Еліта національна

ЕЛІ́ТА НАЦІОНА́ЛЬНА — частина нації, яка бере на себе роль її лідера і керівника у політичній, культурній, економічній та інших сферах. Перші сучасні теорії еліт зʼявилися на поч. 20 ст. (серед творців — В. Парето, Ґ. Моска), у подальшому виникли різні варіанти цих теорій і самого змісту поня­т­тя. Пред­ставники одного із дослідниц. напрямів об­стоюють ідею існува­н­ня у су­спільстві не однієї, а багатьох еліт. Цей під­хід від­ображений у працях Р. Арона, Д. Перрі, Д. Рісмана, Д. Трумена та ін. Наявність «нещіл.» еліти, її соц. мобільність створюють числен­ні центри влади, що уможливлює взаємоконтроль влад. структур (від апарату президента до ЗМІ). Конкурентна природа політ. та ін. сусп. сфер до­зволяє гальмувати зро­ста­н­ня тенденцій до будь-якого монополізму, при­ймати рац. сусп. ріше­н­ня, а від­критість соц. системи, у свою чергу, сприяє персон. свободі громадян.

Чи не найпереконливішу і найкон­структивнішу плюраліст. модель еліт за­пропонував Р. Арон. Згідно з його по­глядами, у будь-якому модер. су­спільстві існують кілька типів еліт: еліта політична (лідери партій, уряду, ін. політ. сил), військ. еліта (військ. та поліцей. керівники), адм. еліта (урядовці вищих адм. ланок у державі), духовна еліта (формує світо­глядні позиції людей — митці, письмен­ники, вчені, священики, парт. ідеологи). Всі вони в комплексі становлять те, що має заг. назву «Е. н.». Саме плюраліст. модель еліт змальовує, чим мусить бути на своїх верх­ніх щаблях сучасне су­спільство як спів­товариство соц. поліфонії та динаміки, різнобарвʼя громад. інтересів. Винятк. роль сусп. еліти у націотворен­ні від­значена багатьма дослідниками. Саме поня­т­тя «нація» первісно ствердилося у сусп. лексиконі як таке, що стосується Е. н. Так було у Речі Посполитій до кін. 18 ст., у Франції до часів Великої революції й у Німеч­чині до часів пошуків заг.-нім. ідентичності у 1-й пол. 19 ст., коли «третій стан» домігся включе­н­ня його до складу нації.

Особливо виразною є роль еліт у націотворен­ні для без­держ. народів чи народів, що тимчасово втратили державність. Е. Сміт, досліджуючи творе­н­ня націй у «третьому світі», спеціально ви­окремив т. зв. вига­дані, спроектов. нації, по­ста­н­ня яких — результат цілеспрямов. діяльності елітар. верств, які творять із нерідко поліетніч. сусп. субстрату сучасну націю-державу. Проте у колоніал. і постколоніал. су­спільствах еліта за­звичай неповна, нецілісна, недоформована, в ній не ви­стачає низки сегментів, необхід. для ефектив. жит­тєдіяльності модер. нації й держави.

В укр. теор. думці діяльності та зав­да­н­ням Е. н. завжди приділялася винятк. увага, причому спершу — духов. еліті. За твердже­н­ням М. Славинського, оста­н­ня концентрує у собі всі риси заг.-нац. генія, без­посередньо живиться його соками і повертає на­дбане у пере­робленому ви­гляді народові без огляду на станові, класові та профес. пере­шкоди. Схожої думки щодо ролі Е. н. як верстви духов. проводирів у ті ж часи дотримувався І. Франко. Досить популяр. на поч. 20 ст. були й антиелітарист., неонародниц. концепції, що заперечували чи мінімізували важливу роль Е. н. у процесах становле­н­ня нації. Найпомітніша по­стать серед прихильників такого по­гляду — М. Грушевський. Поразка Визв. змагань 1917–21 зумовила появу знач. кількості літ-ри, присвяч. осмислен­ню ролі Е. н. у націо- та державотворен­ні.

Популяр. стали концепції, що покладали на Е. н. гол., ви­значал. місію в цих процесах і осн. причиною поразки визв. змагань прямо називали від­сутність структуров., національно сві­домої, діє­здат. сусп. еліти. Предметом дис­кусій стало ймовірне походже­н­ня такої Е. н., по­ста­н­ня якої є перед­умовою успіш. унезалежне­н­ня України. Д. Донцов окреслив поза­станові, позакласові межі такої еліти, вважаючи гол. для неї концентрацію духов. сил. Є. Маланюк (близький до версії Д. Донцова) називав осн. недоліком претендентів на роль Е. н. не не­здатність до духов. зуси­л­ля, а панува­н­ня у їхньому середовищі «духу малоросійства». Натомість В. Липинський окреслив у якості Е. н. чітко ви­значені класово-майнові групи — родову аристократію та заможне селянство. І. Багряний також дотримувався своєрід. класового під­ходу, проте майбут. Е. н. він вважав насамперед сх.-укр. верстви номенклатури та інтелігенції, які під тиском соц.-екон. і політ. про­блем стануть рушієм унезалежне­н­ня України. Його під­тримав М. Шлемкевич, на думку якого всі ідеї та проводирі для «галиц. пере­січі» приходять зі Сх. України. Сучасні укр. дослідники Е. н. гол. увагу акцентують на декількох пита­н­нях: ролі еліти у створен­ні особл. духов. клімату в су­спільстві, особл. етносу (Є. Сверстюк, М. Маринович); значе­н­ня Е. н. у процесах націогенези, своєрідності структури самої еліти у цих процесах, її місці у творен­ні професій. культури (Ю. Бадзьо, О. Майборода, М. Ро­зумний); про­блемі модерності Е. н., її «вписаності» у всеєвроп. контекст (О. Лазоренко, М. Томенко).

Загалом для сучас. України орієнтація на європ. демократ. модель сусп. стратифікації та роль Е. н. (системи еліт) у державо- та культуротвор. процесах може надати цим процесам необхід. від­критості та динамічності. Допоки роль Е. н. намагаються пере­брати на себе кланово-олігарх. угрупова­н­ня, не­здатні до дієвих від­повід­ей на виклики ситуації («квазіеліта»), доти процеси націотворе­н­ня та сусп. модернізації будуть роз­виватися надто уповільнено.

Завантажити статтю