Земельна реформа

ЗЕМЕ́ЛЬНА РЕФО́РМА — комплекс правових, економічних, технічно-організаційних заходів, здійсне­н­ня яких забезпечує пере­хід до нового земельного ладу. Поня­т­тя «З. р.» ві­доме су­спільству з часів виникне­н­ня держав і за­провадже­н­ня правового регулюва­н­ня роз­поділу земель. Обмеже­н­ня права на рівний до­ступ до землі створило перед­умови для проведе­н­ня З. р., зокрема у 5 ст. до н. е. у Греції реалізовано З. р. Солона з метою встановле­н­ня макс. роз­міру землеволодінь, щоб уникнути централізації земел. власності. Скасува­н­ня 1848 панщини на укр. землях у складі Австро-Угор. імперії су­проводжували певні реформи у сфері землеволоді­н­ня: селяни стали власниками земель, на яких господарювали (55 % від заг. кількості), земле­власники отримали від­шкодува­н­ня з громад. фондів (селян зобовʼязали сплачувати повин­ність за отриману землю). Про­блема малоземе­л­ля виникла на укр. землях у складі Рос. імперії у звʼязку зі скасува­н­ням кріпацтва 1861, коли селяни отримали особисту волю, але не отримали земел. наділів у до­стат. роз­мірах. Це зумовило аграрну кризу кін. 19 — поч. 20 ст. і при­звело до рев. подій 1905–07. Окрім малоземе­л­ля, осн. причинами стали обкла­да­н­ня селян різними податками і зборами та збереже­н­ня кріпосниц. від­носин, які заважали само­стійно господарювати на наділ. землях. Гол. засобом боротьби із селян. революцією рос. уряд на чолі з премʼєр-міні­стром П. Столипіним вважав зміну земел. від­носин через закріпле­н­ня за селянами землі в їхню особисту власність, знище­н­ня общин. землеволоді­н­ня й пере­селе­н­ня селян на хутори. Столипін. аграрну реформу започатковано указом імператора Миколи ІІ від 9(22) листопада 1906 «О дополнении некоторых по­становлений действующего законодательства, касающихся крестьянского земле­владения и землепользования». Для практич. реалізації положень указу сформовано земле­впорядні комісії із зав­да­н­нями: роз­поділ земель між селянами у межах однієї общини та між частинами с-щ; виділе­н­ня земель під висілки й окремим господарствам; повне роз­межува­н­ня земель сільс. общин на хутір. й від­рубні ділянки; роз­діле­н­ня заг. угідь. П. Столипін роз­раховував здійснити З. р. за 20 р., однак вона тривала лише 10 р., із них 2 — під час 1-ї світової війни. Наслідки цієї реформи досить неодно­значні: з одного боку, роз­вал общин і штучне створе­н­ня хуторів не можна вважати перед­умовою майбут. роз­витку селян. госп-в і продуктив. сил у с. госп-ві; з ін. — 1913 Рос. імперія досягнула найвищого рівня виробництва с.-г. продукції у своїй історії. Після захопле­н­ня влади восени 1917 більшовики декретами радянської влади повністю знищили соц. структуру, що існувала раніше, та по­збавили права на землю власників землі й землекористувачів, які становили значну частину населе­н­ня. Логіч. заверше­н­ням З. р. у СРСР стала колективізація, проведена 1929–32, хоча у рад. офіц. і наук. джерелах термін «реформа» на по­значе­н­ня здійснюваних у с. госп-ві заходів не використовували, а називали їх етапами побудови соціаліст. су­спільства. Укр. нац. уряди, створ. у ході Визв. змагань 1917–21, роз­робили лише основи З. р., але не встигли її реалізувати. На укр. землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словач­чини, у 1920-х рр. проведено З. р., що полягала у роз­поділі викуплених у великих земле­власників понад­нормових надлишків землі. Однак при роз­поділі пере­вагу надавали пере­селенцям, які при­їжджали сюди із т. зв. корін. земель, зокрема у Польщі українці отримали лише 6 % від заг. кількості виділених земель.

Після проголоше­н­ня незалежності України З. р. стала важливою складовою екон. реформи, здійснюваної у звʼязку з пере­ходом до ринк. економіки. Її започатковано по­становами ВР України «Про земельну реформу» (1990) і «Про при­скоре­н­ня земельної реформи та приватизацію землі» (1992). Обʼєктом З. р. оголошено всі землі України станом на 15 березня 1991, осн. зав­да­н­ням — пере­розподіл земель з одночас. пере­дачею їх у приватну та колективну власність, а також у користува­н­ня під­приємствам, установам і організаціям з метою створе­н­ня умов для рівноправ. роз­витку різних форм господарюва­н­ня, формува­н­ня багато­уклад. економіки, рац. викори­ста­н­ня та охорони земель. Нова система земел. від­носин забезпечує рівність прав власності на землю громадян, юрид. осіб, територ. громад і держави від­повід­но до Кон­ституції України, у якій земля ви­знана гол. нац. багатством, що пере­буває під охороною держави і є осн. матеріал. та фінанс. базою роз­витку су­спільства. Радикал. зміни, спричинені З. р., закріплені в ухваленому 2001 ВР України Земел. кодексі України (див. Земельні кодекси). Він регламентував такі фундаментал. пита­н­ня, як право власності та ін. права на землю, їхні межі й гарантії, ви­значив роль держави і органів місц. самоврядува­н­ня у врегулюван­ні земел. від­носин, створив юрид. під­ґрунтя для роз­витку ринку землі. Завдяки цьому З. р. ві­діграла провід­ну роль у формуван­ні та роз­витку аграр. політики на етапі, що перед­бачав докорін­ну пере­будову земел. від­носин, спрямов. на роз­державле­н­ня земель, зміну земле­власників і форм господарюва­н­ня. 1990–2004 прийнято бл. 70 Законів України («Про землеустрій», «Про охорону земель», «Про державний контроль за викори­ста­н­ням та охороною земель», «Про особисте селянське господарство», «Про фермерське господарство» та ін.) і законодав. актів, понад 100 нормативно-правових документів, які регулюють земел. від­носини. Ними ви­значено механізм здійсне­н­ня З. р.: без­платна пере­дача земель у колективну та приватну власність для виробництва с.-г. продукції на добровіл. засадах, виходячи з того, що земля повин­на належати тим, хто її обробляє; роз­робле­н­ня методики і проведе­н­ня грош. оцінюва­н­ня земель; поділ земель, пере­даних у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділе­н­ня їх на місцевості та видача кожному чл. під­приємства, ко­оперативу, товариства сертифіката на право приват. власності на земел. частку; за­провадже­н­ня права роз­порядже­н­ня нею, яке може бути обʼєктом купівлі-продажу, дарува­н­ня, обміну, успадкува­н­ня, за­стави; гарантува­н­ня права без­пере­шкод. виходу чл. колектив. господарства зі своєю земел. часткою і виділе­н­ня її в натурі з видачею держ. акта на право приват. власності на землю з від­повід. правами роз­порядже­н­ня земел. ділянкою без зміни її цільового при­значе­н­ня; на­да­н­ня власникам права створювати на базі належ. їм земел. ділянок спільні с.-г. під­приємства, асоц., спілки, АТ й ін. кооп. під­приємства й організації, пере­давати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під за­ставу, надавати в оренду і продавати громадянам України без зміни цільового при­значе­н­ня; включе­н­ня вартіс. (грош.) оцінюва­н­ня земель в обіг аграр. капіталу. Осн. здобутки З. р. на сучас. етапі: роз­державле­н­ня земель і подола­н­ня монополії на земел. власність, що про­існувала понад 70 р.; формува­н­ня земель запасу, резерв. фонду та забезпече­н­ня права на землю громадян для створе­н­ня нових агроформувань ринк. типу на засадах приват. власності на землю і майно; пере­дача земель у власність недерж. с.-г. під­приємств та їх роз­паюва­н­ня, в результаті чого 6,7 млн селян одержали право на роз­порядже­н­ня своєю земел. часткою; проведе­н­ня грош. оцінюва­н­ня земель с.-г. при­значе­н­ня та знач. обсягу ін. земель, яке до­зволяє здійснювати регулюва­н­ня земел. від­носин у державі пере­важно екон., а не адм. методами. Разом з тим, у законодавстві ще існують недосконалі правові норми, які пере­шкоджають повноцін. включен­ню землі у сферу екон. від­носин і забезпечен­ню викори­ста­н­ня її як стійкого балансу виробництва. Важливим зав­да­н­ням З. р. є удосконале­н­ня системи від­творе­н­ня природно-ресурс. потенціалу на основі за­провадже­н­ня екон. важелів стимулюва­н­ня земле­охорон. діяльності власників і користувачів земел. ділянок та пере­ходу до некапіталомістких способів захисту земель, зокрема шляхом вилуче­н­ня з обробітку мало­продуктив. і еродованих земель, залуже­н­ня і залісне­н­ня земель, не використовуваних у с.-г. виробництві. Організацію робіт із реалізації З. р. здійснює Держ. комітет України по земел. ресурсах та від­повід­ні земле­впорядні органи на місцях, контроль за дотрима­н­ням земел. законодавства — Держ. земле­впорядна служба. З метою під­вище­н­ня від­повід­альності власників земел. ділянок і землекористувачів за викори­ста­н­ня й охорону земель за­проваджено систему реєстрації права юрид. і фіз. осіб на земел. ділянки та їхнього руху. Різноманітні аспекти З. р. дослідили І. Бистряков, Ю. Білик, С. Булигін, Д. Добряк, Б. Данилишин, І. Лукінов, П. Саблук, В. Трегобчук, А. Третяк, М. Федоров.

Завантажити статтю