Епіграма

ЕПІГРА́МА (грец. ὲπίγραμμα — напис) — жанр сатиричної поезії; невеликий вірш, дотепний чи дошкульний змістом. В античні часи епі­грама спочатку була написом на будівлях і культових спорудах, витворах мистецтва, жертовних дарах, над­гробках з метою поясне­н­ня їх значе­н­ня. Вона роз­винулася з коротких віршованих сентенцій, що зу­стрічаються у фольклорі багатьох народів, паралельно з жанром елегії, хоча й була значно стислішою від неї (2–8 віршів). Від кінця 6 ст до н. е. епі­грама стала само­стійним жанром.

Родоначальником епі­грами вважають Симоніда Кеоського (5 ст. до н. е.), автора написів на могилах полеглих у греко-перській війні. До епі­грами зверталися Архілох і Платон. Її роз­квіт припав на ел­ліністичну добу (александрійські поети, Кал­лімах, Леонід Тарентський, Асклепіад Самоський та інші), у цей час сформувалися дві поетичні школи епі­грами: пелопонеська, якій була притаман­на словесна пере­вантаженість, декоративність, та александрійсько-іонічна, для якої характерна природність і про­зорість мови. Першу антологію грецьких епі­грам уклав у 1 ст. до н. е. Мелеагр з Гадари (містила понад 3500 епі­грам різних авторів), яку пізніше неодноразово доповнювали («Грецька», або «Палатинська антологія» у 16-ти книгах, де епі­грами класифікували за тематичними групами: християнські, любовні, посвячені, описові, за­стільні, сатиричні тощо). У давньоримській літературі епі­грами писали Енній, Катулл, Пакувій, які запозичили цей жанр в александрійських поетів. Найвидатнішим май­стром епі­грами був Марціал, котрий цілковито присвятив себе цьому жанру (15 книг епі­грам). Він першим зосередив увагу на сатиричних моментах, заклавши традицію епі­грами як вірша з викривальним змістом. У християнську добу епі­грама поширилася пере­важно як над­гробний напис чи посвята мученикам.

Видатними авторами християнських епі­грам були Григорій Назіанзійський, Авзоній, Пруденцій, Луксорій, Венанцій Фортунат. Новий сплеск зацікавле­н­ня до епі­грами поширився за доби Від­родже­н­ня. Культивувала епі­граму латинська гуманістична поезія, повʼязана з рецепцією античності, її роз­робляли пред­ставники народжуваного класицизму, використовуючи пере­важно як засіб літературної полеміки. В Італії епі­грама по­стала в творчості Я. Сан­надзаро, у Франції — у К. Маро, Ф. Малерба, Н. Буало, Ж. де Лафонтена, Е. Паскʼє, в Англії — у Дж. Оуена, в Німеч­чині — у Ф. Мелан­хтона, в Польщі — у З. Морштина.

Найхарактерніші риси епі­грами — лаконізм, дотепність, антиномічність, парадоксальність і несподіваність — суголосні художньо-естетичним принципам бароко.

У німецькій літературі 17 ст., окрім започаткованої «Грецькою антологією» та римськими зразками традиційної форми, епі­грама роз­вивалася також як специфічний жанр, різновид Sinngedicht (Denkspruch), що втілював квінтесенцію жит­тєвої мудрості й містив критику су­спільних процесів та людських вад; основні пред­ставники епі­грами цього періоду — М. Опіц, П. Флемінґ, Ф. фон Лоґау, Анґелюс Сілезіус, Х. Верніке.

В епоху Просвітництва епі­граму як одну з улюблених форм гострого, дотепного, лаконічного вірша широко використовували для засудже­н­ня су­спільно-політичних явищ і викри­т­тя моральних пороків, а також у літературних суперечках. Ґ.-Е. Лес­сінґ у праці «Zerstreute Anmerkungen über das Epigramm» («Роз­сіяні за­уваже­н­ня про епі­граму», 1771) дає їй теоретичне об­ґрунтува­н­ня в дусі Марціала, виділяючи дві основні умови, за яких вона себе реалізує: очікува­н­ня (напружене збудже­н­ня) і роз­рядка (парадоксальний фінал). Й.-Ґ. Гердер на основі традиції «Грецької антології» за­пропонував значно ширше тематичне коло епі­грами, наголошуючи на вартісному змістові («Über das griechische Epigramm» / «Про грецьку епі­граму», 1787). Саме в епоху Просвітництва остаточно сформувалися теоретичні під­валини епі­грами як жанру: вона від­значається двочлен­ною архітектонікою і будується на основі логічного парадоксу, що полягає в невід­повід­ності екс­позиції дотепній кінцівці (роз­вʼязці) — пуантові. У Франції епі­грами в такому дусі писали Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Е. Лебрен, А. Пірон; в Англії — А. Поуп, В.-С. Лендор, Г.-Й.-П. Бел­лок, В. Браун; у Шотландії — Р. Бернс; в Австрії — Ф. Ґрільпарцер; у Німеч­чині — Ф. Клопшток, Й.-Ґ. Гердер, Е. Кестнер, Ґ.-Е. Лес­сінґ, Й.-В. Ґете, Г. фон Кляйст, Ф. Шіл­лер, А. фон Платен; у Польщі — К. Яніцький, Я. Кохановський, В. Потоцький, С. Трембецький, Т.-К. Венґерський, Ф. Заблоцький, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ц. Норвід; у Чехії — Я. Кол­лар, К. Гавлічек-Боровський; у Росії — О. Сумароков, М. Херасков, І. Хемніцер, Г. Державін, І. Дмитрієв, О. Пушкін, П. Вʼяземський, Д. Минаєв, Ф. Тютчев та інші. Близькі до жанру епі­грами поезії збірки «Xenien» («Ксенії») Й.-В. Ґете і Ф. Шіл­лера (1796), в яких два поети, використовуючи форму дистиха, подали власну оцінку подіям су­спільного і приватного життя.

При­близно від середини 19 ст. епі­грама як жанр по­ступово занепадала. У 20 ст. траплялися лише спорадичні зверта­н­ня до неї, на­приклад, у Е. Паунда, Х. Морґенштерна, Е. Кестнера, Й.-Р. Бехера, Р. Десноса, К.-І. Галчинського, С.-Ю. Лєца, С. Маршака, О. Архангельського та інших.

У межах сучасної України епі­грама ві­дома з давньої літератури, що творилася латинською мовою і запозичила даний жанр з гуманістичної поезії середньовіч­чя й Від­родже­н­ня. У 16–18 століт­ті своє перо в епі­граматичній майстерності від­точували Павло Русин, Георгій Тичинський, Іван Туробінський, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Величковський, Іоан Максимович та багато інших поетів. Теоретичні засади епі­грами роз­робляли у Києво-Могилянській академії, вони зна­йшли від­ображе­н­ня і в давніх українських піїтиках, на­приклад, Митрофана Довгалевського. Тоді ж вироблено систему жанрових різновидів епі­грами, як-от: геральдична («на герб», «на клейнод»), дедикаційна, або посвятна (епі­грама Дж. Оуена в пере­кладі І. Величковського), величальна («Епі­грам­ма на граматікɣ» Лаврентія Зизанія, «Epigramma ad librum» / «Епі­грама на книгу» І. Ужевича), епі­грама-епітафія (анонімна «Про смерть Петра Могили») та інші. У новій українській літературі до епі­грами зверталися П. Куліш, І. Франко, В. Самійленко, О. Олесь, В. Поліщук, В. Блакитний, С. Воскрекасенко, Ю. Кругляк, П. Ребро, В. Симоненко, А. Коцюбинський, П. Осадчук та інші.

Завантажити статтю