Епістолярна література, Епістолярій

ЕПІСТОЛЯ́РНА ЛІТЕРАТУ́РА, Епістолярій — художні твори різних жанрів, написані у ви­гляді листува­н­ня персонажів між собою або у яких форму листа чи посла­н­ня використовують як творчий при­йом, а також публіцистичні, політичні та приватні листи видатних історичних і громадських діячів. Жодні спогади сучасників, жоден музей не здатний так від­творити атмо­сферу, в якій жив і працював письмен­ник, як це може зробити його листува­н­ня. Епістолярій митця, цей замаскований «внутрішній діалог автора із власною совістю» (Ю. Шерех), над­звичайно багато дає не лише для достовір. уявле­н­ня про перипетії особистого життя письмен­ника, а й по­глиблює наші зна­н­ня про епоху, про по­ступ худож. думки, про взаємини між літ. й громад. діячами. Одними з найдавніших зразків Е. л., що ді­йшли до нас, є листи Сократа, Платона, Аристотеля (4 ст. до н. е.), присвяч. сусп. подіям посла­н­ня та роз­думи на теми моралі. 306 р. до н. е. зʼявилося перше ви­да­н­ня листів: граматик Артемон оприлюднив кореспонденцію Аристотеля. Він же вперше спробував ви­значити гол. ознаку листів: діалог без спів­розмовника. Виникнувши з потреби пере­дачі інформації, епістола набула згодом ще й ін. ознак: проповіді, філос. трактату (листи Епікура). Деметрій Фалерський (3 ст. до н. е.) заклав основи теорії листува­н­ня: у трактаті «Peri` ermhnei/av» («Про склад») він виділив дружні, іронічні, похвальні, вітальні та ін. типи листів, кожен із яких мав свої ознаки, усталену форму. Видатними творцями листів доби античності були Сенека, Пліній Молодший, рим. папа Корнелій. Проте родоначальником Е. л. вважають М.-Т. Ціцерона, чиї неві­домі доти листи до Ат­тіка, Брута й Квінта (усього ді­йшло до нашого часу 800 зразків) виявив 1345 Петрарка в єпис­коп. б-ці м. Верона (Італія) і на­друкував їх. Популярністю користувалися також листи Е. Рот­тердамського, Н. Макіавел­лі, П. Аретіно та ін. Середньовіч­чя й Від­родже­н­ня лишили величезний масив приват. кореспонденції у ви­гляді письмовників, або листівень, тобто збірок найкращих зразків різновидових типів епістол з невеликими коментарями до них або без коментарів. Прикладом таких зі­брань є «Epistolae obscurum vivorum» («Листи темних людей»), анонімна памʼятка нім. літ-ри поч. 16 ст., зна­йдена Б. Грінченком та опубл. ним 1901; «Листівня» зі зразками давньоукр. епістол 1680–1712 тощо. В укр. літературі 16–17 ст. традиція епістоляр. літ-ри найповніше виявилася у посла­н­нях та листах письмен­ників-полемістів, зокрема Івана Вишенського («Писаніе до всѣхъ обще, въ Лядской земли живущихъ», «Писаніе до князя Василія» та ін.). Як пародія на дипломат. епістоляр. етикет 15–16 ст., зокрема на листи султанів і крим. ханів, зʼявилося «Листува­н­ня запорожців з турецьким султаном» (найдавніший рукопис. текст датовано 1620, уперше ви­дано нім. мовою 1683, а укр. — лише у 19 ст.). Особливого роз­квіту Е. л. досягла у 18 ст., цей жанр проник майже скрізь, перш за все в журналістику: журнали Р. Стіля та Дж. Ад­дісона в Англії, М. Новикова, І. Крилова та ін. у Рос. імперії. Виникли навіть своєрідні газети-листи: «Nouvelles littéraires» Рейнеля, «Correspondance littéraire philosophique et critique» M. фон Ґрім­ма. Форма епістолярію широко за­стосована у творах різних жанрів, напр., серія листів Дж. Свіфта «Journal to Stella» («Щоден­ник для Стел­ли», 1710–13), філос. роман Ш. Монтескʼє «Lettres persanes» («Перські листи», 1722), романи в листах С. Річардсона «Pamela» («Памела», 1740) і «Clarissa» («Клариса», 1747–48), Ж.-Ж. Руссо «Julie: ou, la nouvelle Héloïse» («Юлія, або Нова Елоїза», 1761), Й.-В. Ґете «Die Leiden des jungen Werthers» («Страж­да­н­ня молодого Вертера», 1774) та ін. Традиції Е. л. роз­вивали у нарисово-докум. творах М. Карамзін («Письма рус­скаго путешествен­ника», 1797), Д. Фонвізін («Записки первого путешествия»). Лист — інтим. людський документ, його пишуть, як правило, до рідних та друзів, до близьких людей, у ньому роз­кривається душа автора, тож епістолярні вставки у композицію худож. твору допомагають досягти глибшого психол. мотивува­н­ня вчинків персонажа, висвітлити яскравіше його характер. Герой повісті Т. Шевченка «Художник» (1856), який має чимало автобіогр. рис, так ви­значає мету листовного спілкува­н­ня: «Буду вам писать, как сердце продиктует. И моя простосердечная откровен­ность пускай пока заменит искус­ство». Та й у ін. Шевченкових літ. творах, зосібна у повістях «Музыкант» і «Близнецы» (обидві — 1855), форма епістолярію — це один зі способів худож. саморозкри­т­тя. Характерна вона і для світ. літ-ри; органічно уві­йшла в композиц. структуру творів драм. роду, давши можливість авторам пʼєс жвавіше роз­вивати сценічну дію («La Barbier de Séville» / «Севільський цирульник» П.-О. Бомарше, 1775; «Последняя жертва» О. Островського, 1877). В окремих пʼєсах епістола ставала осн. рушійною силою драм. конфлікту (напр., у комедії «Ревизор» М. Гоголя, 1836, лист Городничому завʼязує комедійну інтригу, а лист Хлестакова Тряпичкіну ви­ступає в ролі роз­вʼязки конфлікту). Яскравими зразками за­стосува­н­ня форми епістолярію у прозі є повість «Бедные люди» Ф. Достоєвського (1846), «Вы­бран­ные места из пере­писки с друзями» М. Гоголя (1847), оповіда­н­ня «Ванька» А. Чехова (1884) та ін. У 19 ст. зʼявилися т. зв. від­криті листи, прототипи яких ві­домі ще з антич. часів; вони пере­бувають мовби посередині між приват. кореспонденцією та епістоляр. літ. жанром. Істотною ознакою від­критих листів є орієнтація на конкретного адресата, водночас автор від самого початку перед­бачає можливість і навіть необхідність широкого роз­по­всюдже­н­ня своїх творів. Від­криті листи досить часто використовують у публіцистиці (листи М. Максимовича до Г. Квітки-Основʼяненка; «Lettre aux écrivains français du XIXe siècle» / «Лист французьким письмен­никам ХІХ столі­т­тя» О. де Бальзака, 1834; лист В. Бєлінського до М. Гоголя; «Зазивний лист до української інтелігенції» П. Куліша, 1882; «Jʼaccusé» / «Я звинувачую!» Е. Золя, 1898; «Украйна: Письмо к издателю “Колокола”» М. Костомарова, 1860; «Листи з України Над­дні­прянської» Б. Грінченка, 1892–93; «Листи на Над­дні­прянську Україну» М. Драгоманова, 1893–94; «Не могу молчать!» Л. Толстого, 1908; «Открытое письмо статскому советнику Филонову» В. Короленка, 1906, тощо). Від­криті листи характерні і для 20 ст. («Одвертий лист В. Вин­ниченка до М. Горького», 1928; публіцист. лист-поясне­н­ня І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?», 1947). Властива форма Е. л. і худож. письменству 20 ст. Екс­пресивна афористичність мови та стилю, інтимність, орієнтація на конкрет. адресата, довірливість інтонації, внутр. драматизм і психологізм епістоляр. жанру не могли не привернути увагу митців. Лист «роз­чинився» у найрізноманітніших жанрах новіт. літ-ри: це і роман у новелах «Вершники» Ю. Яновського (1935; новела «Лист у вічність»); присутній він і в сатирі («Лист читачів поету» В. Симоненка, 1961), і в оповідан­ні («Повернений лист» Д. Гумен­ної, 1967), і в поезії («Лист до Калини, залишеної на рідному лузі в Теліжинцях» І. Драча, 1978); увібрала форму Е. л. і роман­на тканина (роман у листах «Намилена трава» П. Загребельного, 1974) та ін. У наш час досить поширеного роз­голосу в істор. та літературо­знав. працях набула думка про значне скороче­н­ня мас­штабів функціонува­н­ня епістолярію у 21 ст. під впливом швидкого роз­витку телефон­ного, мобіл. та ві­деозвʼязку, стрімкого роз­галуже­н­ня мережі Інтернет. Між тим говорити про занепад і приреченість листува­н­ня можна лише в гіпотетич. аспекті, що не завжди від­повід­ає дійсності. Не­зважаючи на те, що в умовах кін. 20 — поч. 21 ст. листи пере­стали бути предметом мистецтва, а діловий практицизм витіснив умовності стилю, епістола роз­вивається разом із мовою у напрямку до стислості та екс­пресії вираже­н­ня думки. І там, де колись звичайний лист був обʼєктом уваги і мав особливий стиль, художня література сьогодні охоче запозичує собі цю штучну форму з її значними пере­вагами: стислістю й від­нос. природністю вираже­н­ня, а найчастіше — індивід. та лірич. напругою на­строю, яка на­ближає читача до автора. Свого часу академік АН СРСР М. Алексєєв висловив думку про те, що «чим сильніше був цензурний гніт, тим більше роз­по­всюдже­н­ня одержала і рукописна література...». Епістолярна спадщина укр. письменства тоталітар. періоду красномовно під­тверджує це положе­н­ня. З роз­падом СРСР і роз­будовою незалеж. держави в Україні намітилася тенденція до оприлюдне­н­ня вільних думок з епістоляр. шухляд: «Листи з Соловків» (К., 1992) М. Зерова, В. Під­могильного, М. Куліша та ін. ре­пресов. митців «роз­стріляного від­родже­н­ня», кн. Д. Нитченка «Двісті лис- тів Б. Антоненка-Давидовича» (1986) та «Листи письмен­ників» (1992; обидві — Мельбурн); «Листува­н­ня з Євгеном Сверстюком» Ю. Луцького (Балтимор; Торонто, 1992); «Листи до матері з неволі» В. Марченка (К., 1994); листува­н­ня І. Багряного, У. Самчука, Г. Тютюн­ника, В. Стуса, О. Гончара та ін. письмен­ників. Друкується й паралельна кореспонденція різних епох («Листи до Тараса Шевченка», К., 1993; «Листи до Михайла Коцюбинського», у 4-х т., К.; Ніжин, 2002–03, та ін.). Аналіз літературо­знав. джерел засвідчує, що в Україні упродовж остан. років значно зросла зацікавленість Е. л., проте важливою про­блемою залишається ви­да­н­ня «цілісного текс­ту листува­н­ня», тобто кореспонденцій самого автора і листів до нього, що до­зволить публікаторам епістоляр. спадщини митців від­давати пере­вагу кореспондент. комплексам, а не роз­ʼ­єд­наним циклам листів за темат. або ін. принципом.

Завантажити статтю