Дія і діяльність

ДІ́Я і ДІЯ́ЛЬНІСТЬ В укр. мові словом «Д.» прийнято по­значати природні дії та взаємодії і лююдську діяльність. Така дво­значність наявна в інших європ. мовах, але в деяких мовах для по­значе­н­ня людських дій є окремі слова (напр., нім. Handlung). Джерела дво­значності слова «Д.» слід вбачати в лат. actio, яким по­значали не тільки людську дію, а також фізичні та біо­логічні процеси (actio corporis). Уявле­н­ня, що зміни є наслідком Д. чогось, що володіє здатністю (силою, енергію) змінювати наявний стан речей, належить до найдавніших. Най­простіший приклад Д. — рух руки, за допомогою якого ми щось змінюємо в своєму оточен­ні. Будь-яка зміна є деякою подією. Але слово «подія» в звич. укр. мові (як і в деяких ін. європ. мовах) містить цін­ніс. смисл. від­тінок: вважається доречнішим називати певну Д. подією, чим більш мас­штабнішими чи важливішими є зміни, викликані нею. Звідси зро­зуміла тенденція називати «подією» сусп. життя таку індивід. чи колективну Д., яка важлива своїми наслідками. Це стосується і викори­ста­н­ня того, які індивід. чи колективні Д. історики називають «істор. подіями». З цього по­гляду лат. eventus (наслідок, роз­вʼязка, успіх, пригода) можна роз­глядати як семант. прообраз не тільки англ. event, а й ін. від­повід­ників до укр. слова «подія» (рос. «событие» вказує, що йдеться про певний су­провід того, що сталося). Послідовність повʼязаних між собою Д. та їх наслідків (подій) прийнято називати процесом. Най­простіший приклад процесу — ході­н­ня як серія по­вторюваних Д. (кроків). Словом «Д.» по­значають деяку най­простішу, первин­ну ланку, з якої складається деякий процес чи діяльність — мех., орган., людська. Д. має володіти хоча б деякими ознаками якіс. однорідності та від­межованості, щоб можна було її ви­окремити. Намага­н­ня роз­глядати процеси як послідовності повʼязаних між собою подій нагадує ви­окремле­н­ня елементів (атомів), які складають фіз. тіла. Серц. діяльність можна роз­глядати як низку послідовних Д. — скорочень серц. мʼяза. Так само деякі різновиди люд. діяльності часто роз­глядають як низку повʼязаних Д. — інтелектуал. (мисле­н­ня), мовлен­нєвих (мовле­н­ня), комунікат. (спілкува­н­ня) тощо. Д. та спричинена нею зміна належать до засадн. понять, з допомогою яких ми ро­зуміємо та пояснюємо світ, самих себе. Фундаментальність цього поня­т­тя зафіксована у десяти категоріях Аристотеля, до яких він від­ніс Д., а також те, що за­знає Д. (пасивне, «страждальне»). У «Метафізиці» він приписував усьому, що існує, внутр. динаміку — потяг до того, щоб дорівнювати своїй ідеї (формі). Він ви­окремлював зовн. (діяльну) і внутр. (цільову) причини будь-якого руху й змін (див. Причинність). Думку, що буття в своїх глибинах містить джерело руху і змін знаходимо в давніх міфах та філософіях (напр., у філософії Геракліта, на противагу Парменіду, який вважав буття не­змін­ним). У механіці Нового часу рух тіл пояснювали зовн. причинами. Щоб збагнути рух Всесвіту, необхідно припускати наявність першопоштовху, джерело якого вбачали в Д. Бога. У більшості онтол. концепцій 20 ст. засадн. елементами вважали «тіла» — цілості, які можна ви­окремити у просторі та ідентифікувати (ви­окремлюючи ознаки, які є не­змін­ними в часі). При цьому, від­повід­но до атомарно-молекуляр. теорії, вважали, що основою будь-яких природ. макротіл є мікротіла — атоми чи менші корпускули, з яких атоми складаються (як у «планетар. моделі» Н. Бора). Маємо справу з традицією ви­окремле­н­ня певних базових елементів (мікротіл), зʼясува­н­ня їх властивостей та сталих від­ношень-звʼязків (взаємодій) між ними як основи для поясне­н­ня всіх ін. природ. утворень. Будь-які Д. роз­глядали як рухи тіл, навіть хім. взаємодії, тепло, звук. Про­блематичним було поясне­н­ня природи світла, гравітації, електромагніт. явищ, радіохвиль тощо, оскільки не виявляли частинок, рух яких міг би пояснити їх природу. Тому, крім тіл, стали припускати існува­н­ня також хвиль та полів. Корпускули (тіла) володіють масою спокою і руху, тим часом як хвилі та поля — тільки масою руху. Регулярні Д. певних елементів всередині певних систем та цілостей прийнято називати функцією, яку можна роз­глядати як Д. від­повід­но до певного «при­значе­н­ня», яке елемент виконує у складнішому утворен­ні. Різні наук. під­ходи в природн. та гуманітар. науках від­різняються тим, чи в центрі їх уваги пере­бувають деякі сталі утворе­н­ня (тіла, елементи, структури, системи) чи, навпаки, функції (напр., анатомія, на противагу фізіології). Дослідж., які по­єд­нують обидва під­ходи, пере­важно називають структурно-функціональними. Процеси у багатьох випадках також виявляють певну регулярність, по­вторюваність, тому говорять, що вони мають від­повід­ну структуру змін (по­вторювану динаміку). У 20 ст., на противагу традиц. онтологіям, в яких за основу брали тіла, були за­пропоновані онтол. концепції, в якій засадн. елементами стали вважати події й процеси. Однією з перших таких концепцій стала енергет. концепція нім. хіміка В. Оствальда. Він опублікував філос. праці, у яких властивості фіз. і псих. обʼєктів роз­глядав як форми енергії. Ін. прикладом є процесуал. метафізика А.-Н. Вайтгеда (осн. кн. «Process and Reality, an Essay on Cosmology» — «Процес і реальність. Есе з космології», 1937). Він називав по­єд­на­н­ня подій (кожна з яких тією чи ін. мірою накриває чи захоплює інші) «нексусами». Природу роз­глядав як деяку ієрархію подієвих структур, складених із суб­структур. Кожна з подієвих структур має від­носну цілість і входить в більшу структуру. Більш радикал. динам. онтології роз­винуті у постмодерніст. напрямах науки, в яких увагу зосереджено на неліній. взаємодіях та процесах, що пере­бувають на межі порядку і хаосу, на упорядкува­н­нях, що виникають з хаосу (див. Постмодернізм). Прикладом може бути концепція, викладена у кн. «Order Out of Chaos» («Порядок з хаосу», 1984) І. Пригожина та І. Стенгер.

Поня­т­тя «люд. Д.» перед­бачає наявність субʼєкта Д. — діяча (індивідуального чи колективного); ситуації, в якій виконується Д.; способу дії, який в багатьох випадках перед­бачає викори­ста­н­ня допоміж. засобів (без яких Д. не може бути успішною). Люд. Д. є на­стільки різноманітними, що марними були б спроби під­вести їх під заг. ви­значе­н­ня. Можна вказувати на деякі ознаки чи виміри, з допомогою яких їх характеризують та роз­різняють. Найваж- ливішими вимірами Д. є усві­домленість, цілеспрямованість, продуманість (ці характеристики повʼязані, але не тотожні). Від Д. неусві­домлених (автоматич., здійснених за звичкою) від­різняють Д. з різним ступ. усві­домле­н­ня. Від Д. задуманих, цілеспрямованих від­різнять незадумані (ненавмисні). Ознака задуманості є важливою, напр., у понят­ті злочину, оскільки воно включає наявність субʼєктив. складника — усві­домленої мети. Від Д. наперед продуманих від­різняють Д. зовсім не­продумані (спонтан­ні, хаотичні). Люд. Д. поділяють на фіз., інтелектуал., мовлен­нєві, комунікативні тощо. Вони пере­важно є складниками різних видів діяльності (повсякден­но-побут. чи професійних). Очевидна істор. тенденція до зро­ста­н­ня різновидів люд. діяльності. Показовою у цьому від­ношен­ні є зро­ста­н­ня кількості професій в індустр. та постіндустр. су­спільствах: повсякден­на жит­тєдіяльність (побут), до­гляд і вихова­н­ня дітей, освіта, госп-во (економіка), діяльність духовно-морал. (реліг., благодійна), юрид. (і правозахисна), політ., пі­знавал., (перед­усім наукова), мистецтво та література, спорт, екол., туристична та ін. Узвичаєний спосіб Д. тварин і людей у певних по­вторюваних ситуаціях прийнято називати поведінкою. У рефлексології (І. Па­влов) та бігевіоризмі (Дж. Вотсон, Б. Скін­нер) прагнули усунути викори­ста­н­ня поня­т­тя цільової причини, введене Аристотелем: поведінку намагалися пояснити як схильність (дис­позицію) тварин і людей реагувати у певний сталий спосіб на зовн. (спо­стережувані) по­дразники. За цим стояв намір зробити етологію емпіричною, усунувши з концептуал. апарату психології менталізм — поня­т­тя задуму, цілі як чогось, що не під­дається зовн. спо­стережен­ню, пере­буває в опозиції до традиц. інтро­спектив. психології. Але критика бігевіоризму виявила обмеженість викори­ста­н­ня його методів, особливо стосовно люд. поведінки. Від­так поня­т­тя «цільової причини» було реабілітоване, хоча й з урахува­н­ням позит. здобутків бігевіоризму. Усві­домлену спонуку до Д. (бажа­н­ня, потреби, інтереси, цін­нісні орієнтації) прийнято називати мотивом Д. Мотиви — особливі причини Д., оскільки можуть бути різновидом самоомани, коли справжню причину Д. діяч не усві­домлює чи приховує від себе. Сам діяч чи зовн. спо­стерігач можуть зробити висновок, що справжня спонука (причина) Д. була іншою, ніж та, що її усві­домлює чи декларує діяч. З ін. боку, мотив Д. є причиною Д., навіть у випадку самоомани: ілюзії часто ви­ступають причиною Д.; і не завжди вони є тільки недобро­якісними, навіть під кутом морал. оцінки (символом благород. ілюзій є Дон Кіхот). Сказане стосується не тільки особистих, а й колектив. Д. К. Маркс, ви­значаючи ідеологію як ілюзорну чи хибну сві­домість (нім. falsches Bewußtsein), мав на увазі не тільки лицемірну риторику, з допомогою якої певна сусп. група приховує свої екон. інтереси, а й самооману (щиру віру людей у стереотипи, сформовані певною риторикою). Незалежно від того, маємо справу з індивід. чи колектив. Д., осн. засобом виявле­н­ня справж. спонуки Д., чи поведінки є крит. самосві­домість. Важливою характеристикою Д. є ступ. їх продуманості. У багатьох випадках діяч має можливість продумати та об­ґрунтувати Д. Це об­ґрунтува­н­ня включає оцінку діячем ситуації, в якій він діє, своїх можливостей, зокрема способів Д. та до­ступ. йому засобів досягне­н­ня мети. Це і мають на увазі, коли говорять, що прийняте ріше­н­ня (в якому ви­значено, як діяти у певній ситуації) є об­ґрунтованим. Продумане ріше­н­ня перед­бачає об­ґрунтува­н­ня того, як у даній ситуації потрібно діяти, щоб досягти бажаної мети. Формулюва­н­ня діячем об­ґрунтува­н­ня Д. прийнято називати під­ставою Д. Якщо Д. роз­глядають тільки під кутом зору певних бажаних наслідків, то таку Д. прийнято називати «цілераціональною». Її формулу можна висловити так: якщо у ситуації S виконати Z, то наслідком буде стан речей W. На дослідж. способів об­ґрунтува­н­ня рішень чи «виготовле­н­ня» рішень (англ. decision making) зосереджені різні теорії рішень (англ. decision theory). Певні різновиди діяльності характеризуються високою вірогідністю появи непередбачуваних ситуацій, отже, необхідне про­гнозува­н­ня появи таких не­стандарт. ситуацій. Але такі ситуації не завжди можна перед­бачити. Здатність швидко оцінювати непередбачувану ситуацію та при­ймати адекватне ріше­н­ня називають «оперативністю». Різні види діяльності вимагають від діяча більшого чи меншого ступ. оперативності: це залежить від вірогідності появи непередбачуваних ситуацій (напр., у керуван­ні автомобілем, роботі пожежників, хірург. операціях). Особливий різновид динам. контекс­ту Д. — Д. певного діяча, яка викликає реакції ін. діячів у від­повідь на вчинену Д. Якщо діяч, здійснюючи Д., наперед враховує Д. ін. діячів у від­повідь, таку Д. прийнято називати стратегічною. Приклад таких Д. — гра (на ви­граш) — між особами чи колективами. Поня­т­тя гри було поширене на всі різновиди Д., у яких Д. діяча викликає Д. ін. діячів у від­повідь. Типовими прикладами є Д. військ., політ., екон. (гра на біржі), мист., любовні тощо. Одні з них є грою за правилами; інші грою «з правилами» (що спо­стерігаємо в сучас. укр. політиці); треті, як у випадку деяких дит. чи мист. ігор, можна на­звати творчими (див. Теорії ігор). Необхідно від­різняти гру як сукупність правил від гри як діяльності, як викори­ста­н­ня правил у діях гравців. Це роз­різне­н­ня було викори­стане в лінгвістиці Ф. де Сос­сюром та у філософії «пі­знім» Л. Віт­тґенштайном для проти­ставле­н­ня мови і мовле­н­ня: мова — система правил, мовле­н­ня — викори­ста­н­ня (пере­важно неусві­домлене) граматики і лексики у практиці мовле­н­ня. Це при­звело до роз­робле­н­ня класифікації мовлен­нєвих дій (Дж. Остін, Дж. Серль). Мовлен­нєві Д. є найважливішим засобом спілкува­н­ня, яке потребує врахува­н­ня додатк. перед­умов, особливо коли націлене на досягне­н­ня поро­зумі­н­ня між спів­розмовниками (комунікантами). Роз­роблено теорії комунікат. Д.; найві­доміша — теорія Ю. Габермаса. Поня­т­тя «діяльності» перед­бачає здійсне­н­ня певних послідовностей Д., під­порядк. досягнен­ню специф. мети, особливості якої характеризують певний різновид діяльності. Практ. аспект містить будь-яка діяльність, зокрема й теоретична. У сучас. філософії проти­ставле­н­ня практ. і теор. про­блем не ґрунтується на врахуван­ні змістов. від­мін­ності у про­блемах: роз­вʼяза­н­ня теор. про­блеми стає практичною, якщо цю про­блему має роз­вʼязати певна особа (колектив людей) у ви­значений час з допомогою наяв. ресурсів. Зважаючи на різноманітність діяльностей, Аристотель започаткував традицію виділяти три групи різновидів діяльностей — теор. (bios thejreticos), практ. (bios practicos) і творе­н­ня нового (bios poieticos). Цей поділ (у видо­зміненому ви­гляді та з врахува­н­ням поправок) залишається впливовим і в сучас. філософії. За Аристотелем, теор. розум — особлива мудрість, яку він по­значав словом «софія». У цій діяльності йдеться про при­стосува­н­ня наших тверджень і систем тверджень до фактич. стану речей. Щоб Д. і діяльність були успішними, слід враховувати наяв. стан речей (навіть якщо вони націлені на зміну цього стану), включаючи врахува­н­ня сусп. реальності. Слово «праксис» Аристотель використовував на по­значе­н­ня різновидів люд. діяльності, які можна охарактеризувати, беручи до уваги цілі людей (потреби, інтереси, бажа­н­ня, уподоба­н­ня) та ситуації (звичаї), в яких діють люди. Практ. розум (мудрість) Аристотель по­значав словом «фронезис». У сучас. філософії різниця між пі­знавал. і практ. діяльністю повʼязана з ві­домою про­блемою фактичного–цін­нісного. Якщо у випадку пі­зна­н­ня зміст тверджень та систем тверджень узгоджуються з реальністю, то у практ. діяльності реальність при­стосовується до бажаного стану речей. Зʼясува­н­ня практ. про­блем і способів їх роз­вʼяза­н­ня сьогодні обʼ­єд­нують під на­звою «практ. філософія», серцевина якої — філософія цін­ностей та етика, а також логіка практ. міркува­н­ня (див. Практична філософія). У сучас. ро­зумін­ні творе­н­ня нового (поєзис) стосується Д. та діяльностей, в яких ми маємо справу з вибором у просторі свободи. Хоча успішність таких Д. перед­бачає врахува­н­ня реальності, зокрема й норматив. обмежень (етич. і правових), це не зводить про­стір свободи нанівець. Нормативні обмеже­н­ня можуть під­лягати пере­гляду в міру того, як їх оцінюють як занадто обмежувальні чи не­справедливі. Про­стір свободи різний у різних видах діяльності: він тим більший, чим більшу роль ві­ді­грають певні уподоба­н­ня (цін­нісні орієнтації) порівняно з різного роду обмеже­н­нями (як тих, джерелом яких є врахува­н­ня реальності, так і повʼязаних з усталеними етич., правовими, політ. нормами чи ідеалами). Мист. діяльність, в якій провід­ну роль ві­ді­грають уподоба­н­ня, у цьому від­ношен­ні є найбільш вільною.

У досліджен­ні Д. важливу роль ві­ді­грає ви­вче­н­ня особливостей колективним Д., на противагу індивідуальним. У зх. країнах ви­вче­н­ня колектив. Д. стало особливо інтенсивним у 20 ст.; це стало предметом дослідж. різних наук (зокрема психології, етнології, соціології, етики, політології). Серед важливих про­блем — зʼясува­н­ня перед­умов по­єд­на­н­ня індивід. Д. у колективні (як можлива кооперація Д.), а також зʼясува­н­ня природи чин­ників, які ускладнюють чи під­важують кооперацію. У звʼязку з цим предметом дослідж. різного роду конфліктів, їх джерел та способів роз­вʼяза­н­ня використовують різні методології — структурно-функціональні, системні, моделюва­н­ня, формалізацію, математизацію, методи кібернетики тощо. У центрі зацікавлень психологів пере­бувають особливості колект. ментальності, ментал. структури (включаючи під­сві­домі), динаміка змін колектив. ментальності, а також дослідж. мотивацій. Адже конфлікт мотивів і цілей є найважливішою пере­шкодою по­єд­на­н­ня індивід. Д. у колективні. Етнологи ви­вчають традиції та звичаї, які включали певні моделі взаємин між індивідами та способи по­єд­на­н­ня індивід. Д. у колективні. У соц. психології та соціології набуло заг. ви­зна­н­ня твердже­н­ня про ви­значал. роль спіл. цін­ніс. пере­конань як важливої перед­умови здатності осіб по­єд­нувати індивід. Д. у колективні (Т. Парсонс та ін.). Способи по­єд­на­н­ня індивід. Д. у колективні: а) централізов. організація Д. зверху (важливу роль ві­ді­грає викона­н­ня за­даних приписів чи команд — як в армії); б) способи самоорганізації, в яких осн. роль ві­ді­грає воля осіб (чи колективів) у ви­значен­ні способів по­єд­на­н­ня Д. Ви­вче­н­ня способів самоорганізації стало актуальним у демократ. су­спільствах, де успішна політ. Д. є пере­важно колективною. Здобу­т­тя участі у держ. владі, контролюва­н­ня влади, вплив на неї в демократ. су­спільствах залежить від кількості людей, які обʼ­єд­нують зуси­л­ля, та від способів самоорганізації. Це пояснює політ. актуальність дослідж. з логіки колект. Д. Гол. про­блема по­єд­на­н­ня індивід. Д. у колективні — у суперечності між частковими (особистими й груповими) інтересами та забезпече­н­ням колект. (спіл.) добра. Для того, щоб колективна Д. стала успішною, особи мають щиро при­ймати певні цілі, цін­ності, заради яких обʼ­єд­нуються. Часто особи при­єд­нуються до колект. Д. для здійсне­н­ня особистих інтересів. Це осн. причина, яка може пі­ді­рвати взаємну довіру тих, які прагнуть по­єд­нати індивід. зуси­л­ля для досягне­н­ня спіл. мети. Ефект «сліпого егоїзму» — своєкорисливі Д. осіб, які заради досягне­н­ня особистої вигоди не враховують, що їхні Д. у сучас. світі неминуче обертаються на шкоду їхнім жит­тєвим інтересам (чи принаймні жит­тєвим інтересам їхніх дітей). Осн. засіб організації колект. Д. — створе­н­ня від­повід. ін­ституцій, які координують індивід. Д. Різновидів таких ін­ституцій так само багато, як різновидів діяльності. До великих колективів, які ви­ступають субʼєктами колект. Д., належить між­нар. спільнота (і від­повід­ні між­нар. установи, які координують зуси­л­ля на між­нар. рівні) та нації. Гол. установа, покликана по­єд­нувати зуси­л­ля людей на нац. рівні, — держава. У демократ. су­спільствах вона є засобом самоорганізації людей, які складають дану націю. Осн. її метою має бути забезпече­н­ня спіл. добра даної нації — засадн. екон. та духовно-культур. перед­умов її буття (див. Добро і Зло). Успіх у досягнен­ні цієї мети залежить від прийня­т­тя особами та групами людей тих перед­умов, які уможливлюють досягне­н­ня цієї мети.

Завантажити статтю