ДИПЛОМА́ТИКА (франц. diplomatique, від грец. δίпλωμα — лист, документ, складений удвоє) — спеціальна історична дисципліна, що ви­вчає походже­н­ня, форму та зміст актових джерел (офіційних і приватних). Деякі науковці від­носять до предмета дослідж. Д. взагалі всі документал. джерела. Існує також думка, що Д. — наука формал. аналізу, який за­стосовують щодо всіх письмових джерел. Практична Д. виникла за середньовіч­чя і вже у працях гуманістів 15–16 ст., зокрема Л. Валли (1407–57), починає формуватися як наук. дисципліна. Цей процес закінчився у 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. із появою дослідж. Г. Конрінґа (1608–81), Д. ван Папенброка (1628–1714) і особливо Ж. Мабіль­йона (1632–1707). Подальший роз­виток Д. у зарубіж. історіо­графії повʼязаний з іменами Т. фон Зік­келя (1826–1908) та Ю. фон Фік­кера (1826–1902). Знач. внесок у Д. (на укр. матеріалі) зробили І. Крипʼякевич, Я. Дашкевич, М. Ковальський та ін. Традиційно Д. ви­вчала формуляр (комплекс клаузул) документів, у якому ви­окремлюють три частини у складі кількох компонентів: початк. протокол — інвокація (богослівʼя), інтитуляція (вказува­н­ня особи, від якої походить документ), інскрипція (по­значе­н­ня адресата), салютація (віта­н­ня); осн. частина — аренга (преамбула), промульгація (публічне оголоше­н­ня), нарація (пере­каз об­ставин справи), дис­позиція (наказ), санкція (заборона порушувати волю видавця документа), короборація (інформація про знаки, що засвідчують документ); заключ. протокол — датум (вказівка на місце й час видачі документа), апрекація (закінче­н­ня). Ви­значе­н­ня заг. та особл. клаузул, послідовності їх по­єд­на­н­ня дає змогу встановити типи формулярів, кожен з яких повʼязаний з конкрет. місцем, часом, видавцем. Велике значе­н­ня має також аналіз походже­н­ня різних типів формулярів, їхньої еволюції. Отже, Д. встановлює справжні та під­роблені конкретні документи, сприяє роз­вʼязан­ню багатьох важл. питань вірогідності їхнього змісту.