Ернст Федір Львович

ЕРНСТ Федір Львович (справж. — Теодор-Ріхард Людвиґович; 28. 10 (09. 11). 1891, Київ; за ін. даними — 11(23). 11. 1891, м. Глухів, нині Сум. обл. — 28. 10. 1942, м. Уфа, нині Башкорто­стан, РФ) — історик, мистецтво­знавець, музеє­знавець. Брат М. Ернста. Член Київ. товариства охорони памʼяток старовини та мистецтва, Істор. товариства Нестора-літописця, Товариства діячів укр. пластич. мистецтва, Укр. товариства архітекторів, СХУ (1937). Навч. у Берлін. університеті (1909–10), Університеті св. Володимира у Києві (1910–14; викл. Г. Павлуцький). Золота медаль за дослідж. «Київська архітектура XVII–XVIII століть» (1914). Як нім. під­даний 1914 заарешт. і засланий у м. Челябінськ (Росія). У квітні 1917 повернувся до Києва. 1917–22 — учений ін­структор Всеукр. комітету охорони памʼяток мистецтва і старовини; під його керівництвом проведено реєстрацію цивіл. архіт. старовини Києва (бл. 160-ти будівель). Залиш. при Університеті для під­готовки до професор. зва­н­ня. Від березня 1919 — ред. від­діл. мистецтв Біогр. комісії ВУАН. 1919–25 — бібліотекар і зав. галереї при Укр. держ. АМ. Від грудня 1923 — зав. худож. від­ділу Всеукр. істор. музею. 1922–23 — один із засн. Музей. фонду, Лавр. музею культів та Київ. картин. галереї (нині Київ. музей рос. мистецтва), Музею мистецтв ВУАН (нині Музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків). Викладав у Київ. архіт., археол. (1922–24) та худож. ін­ститутах (від 1923 — проф.). 1926–30 — київ. кра­йовий ін­спектор на Київщині, Волині, Поділ­лі й Чернігівщині при Наркомосі УСРР. Дійсний член Софій. комісії та Всеукр. археол. комітету ВУАН. Член комітетів з упорядкува­н­ня Шевченк. могили та для збудува­н­ня памʼятника Т. Шевченкові у Харкові. Від 1929 — другий чл. паритет. комісії з обміну культур. цін­ностями між РСФРР та УСРР (при­значе­н­ня від ВУЦВК). Автор роз­відок, присвяч. Г. Нарбутові, дослідж. з історії укр. архітектури та образотвор. мистецтва, моно­графій про Т. Шевченка та М. Мурашка (лишились у рукописах). За ред. Е. 1930 ви­йшов провід­ник «Київ», де вміщено його стат­ті та ін. ви­значних фахівців того часу. Екслібриси Е. виконали Л. Хижинський (1923), О. Усачов. Заарешт. удруге 23 жовтня 1933 у справі «контр­рев. нім.-фашист. організації в Україні», від­правл. до Харкова. Засудж. у травні 1934 до 3-х р. виправно-труд. таборів. Створив музей Біломор-Балтій. ка­налу в с-щі Повенець (нині смт у Карелії, РФ); 1936–37 — зав. Музею будівництва ка­налу Москва–Волга у м. Дмитров (Моск. обл.). 1937–38 — за­ступник директора з наук. частини Казах. худож. галереї (Алма-Ата, нині Алмати). Від липня 1938 — у Башкир. ХМ (Уфа): від травня 1940 — за­ступник директора з наук. частини. Друкував стат­ті у місц. газетах. Звертався 1938 до Верх. Суду УРСР із проха­н­ням зняти судимість і до­зволити жити в Україні. Заарешт. утретє 16 липня 1941 за антидерж. пропаганду. 10 жовтня 1942 засудж. до вищої міри покара­н­ня. Реабіліт. 1989. На приміщен­ні Глухів. пед. ін­ституту (нині університет) 1991 Е. від­крито мемор. дошку.

Завантажити статтю