­нічно-східній частинах Чернігівської обл., пів­нічній частині Сумської, у Донецькій, Луганській і Харківській областях.

Опади радіонуклідів на поверх­ню землі були більшими у місцях, де під час проходже­н­ня радіо­активних хмар випадали дощі, тому за­брудненість має плямистий характер. З метою припине­н­ня подальших викидів продуктів поділу урану й транс­уранових елементів жерло аварійного блока заки­дано суміш­шю різних матеріалів, серед яких — доломіт і свинець. У травні 1986 над зруйнованим реактором побудовано захисну споруду — саркофаг, який ізолював залишки паливних мас і послаблював вплив радіації. Ця споруда отримала офіційну назву «Укри­т­тя». Саркофаг роз­раховано на 20–30 р., нині створено проект нової захисної споруди — конфайнменту, який у на­ступні десятилі­т­тя має захищати залишки активної зони реактора, доки не буде роз­роблено технологію без­печного демонтажу паливних мас та від­повід­ного захороне­н­ня радіо­активних від­ходів. Захороне­н­ня радіо­активних від­ходів становить вкрай складну про­блему, оптимал­льне виріше­н­ня якої ще не зна­йдено. Наміри пере­творити зону ЧАЕС в екологічно без­печну залишаються нереалізованими, оскільки на території колишнього промислового май­данчика зосереджена значна кількість радіо­ізотопів плутонію, інших транс­уранових елементів, зокрема ²⁴¹Am, із повільним радіо­активним роз­падом.

З часом радіонукліди, які потрапили у водо­йми, рослин­ність, ґрунт, долучилися до речовин, що беруть участь у біо­геохім. пере­творе­н­нях, у русі по трофіч. ланцюгах. Це при­звело до зро­ста­н­ня потужності дози зовн. і внутр. опроміне­н­ня людей, які проживають на за­брудненій радіонуклідами території. Зовн. опроміне­н­ня зумовлене, насамперед, збільше­н­ням концентрації ¹³⁷Cs, з роз­падом якого повʼязане гамма-ви­промінюва­н­ня, внутрішнє — надходже­н­ням радіо­актив. речовин в організм людини разом із питною водою, їжею, а також із повітря. У перші тижні після аварії значне опроміне­н­ня людей спричиняли радіонукліди йоду, зокрема його ізотопу ¹³¹І. На території України виділено 4 зони радіо­актив. за­брудне­н­ня: зону від­чуже­н­ня, зону без­умов. (обовʼязкового) від­селе­н­ня, зону добровіл. від­селе­н­ня, зону по­стій. радіол. контролю. Серед людей, які по­страждали внаслідок ката­строфи, вирізняють такі категорії: працівники, які гасили пожежу й припиняли викиди радіо­актив. речовин із жерла зруйнов. реактора (частина з них померла від го­строї промен. хвороби); учасники ліквідації наслідків аварії, серед яких найбільші дози отримали ті, хто працював біля аварій. блока в перші місяці після ката­строфи, зокрема на роботах, повʼяз. з дез­активацією прилеглої до реактора території пром. май­данчика, на засипан­ні жерла реактора з вертольотів, на споруджен­ні тимчас. укри­т­тя зруйн. блока (ця група числен­на — кількасот тисяч, дози пере­вищували 500 мЗв); ліквідатори, які працювали й працюють нині в зоні від­чуже­н­ня (на реакторах АЕС, тимчас. пунктах захороне­н­ня й локалізації радіо­актив. від­ходів, здійснюють дез­активацію територій, упорядкува­н­ня доріг та гідротех. споруд тощо); насел., еваку­йоване із зони від­чуже­н­ня; насел., яке проживає на території, за­брудненій радіонуклідами. Найбільше по­страждали внаслідок ката­строфи учасники ліквідації аварії, еваку­йовані із зони від­чуже­н­ня і жителі зони під­вищ. радіонуклід. за­брудне­н­ня. Із зони від­чуже­н­ня (76 насел. пунктів з м. Припʼять і Чорнобиль) від­селено 116 тис. осіб; із зони обовʼязкового від­селе­н­ня — 45 тис. осіб (до 1990). У ліквідації наслідків ката­строфи 1986–87 взяли участь 600 тис. осіб — пере­важно молодь. Від­разу після пере­селе­н­ня до своїх домівок почали повертатися люди похилого віку. Нині в 11-ти насел. пунктах за­брудненої зони мешкають бл. 200 осіб, яких називають самоселами. Певну допомогу їм надає Адміністрація зони від­чуже­н­ня. Чисельність насел., яке мешкає на за­бруднених радіонуклідами територіях, пере­вищує 5 млн осіб.

Після аварії насел. не попереджали про небезпеку і не давали жодних рекомендацій щодо най­простіших способів зменше­н­ня радіац. за­грози. Не­зважаючи на те, що в Києві у понад сто разів зросла потужність дози опроміне­н­ня, не від­мінили ні Першотравневу демонстрацію, ні Велогонку Миру та ін. святк. заходи. З метою уникне­н­ня паніки не за­провадили йодної профілактики, внаслідок чого насел. за­знало опроміне­н­ня щитоподіб. залози. Приховува­н­ня від громадськості інформації про ката­строфу ініці­йоване керівництвом країни. До середини травня заборонялося пошире­н­ня інформації про роботи, що проводять на аварій. реакторі, про методи захисту, зокрема про радіо­активне за­брудне­н­ня продуктів харчува­н­ня і води. Сільс. насел. продовжувало споживати продукти під­собного господарства. Карти радіо­актив. за­брудне­н­ня земель залишалися засекреченими до 1990, що також ві­діграло негативну роль, оскільки за­бруднені ґрунти пере­орювали, а це унеможливило їхню дез­активацію. Аварія на ЧАЕС стала потуж. ударом для атом. енергетики, яку вважали екологічно найчистішою і дешевою галуз­зю. З цим повʼязані наміри прикрасити реал. стан справ щодо наслідків ката­строфи, зокрема це стосувалося інформації про істин­ні причини аварії і стан здоровʼя по­страждалого населе­н­ня.

З роз­падом СРСР тенденція приховува­н­ня інформації про справжні наслідки ката­строфи дещо послабилася, хоча й нині кола, зацікавлені у подальшому роз­витку атом. енергетики, ретельно продовжують тенденційно недооцінювати трагічні наслідки ката­строфи. Це стосується, зокрема, оцінок кількості жертв ката­строфи (осіб, які померли від хвороб, спричинених опроміне­н­ням, та інвалідів), що у різних джерелах значно варіюють. Так, за даними організації «Ґрінпіс», кількість додаткових смертей від онкол. захворювань, зумовлених радіо­актив. викидами, може досягнути 93 тис. при заг. чисельності 200 тис. осіб. У звіті ж ООН, під­готовленому за участі екс­пертів Між­нар. агентства з атом. енергії, ВООЗ та по­страждалих країн, кількість жертв, які можуть померти від онкол. захворювань, повʼязаних із ката­строфою, становить 3940 осіб. За даними ін. організацій, число жертв варіює від 50 до 1 млн очікуваних додаткових смертей. Така роз­біжність даних свідчить про надмірну політизованість пита­н­ня наслідків ката­строфи й про наявність обʼєктив. труднощів епідеміол. про­гнозува­н­ня можливих наслідків дії малих доз іонізуючого ви­промінюва­н­ня.

Проте медичні установи багатьох країн виявили дію радіо­активних ви­промінювань на людину і зʼясували, що найтрагічніший наслідок ката­строфи — погірше­н­ня стану здоровʼя людей, про що свідчать дані епідеміологічних досліджень. З роками індекс практично здорових людей зменшується, і рівні захворюваності та смертності населе­н­ня, яке потрапило в зону впливу аварії, порівняно з населе­н­ням решти території України щороку зростають. При цьому спо­стережено пошире­н­ня як пухлин­них, так і непухлин­них захворювань, серед яких — гематологічні, хвороби серцево-судин­ної системи (ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба), роз­лади ендокрин­ної системи, патології органів травле­н­ня тощо. Найбільшої шкоди здоровʼю завдав радіо­активний йод, який, концентруючись у щитоподібній залозі, спричинив її опроміне­н­ня, внаслідок чого про­гресує поширеність раку щитоподібної залози, особливо у дітей. Під впливом опроміне­н­ня порушується імун­на функція організму, зокрема формується дефіцит клітин­ного імунітету, а також посилюються цереброваскулярні роз­лади і нейропсихологічні ефекти, серед яких — пост­радіаційний когнітивний дефіцит, син­дром хронічної втоми. Зростають ризики об­структивного захворюва­н­ня легенів, утворе­н­ня зло­якісних пухлин різної локалізації, для яких характерні тривалі латентні періоди.

З часом від­бувається радіо­активний роз­пад, і рівень за­брудне­н­ня зменшується. Оскільки основні радіо­активні ізотопи (⁹⁰Sr і ¹³⁷Cs), які за­бруднюють середовище, мають період пів­розпаду бл. 30 р., на цей час заг. активність радіо­актив. за­брудне­н­ня зменшилася майже удвічі. Проте міграція радіонуклідів у ґрунтах до зони роз­ташува­н­ня кореневих систем рослин, роз­чине­н­ня т. зв. гарячих частинок, у яких зосереджується значна кількість радіо­активних речовин, часом зумовлюють під­вищений рівень радіо­активного за­брудне­н­ня продуктів харчува­н­ня.

Ката­строфа мала виразний економічний і соціально-політичний виміри. 1986–2002 у країнах Зх. Європи і Пн. Америки не збудовано жодної АЕС, що повʼязано з тиском анти­ядерних рухів, які виникли як реакція на ката­строфу. Україна, Білорусь і РФ за­знали великих економічних втрат, зумовлених пере­селе­н­ням значних контингентів населе­н­ня, виведе­н­ням із сільськогосподарського викори­ста­н­ня певних земель, припине­н­ням роз­витку лісової промисловості на великих територіях, екс­плуатації 4-х атомних реакторів ЧАЕС, витратами на ліквідацію наслідків аварії тощо.

Ката­строфа стала свідче­н­ням не лише технологічної від­сталості, а й без­від­повід­альності, злочин­ної антигуман­ності комуністичного тоталітарного режиму. В Україні її сприйняли як доказ того, що імперський централізм має смертельну за­грозу існуван­ню народу. І сама ката­строфа, і спроби влади приховати її мас­штаби дали новий поштовх рухові за держ. незалежність. Термін «ліквідація» наслідків аварії на ЧАЕС має суто символічне значе­н­ня, оскільки ліквідувати те, що стало наслідком ката­строфи, нереально. Від­так частіше говорять про мінімізацію, помʼякше­н­ня наслідків.

Чорнобильська ката­строфа спричинила багато про­блем, виріше­н­ня яких вимагатиме десятків, а то й сотень років. Най­складніші серед них — подальша доля саркофага — кон­струкції, що закриває зруйнов. реактор, де зосереджено понад 175 т ядер. палива; пере­творе­н­ня зони від­чуже­н­ня на екологічно без­печну територію тощо. На території від­чуже­н­ня роз­ташовано понад 800 тимчас. сховищ радіо­актив. від­ходів, обсяги яких — бл. 5 млн т. Велика кількість радіо­актив. речовин залягла у складі мулу в ставку-охолоджувачі, пн. частині Київ. водо­сховища та р. Припʼять. Води Дні­пра по­ступово виносять за межі зони від­чуже­н­ня радіо­актив. ізотоп ⁹⁰Sr, який потрапляє до Чорного моря, частково з полив. водами — в ґрунти пд. і центр. частин України. Для реалізації про­грам, спрямованих на мінімізацію наслідків ката­строфи, створ. Міністерство України в справах захисту насел. від наслідків аварії на ЧАЕС, реорганіз. згодом у Міністерство України з питань над­звич. ситуацій та у справах захисту насел. від наслідків Чорнобил. ката­строфи (нині Міністерство з питань над­звич. ситуацій). Ката­строфа мала на­стільки знач. сусп. резонанс, що в багатьох респ. СРСР, а також країнах Європи створ. громад. організації, які за­ймаються породженими нею про­блемами. Серед них — обʼ­єдн. «Союз Чорнобиля України» з обл. від­ділами, «Союз “Чорнобиль — Білорусь”», «Союз “Чорнобиль — Росія”», «Діти Чорнобиля», «Союз жертв Чорнобиля», «Памʼять Чорнобиля», Громад. організація інвалідів Чорнобиля, Всеукр. обʼ­єдн. ветеранів Чорнобиля.

Над виріше­н­ням цих про­блем працюють також раніше створені організації, зокрема «Ґрінпіс», «Лікарі світу за від­верне­н­ня ядерної війни». Ухвалено низку законів, які регламентують режим за­бруднених територій, стратегію подола­н­ня наслідків ката­строфи та соціальний захист осіб, які по­страждали від неї. 1991 прийнято Закони України «Про правовий режим території, що за­знала радіо­активного за­брудне­н­ня внаслідок Чорнобильської ката­строфи», «Про статус і соціальний захист громадян, які по­страждали внаслідок Чорнобильської ката­строфи». Пільги, встановлені для по­страждалих унаслідок ката­строфи, по­ступово скасовують у звʼязку з від­сутністю коштів для повного задоволе­н­ня вимог від­повід­них законів. Україна отримує допомогу від низки країн, між­народних та громадських організацій для мінімізації наслідків аварії на ЧАЕС, зокрема для проектува­н­ня і будівництва конфайнменту. Вагому допомогу отримали діти, чимало з них ви­їздили на оздоровле­н­ня та лікува­н­ня у такі країни, як Куба, Ірландія та ін. Учені різних країн світу брали участь у роз­роблен­ні наук. проектів, повʼязаних із подола­н­ням наслідків аварії.

Ката­строфа вразила землю з давньою і багатою історією, при­звела до тяжких втрат у сфері духовності й культури Укр. Поліс­ся — одного з найунікальніших етнокультур. регіонів словʼян. світу. Саме тут, уздовж течії р. Припʼять, бл. 3,5 тис. р. тому проходив пн. кордон сх.-тшинец. археол. культури, з якою більшість сучас. археологів і лінгвістів повʼязують появу на істор. арені прасловʼян. етносу. Унікальність Припʼят. Поліс­ся полягає, насамперед, у тому, що завдяки геогр. умовам (малодо­ступні ліси, болота) та без­перервності демогр. роз­витку цього краю в матеріал. і духов. культурі поліщуків — у нар. буд-ві, традиц. побуті, мистецтві, звичаях, фольклорі та говірках — збереглося багато реліктових рис, які мають неоцінен­не значе­н­ня для від­творе­н­ня етніч. історії словʼян. На думку сучас. учених, фольклорна традиція Поліс­ся, практично вільна, принаймні протягом остан­нього тисячолі­т­тя, від несловʼян. впливів і запозичень, може бути своєрід. еталоном для рекон­струкції заг.-словʼян. фольклор. фонду. Саме в цьому регіоні ще й нині побутують дохристиян. обряди воді­н­ня куста, проводів русалок, а в говорах поліщуків присутні архаїчні дифтонги.

Не менший інтерес становить і сучасна нар. культура Поліс­ся, що є логіч. продовже­н­ням поперед. традицій і мала б непо­вторну пер­спективу роз­витку, якби не події 1986. Чорнобил. ката­строфа стала причиною де­струкції всього комплексу традиц. нар. культури на знач. тер. Центр. Поліс­ся. Унаслідок від­селе­н­ня 1-ї та 2-ї зон людність історично складеного середньополіс. мовно-культур. масиву роз­селено у різних етногр. регіонах України, більшість із них — у центр. р-нах Київ. і Житомир. обл., що належать до середньонад­дні­прян. та пд.-волин. мовно-етногр. ареалів; третину мешканців 2-ї зони від­селено в Харків., Волин., Полтав., Кіровогр., Сум., Терноп., Вінн. та Одес. області. До того ж, не­зважаючи на спорудже­н­ня в межах існуючих насел. пунктів компакт. поселень чи навіть окремих сіл для пере­селенців (напр., Нові Мартиновичі Пирятин. р-ну Полтав. обл. чи Нові Обиходи Немирів. р-ну Вінн. обл.), з різних обʼєктив. та субʼєктив. причин від­булося значне роз­пороше­н­ня та пере­мішува­н­ня колиш. сільс. громад на нових місцях оселе­н­ня. А добровіл. пере­селенці з 3-ї зони роз­сіялися практично на тер. всієї України. Унаслідок цих процесів ро­зірвано сформовані вироб., екол., соц.-побут. і родин­ні звʼязки, зруйновано весь культур. мікрокосмос ще донедавна компакт. етногр. групи, що при­звело до її асиміляції в новому екол.-культур. середовищі, втрати специфіч. поліс. обрядів, фольклору, мови. Крім того, втрачено покинуті у зоні від­чуже­н­ня матеріал. істор.-культурні цін­ності: предмети нар. мистецтва, місц. ремесел, побуту, традиц. госп. та житлові будівлі, без­до­глядні памʼятки історії, археології, архітектури. Ще в перші роки після аварії частину сіл похов. у могильниках радіо­актив. від­ходів, декілька сіл знищили пожежі. Зокрема 1996 згоріла славнозвісна Воскресен. церква 18 ст. у с. Товстий Ліс (Іванків. р-ну Київ. обл.). Решта насел. пунктів приречена на по­ступове саморуйнува­н­ня та роз­кра­да­н­ня мародерами.

Про­блему необхідності порятунку істор., духов. цін­ностей краю вперше порушила 1989 група фахівців-ентузіастів (Р. Омеляшко, Г. Гончаренко, О. Неживий), подальший роз­виток вона отримала у По­станові ВР України «Про невід­кладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської ката­строфи» (від 1991). Для її викона­н­ня в структурі Міністерства України з питань над­звич. ситуацій та у справах захисту насел. від наслідків Чорнобил. ката­строфи створ. спец. під­роз­діл — Істор.-культурол. екс­педицію (нині Захисту культурної спадщини від техноген­них ката­строф Державний науковий центр), що здійснює організацію комплексу заходів із врятува­н­ня і збереже­н­ня етнокультур. спадщини потерпілих р-нів Поліс­ся.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю